Шантажистська держава

Американець Кійт Дарден влучно означив політичну систему, збудовану в Україні та інших постсовєтських республіках як «шантажистська держава».

Шантаж як засіб державного контролю та упокорення, пояснює він, ґрунтується на трьох основних елементах. Перший елемент – поблажливе ставлення державного керівництва до корупції. В Україні корупція й беззаконня серед еліт толерується й навіть заохочується верховною владою, внаслідок чого виникає ситуація загальної безкарності. Другий елемент – інтенсивний державний нагляд. Хоч порушення усіляких законів начебто й заохочується, держава чи, радше, контрольно-репресивні органи під орудою президента невтомно відстежують незаконну діяльність і накопичують відповідну інформацію. Коли ж у держави виникає потреба схилити еліти до певної лінії поведінки, назбирана інформація («компромат») використовується для шантажу – тільки відкуплятись у цьому випадку доводиться не грошима, а політичною покірністю.

«Шантажистська держава», поза сумнівом, ефективно контролює всіх олігархів, добиваючись від них необхідної лояльності але, як показує досвід, ця лояльність ніколи не є ані цілковитою, ані щирою, ані, зрештою, вона не поширюється на лояльність чи бодай толерантність олігархічних кланів один до одного. Міжкланова боротьба є, парадоксальним чином, основою українського політичного плюралізму, помітного і в діяльності політичних партій та парламентських фракцій, і в відносному розмаїтті засобів масової інформації. 

Для ілюстрації своїх тез Дарден наводить хрестоматійну історію злету й падіння Павла Лазаренка, а також фрагмент Мельниченкових записів, де політичний діяч, фонетично схожий на Миколу Азарова, розмовляє з індивідом, фонетично схожим на президента Кучму:

- А.: Теперь, значит, по «Нефтегазу». Я пригласил Бакая, как мы с вами договорились, так, показал ему вот эти вот схемы, - это мо люди делали, которым я доверяю. Переговорил с Александр Михайловичем, выяснил, сколько ж там реально поступило, и сказал ему дословно следующее. Значит, Игорек, ну ты минимум, ну так от миллионов сто положил в карман. Минимум. Я понимаю, конечно, что, значит, я тебя, разумеется, подставлять не буду. Я тебе даю две недели, ну месяц – (…). Я ему показал все эти схемы – уничтожь, так сказать, все эти бумаги, которые свидетельствуют прямо или косвенно о всех твоих делах. Ты делал тупо и глупо. И я показал, что он делал тупо и глупо. Ну, сейчас уже это дело прошло. Вот. Он говорит мне: отзовите (…) всех – у нас же там налоговый пост… Я отозвал. (…). Вот я ему даю (…) месяц февраль, вот, а потом я ж не могу отзывать. Потом мне кто-то скажет, почему отозваны.

К.: Абсолютно. Я ему сказал. Слушай, дорогой, никто твою ж…пу прикрывать не будет.

А.: Да м…дак он, Леонид Данилович. Он был м…даком, он им и останется.

К.: Да, дорогой, я с тобой согласен.

А.: Я говорю, можно ж было по уму делать все это, - нет, он делал так, что любой тупой ревизор увидит липовою схему расчетов, тупой даже.

К.: Та слушай, (не только ж он) всюду, всюду безнаказанность! (…)

А.: (…) Ну, то-то и оно. Значит, вот как мы договорились с этим Бакаем. Надо его в больницу (…) положить.

Висновок, до якого доходить Кійт Дарден щодо перспектив подальшого розвитку «шантажистської держави» в Україні, можна назвати поміркованим песимізмом. «Шантаж, скандали, корупція існують в усіх суспільствах. Жодне з цих явищ не є суто постсовєтським чи суто українським. А проте що є справді характерним для постсовєтських держав – це міра застосування шантажу, систематичність, а також те, що його здійснює тут сама держава. В Україні корупція, стеження та постійна загроза вибіркового застосування законів стали могутніми важелями державного впливу, призвівши до ситуації, у якій закони й засади формальної демократії – усього лиш фасад, що приховує значно потужніші й ієрархічніші неформальні структури державного урядування».

Змінити таку систему, вважає Дарден, доволі важко, оскільки всі ті, хто в змозі її змінити, не потребують насправді ніяких змін, бо ж система цілком їх задовольняє. «Президент і його оточення утримують владу, олігархи – ресурси, що ж до мас-медій, то вони залишаються контрольованими, а населення – заляканим, фрагментованим та пригнобленим».

