Історія помаранчевого підризника

Останній за часом, але не за значенням епізод у цій низці — демонстративна відмова українських прикордонників у в'їзді до країни голові Відділу зовнішніх церковних зв'язків Московського Патріархату митрополитові Іларіону, який прибув із Патріаршим посланням на урочистості з нагоди 75-річчя митрополита Дніпропетровського і Павлоградського Іринея.

Те, що історичну Україну неможливо відокремити від історичної Росії, не розірвавши попередньо надвоє «церковну світлу катапетасму» православної єдності Святої Русі, — це за всіх часів і дуже ясно розуміли як друзі, так і вороги руського світу. Останні якраз і керуються цією свідомістю, нині здійснюючи все більш активний і рішучий наступ на Руську Православну Церкву Московського Патріархату та її твердий вибір на користь доленосних пріоритетів спільної Київської купелі східного слов'янства.

Проте ось парадокс: те, що є поганим для традиційної руської духовної спільноти по обидві сторони Дніпра, аж ніяк не обов'язково буде добрим для націоналістичної етноконфесійної химери, у разі якщо така злодійським або насильницьким чином спробує утвердитися на чужому святому місці. І навіть більш того. На превеликий жаль, сьогодні дуже і дуже небагато тверезомислячих голів усвідомлюють те, що саме духовна єдність православних віруючих в Росії і в Україні є запорукою і гарантією державної цілісності України в її нинішньому кризовому стані. Бо будь-яка спроба світської влади у спілці з підтримуваними нею розкольниками й самосвятами рішуче атакувати канонічну Церкву України з куди більшою ймовірністю призвела б до остаточного розпаду сусідньої країни, ніж будь-який інший з нині діючих факторів її дезінтеграції.

Намагаючись на противагу Українській Православній Церкві Московського Патріархату механічним способом зліпити «незалежну церкву» із трьох інших не визнаних Вселенським Православ'ям місцевих юрисдикцій, прихильники й провідники цього курсу або не знають недавньої історії взаємин між ними, або вважають за краще не згадувати про неї. І про ту малодостойну роль, яку ще недавно відігравав у цій справі Михайло Антонович Денисенко, який після виверження з сану митрополита Руської Православної Церкви придумав для себе забавну опереткову титулатуру «патріарх Київський і всієї Русі-України Філарет».

Втім, для українських віруючих, знайомих із дивовижними пророцтвами преподобного Лаврентія Чернігівського, таке диво аж ніяк не стало новиною: «У місті Києві ніколи не було Патріарха. Патріархи були й жили в Москві. Бережіться самосвятської української групи (церкви) і унії».

Це вже в наші дні серед гасел на барикадах київського Майдану можна було бачити помітний плакат: «Філарет — це гідний патріарх!». Це вже в наші дні Філарет на пару з предстоятелем Української греко-католицької церкви архієпископом Святославом (Шевчуком) приїжджав до Вашингтона до віце-президента США Джозефа Байдена, щоб доповісти йому та американським сенаторам про стан справ в Україні. Це зовсім недавно в пасхальному посланні Філарет називав Росію «ворогом українського народу, приреченим на поразку». А були ж часи, коли місцеблюститель руського Патріаршого престолу Філарет викривав українських автокефалістів і уніатів як ненависних розкольників, діючих за прямими інструкціями підривних націоналістичних центрів, що окопалися на Заході.

Щоправда, в ту пору — тобто ще до віце-президента Байдена і заокеанських конгресменів — тодішній митрополит Філарет з усією увагою прислухався до свого тодішнього куратора від КДБ і особистого друга полковника Томашевського, який умів цінувати правильних людей і активно лобіював кандидатуру Філарета як найбільш бажану при майбутньому обранні Патріарха.

А ще раніше, за життя митрополита Никодима, саме цей видатний архіпастир Руської Церкви був тим центром сили, яка передбачувала майбутні біди від Філарета. І виступала, зокрема, проти планів розгрому уніатських парафій у Західній Україні, які той прагнув знищити дочиста. «Форма визначає зміст!», — у повній згоді з відомим постулатом, тиражованим діалектичним матеріалізмом, заявляв тоді Філарет.

Лінію Владики Никодима діяльно підтримував його найближчий учень і майбутній Святіший Патріарх Кирил, а в ті часи — архієпископ і ректор Ленінградської духовної академії та семінарії. Мало хто знає, що, незважаючи на заборону світської влади і реально ризикуючи своїм становищем, він приймав на навчання хлопців, які приїздили з Західної України до північної столиці, тому що отримати духовну освіту в іншому місці вони шансів не мали. У той час це могло загрожувати дуже нехорошим звинуваченням у «таємній підтримці уніатів», на що не пропускали нагоди звернути увагу філаретівці. Однак тепер на Заході України живуть і служать в різних громадах десятки, якщо не сотні колишніх вихованців нинішнього Патріарха Кирила, які досі зберігають добру пам'ять про свого ректора.

