Про долю галицьких «хрунів», або Коротке моральне напучування майбутнім народним

Понад сто років тому виборців також намагалися підкупити. І запроданців, ласих до купівлі голосів, знаходилося вдосталь.

З легкої руки гумориста Осипа Шпитка, відомого своєю «Хруніадою», таких запроданців дотепер називають «хрунями».

Як окреме видання, сатирична поезія «Хруніяда» побачила світ у 1913 році. Автором твору значився Гринь Щипавка – самий такий псевдонім взяв О. Шпитко – редактор львівського сатиричного видання. Книга присвячувалася «всім виборцям, котрі віддали і віддають голоси на шкіролупів свого народа». У сатирі описана ганебна доля селянина Микити Хруня, який підтримував провладних польських кандидатів

 « … за панську ніби ласку,

 за  цигарки, за ковбаску,

 і за ринських п’ять готівки,

 не виймаючи й горілки.

 Душу й тіло він віддав би

 за квартирку алкоголю,

 та запродав би в неволю

 цілий світ, усіх людей,

 Бога, жінку і дітей».

Через «хрунів»-запроданців

 «…вийшов польський депутат,

 а впав руський кандидат.

 Чесний люд позамикали,

 кайданами покували.

 Тюрми хлопці діждалися,

 бо руського держалися».

Микита Хрунь був депутатом Галицького сейму від Отинійського виборчого округу у 1860—1880 рр. Хоча на словах пропагував ідеї захисту селян, після обрання обстоював інтереси польських поміщиків. Зраду Микити Хруня розголошував і висміював тогочасний сатиричний журнал «Страхопуд». Цей же журнал поширив використання імені Хруня як ярлик і прізвисько шодо інших зрадників виборців. Микиту Хруня згадує Іван Франко в оповіданні «Свиня», яке побачило світ 1890 р. Прізвисько набуло широкого вжитку, особливо під час австрійської та польської окупації.

До слова, Іван Франко, як і більшість теоретиків того часу, вважав, що у процесі становлення модерної нації вирішальну роль має відіграти справжня національна еліта, яка стане дороговказом у незалежне політичне майбутнє, зміцнюватиме національний дух та працюватиме на ниві культури й політики. «Перед українською інтелігенцією відкриється… величезна дійова задача – витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй», – пише І. Франко у статті «Одвертий лист до галицької української молодежі». Тут дуже виразно звучить питання самостійного політичного життя. Великі надії автор покладає на молодь, якій судилося втілити його омріяний національний ідеал. Він закликає її «навчитися чути себе українцями», і це почуття не може проявлятись у загумінковому патріотизмі та на словах, а має «вести за собою практичні консеквенції».

До «хрунів» 1878 року Франко звертається в журналі «Молот» своїм памфлетом «Критичні письма о галицькій інтелігенції», в якому дає критичну оцінку галицькій інтелігенції. На зламі століть (1900 рік) з'являється епохальна стаття Івана Франка «Поза межами можливого». У ній автор категорично заявляє: «Все, що йде поза рами нації, це або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації. Може бути, що колись надійде пора консолідування якихось вольних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей. Але се може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені і коли національні кривди та невдоволення відійдуть у сферу історичних споминів». Таку оцінку дав Каменяр захопленням соціалістичними ідеями.

Як завважив письменник Юрій Іздрик, «Я навряд чи виділяв би якісь особливості саме галицького "хрунізму" з-посеред стилістичного розмаїття загальнонародного "бикізму". Бикування як найрозповсюдженіша й найефективніша форма існування людини в соціумі - оце біда. А чи представник українського биківства вдягає спортивний костюм і практикує гоп-стоп, чи вдягає вишиванку і, запивши кутю горілочкою, репостить у Фейсбук колядки з фотками-шопками - різниця невелика.

Можливо, для якогось антрополога було б цікаво розкласифікувати різні практичні та стилістичні нюанси цього явища - себто катастрофічного падіння етичної та інтелектуальної планки в загальнонаціональному масштабі, однак я не антрополог, я член цієї спільноти і болісно реагую на таку деградацію в цілому. Останнім часом моя реакція на довколишній хрунізм - гострі напади соціопатії, які унеможливлюють творчість як вид діяльності.

Мабуть, здатність бути хрунем - це щось на кшталт генетичної схильності, як-от схильність до узалежнень: ти не конче станеш алкоголіком, маючи до цього схильність, однак шансів у тебе більше, ніж в інших.

Я розпізнаю їх теж біологічно - на запах. Від них - незалежно від ступеня чистоти й уживаних парфумів - відгонить совдепівською заводською столовкою - важкий аромат: смерть зюскіндам й інтелігентам!

Коли природні умови виживання, як зараз, сприятливіші саме для хрунів, стати хрунем, биком, кончєним мудаком, гопом і теде - справа виживання і єдиний вірний шлях. Або хрунь - або лох, або - йог, або - здох. Якщо хруні складають конституційну більшість, нормальна людина - поза законом.

Не можу назвати хрунів поіменно, не знаю нікого з цих панів. Ці люди такою мірою нецікаві, що я не згадаю персоналій" (див: http://www.gk-press.if.ua/node/6007).

NB: У вірші Шпитка селяни добре «провчили» Хруня, перестали з ним спілкуватися і зраднику нічого не залишилося, як повіситися на вербі. Якщо б існувала певна навчальна програма-мінімум підготовки майбутніх кандидатів у народні депутати України до напруженого законотворчого майбуття, то цей поетичний витвір слід було б зробити прологом і епілогом програми.