Чи не найважливішим спостереженням американського автора є те, що «шантажистські держави» на теренах колишнього Союзу РСР насправді не є «слабкими» - як це стверджують «транзитологи», покликаючись на розгул корупції в цих державах як доказ того, що, мовляв, «слабкі» уряди в них не здатні приборкати беззаконня, а відтак потребують більшої влади, себто ще ширших повноважень для себе й для своїх авторитарних президентів. Насправді, пояснює Дарден, корупція є ключовим елементом цієї системи, джерелом специфічної сили постсовєтських режимів, основою їхньої стабільності, засобом ефективного контролю як над опонентами режиму, так і над його прибічниками. Інша річ, що для більшості громадян ця «стабільність» означає стагнацію, а «сила» - насильство й беззаконня. Розширення повноважень виконавчої влади і, зокрема, президента в неправовій державі означає передусім розширення шантажистських можливостей цієї держави, інституційною серцевиною якої є саме президент та підпорядковані йому силові структури. Подолання «неформальної автократії» потребує, отже, обмеження президентських можливостей безпосередньо впливати на контрольні і репресивні органи та переведення їх під жорсткіший контроль парламентських комісій і комітетів.    

Парадокс усіх шантажистських держав, незалежно від того, чи вони використовують для шантажу політичну поліцію, чи податкову, полягає в тому, що їхня сила є одночасно їхньою слабкістю. Шантаж забезпечує певну стабільність, себто утримання влади протягом певного, деколи навіть тривалого часу, а проте він же ж таки породжує глибоку суспільну стагнацію, яка прирікає режим у ближчому чи віддаленішому майбутньому на неминучий колапс. «Влада в нас одночасно сильна й слабка, - пише Сергій Макеєв. – Вона сильна, тому що, по-перше, готова до певного насильства й, по-друге, володіє знаряддями цього насильства у вигляді силових відомств, податкової поліції тощо. Ця готовність до насильства є достатньою умовою для того, щоб застосовувати його ледь не в будь-якій точці, де владі це видається необхідним. Але водночас вона слабка, бо не має масової підтримки населення. Населення виявляє свою недовіру й не готове надати владі навіть електоральну підтримку… І ця слабкість породжує ще одну характеристику влади – підозріливість. Бути підозріливим і готовим до застосування насильства – це те, що сьогодні демонструє і податкова інспекція, й інші органи державного насильства».         

Вихідною характеристикою «шантажистської держави», так добре знайомою всім, є світоглядна розмитість. 1993 року Леонід Кучма, тогочасний прем'єр-міністр України, розпачливо благав з парламентської трибуни колег-депутатів, аби вони пояснили йому врешті-решт, яке ж то суспільство вони в Україні будують. Як колишній сумлінний директор заводу, Кучма був готовий виконати всяку вказівку «вищестоящого» начальства: скажуть побудувати капіталізм – побудуємо, ще й достроково, скажуть повернути назад до соціалізму – чому б і ні? Зрозумілої відповіді від парламенту Кучма так і не дочекався. Правляча олігархія, яка завбачливо позбулася в 1991 році комуністичної фразеології, а заразом і обтяжливої партійної дисципліни, зовсім не зацікавлена в чіткості й однозначності програм суспільного розвитку. Але держава не перестала бути совєтською – ані за персональним складом панівної номенклатури, що, зрісшись із кримінальним світом, стала називатися «олігархією», ані за способом здійснення нею влади – переважанням «телефонного права», контролем над мас-медіа, цілеспрямованим руйнуванням зародків громадянського суспільства й правдивої багатопартійності, а головне – збереженням напівфеодальної, патерналістської економіки, в якій становище індивіда визначається не ефективністю його господарчої діяльності, а передусім – зв’язками з владою, «становищем при дворі».

Посткомуністична олігархія довго зволікала з приватизацією, з прийняттям нової конституції, демонтажем совєтської системи, творенням справді правової держави, проведенням дійсно багатопартійних виборів за новими виборчими законами. Вона не бажає повергнення назад, бо доведеться розпрощатися із тим свавіллям, в якому сьогодні розкошує, але так само не зацікавлена в переході до справжнього капіталізму, розуміючи свою соціальну приреченість і не конкурентоспроможність в умовах вільного ринку й демократії. Status quo для олігархії вимагає суто капіталістичних механізмів пограбування країни поряд із суто комуністичними засобами підтримання свого панування в політичній і економічній сферах.