Внутрішньо пов'язана з цією історією і дуже гостра для свого часу проблема легалізації забороненої в СРСР Української греко-католицької церкви (1989). І тоді теж позиції митрополитів Кирила й Філарета щодо долі православ'я в Україні кардинально різнилися. Філарет тоді наполягав на проведенні максимально жорсткої лінії щодо греко-католиків, постійно посилаючись при цьому на позицію Верховної Ради УРСР, яка була сформульована в одній короткій, але цілком вичерпній тезі: «Уніатська церква ніколи не буде легалізована на території України». Очолюючи на той момент Український екзархат Руської Православної Церкви, Філарет неодноразово публічно заявляв, що ніякої проблеми греко-католиків в Україні не існує і ніяких репресій по відношенню до них ніколи не було.

Під час обговорення в лоні Православної Церкви питання про уніатів митрополит Кирил висував свої контраргументи позиції Філарета, виходячи з імовірних сценаріїв розвитку пізньорадянського суспільства вже в найближчому майбутньому. Це розлютовувало Філарета, що він не вважав за потрібне приховувати. Між двома митрополитами постійно відбувалися відкриті конфлікти на засіданнях Священного Синоду.

Таким чином, один з опонентів уособлював собою ідеологію «партії війни», що цілком відповідає ставленню Компартії України і КДБ УРСР до уніатського підпілля. Інший виступав за необхідність діалогу з греко-католиками, за запобігання актам насильства на релігійному грунті, за політику примирення сторін, що їх утягують у конфлікти, — в ім'я збереження «духу мирного» в українському суспільстві. У практичному плані це означало: митрополит Кирил пропонував розділити храми, що були в трьох західноукраїнських єпархіях, між православними та уніатами з урахуванням існуючих реалій, а також інтересів кожної зі сторін. Філарет, навпаки, всіляко форсував конфронтацію і відкидав можливість будь-якого компромісу з греко-католиками.

Усі ці питання обговорювалися, зокрема, і в рамках «Чотиристоронньої комісії з врегулювання відносин між православними й католиками східного обряду на Західній Україні» (у складі представників Московського Патріархату, Римської курії, Українського екзархату Руської Православної Церкви та Української греко-католицької церкви). Засідання її проходили в московському Даниловому монастирі. У той момент на переговорах взяла гору установка на протиборство, і перспективи врегулювання на Західній Україні православно-уніатського конфлікту, що розгорався, автоматично перемістилися в площину силових рішень. Тих самих, за які ратував Філарет, який активно брав участь у переговорному процесі. Як кажуть тепер в Україні, героям слава.

Втім, усі ці події відбувалися рівно два десятки років тому. Але хіба ж міг тоді знати Філарет, що йому доведеться разом із головним українським уніатом здійснювати політичні паломництва до Вашингтона, виступати від імені «незалежної Церкви» перед радикалами Майдану, проклинати зі свого самосвятського амвона країну і Церкву, з якими була нерозривно пов'язана його доля протягом багатьох десятиліть? Таке навіть полковнику Томашевському і в страшному сні не могло привидітися.

Зате тепер Філарет вірно служить новій владі і цілком відповідає новій генеральній лінії світської влади. Так, коментуючи нинішні події в Малоросії для 5 телеканалу, київський лжепатріарх не посоромився виступити фактично із закликом до вбивств: «Церква благословляє захищати свою Батьківщину. І закликає до цього нашу владу, щоб вона була більш рішучою. Тому що час уже прийшов, коли нам треба показати свою силу і свої можливості». І сили, і можливості, як усім відомо, були продемонстровані повною мірою. Тих співгромадян і одновірців Філарета, яких це трагічно і безпосередньо торкнулося, він не відспівував.

А 3 травня 2014 року Філаретом оприлюднено спеціальну «Заяву з приводу ескалації насильства в Україні». З цього документа можна дізнатися багато ненового і нецікавого. Наприклад, що «Слов'янськ Донецької області фактично захоплений терористами, які беруть у полон заручників, катують і по-звірячому вбивають людей». Або що «за цим спалахом насильства й терористичними акціями стоять спеціальні служби Російської Федерації». А за ними — «політичне керівництво Росії і особисто її Президент». Ну, і без своїх зрадників у такій всенародній справі теж не обійтися, і тому «службовці російських спеціальних підрозділів, завербовані ними агенти серед українських громадян, найманці з Росії роблять все для того, щоб роздмухувати протистояння, здійснювати провокації, примножувати жертви».

Загалом, цілком державна українська риторика. Як колись — державна радянська. От тільки даремно українська влада у своїй безперспективній «боротьбі» з канонічним українським Православ'ям робить ставку на подібних персонажів. Адже очевидно, що насамперед для неї ж самої це неминуче виявиться найгіршим вибором з усіх можливих. Втім, якщо саме такий вибір київські керівники з безрадісною регулярністю роблять у всіх інших питаннях державно-суспільного буття сучасної України, то чому тільки церковні справи повинні тут стати винятком?