Передумови дострокового розпуску Верховної Ради України сьомого скликання

Дострокові вибори Верховної Ради України сьомого скликання: передумови та причини

На сьогодні у політичному просторі України поширюється інформація щодо можливого проведення позачергових виборів до Верховної Ради України, а отже є потенційна вірогідність відбутися виборчій кампанії найближчим часом. Для цього потрібна політична воля як Президента України, так і Верховної Ради України. Оскільки ці дві державні інституції в політичній системі нашої країни є найвищими органами державної влади в Україні, то вони мають відображати запити і потреби більшості населення країни. На сьогодні ж одним із головних політичних запитів українців є проведення дострокових парламентських виборів, оскільки теперішній парламент є відображенням попередньої (доєврореволюційної) політичної системи, а тому не відповідає вимогам часу і новим запитам народу. Так, за даними соціологічного опитування проведеним Фондом демократичні ініціативи напередодні позачергових президентських виборів, майже 70% (точно - 68,9%) виборців України хочуть проведення позачергових парламентських виборів уже в поточному році, причому підтримують таку ідею жителі всіх регіонів країни (http://www.unian.ua/politics/925724-mayje-70-vibortsiv-pidtrimuyut-provedennya-dostrokovih-viboriv-do-vr-u-2014-rotsi-sotsiolog.html).

Тому, ці інституції (новий президент і старий парламент) повинні здійснити перезавантаження персонального складу вищого органу законодавчої влади в країні – Верхової Ради України. Але це – державницький підхід до ротації політичної еліти (заміна президента що відбулася, а тепер і депутатського складу парламенту). Для реалізації такого державницького підходу необхідно мати державників при владі, котрі за словами У. Черчилля у своїй діяльності мають орієнтуватися на наступні покоління, а політики на наступні вибори. На жаль в українському політичному істеблішменті переважають політики, котрі потрапивши до влади не бажають проведення виборів взагалі (навіть строкових), а тим паче дострокових. Оскільки ж для виборців вони повинні бути провідником їхньої волі до загальнонаціонального представницького зібрання (парламенту), тому їх бажання переобрати дореволюційний парламент не знаходить підтримки у їх персональній (внутрішній) позиції.

Таким чином, у теперішніх депутатів українського парламенту є своєрідний латентний конфлікт інтересів зі своїми виборцями, за якого депутати не хочуть ще раз достроково змагатися за теплі місця які вони вже мають, а виборці бажають їх переобрати, оскільки вже інша політична реальність у постреволюційний час. Тому перші вдаються до постійної словесної риторики у ЗМІ щодо можливого переобрання парламенту, але для голосування за це у парламенті не знаходиться більшості за це рішення. Другі ж (виборці) вдаються до різного роду колективних меседжів та вимог під стінами Верховної Ради України та у інших місцях щодо розпуску сьомої каденції українського парламенту та обрання восьмої за новим законом про вибори народних депутатів.

Є ще і інша політико-правова складова щодо розпуску Верховної Ради України. Так, згідно з чинним законодавством, зокрема Конституцією України моделі 2004 р., п.2. ст. 90 зазначається, що розпуск Верховної Ради України можливий Президентом України у разі якщо: «протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій; протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів України; протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися» (http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр/page2).

Якщо використання двох останні позицій президентом є малоймовірним, оскільки уряд сформований і діє, а також парламент постійно збирається під час чергового пленарного засідання, то за першу позицію президент може зачепитися (у разі своєї волі щодо розпуску парламенту), а вона може потягнути за собою другу позицію (формування вже цією неповноцінною коаліцією складу уряду).

В політичній історії України вже був прецедент щодо розпуску президентом парламенту, котрий відбувся у 2007 році, коли президент В.Ющенко розпустив Верховну Раду України п’ятого скликання. До речі, цей мотив щодо розпуску президентом парламенту може мати місце і у теперішній політичній ситуації що склалася, адже коаліцію у Верховній Раді складають не тільки фракції, а й окремі депутати та депутатські групи становище котрих не визначається Конституцією України (КУ), зокрема щодо їх участі у парламентській коаліції. Так, зідно п.6. ст. 83 КУ «У Верховній Раді України за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України» (http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр/page2).  

Оскільки це був безпрецедентний випадок у політичній історії України, то про нього варто нагадати. Президент України Віктор Ющенко 2 квітня 2007 року видав указ №264/2007 «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України». У даному указі зазначалися причини такого кроку, зокрема: «…склалася ситуація ігнорування більшістю у Верховній Раді України конституційних вимог щодо формування коаліції депутатських фракцій. На заміну поодиноким випадкам включення до складу коаліції депутатських фракцій окремих народних депутатів, що мали місце при формуванні Антикризової коаліції у липні 2006 року, заступає практика масового поповнення її складу на засадах індивідуального або групового членства. Така практика є грубим порушенням статті 83 Конституції України, яка передбачає формування коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій виключно депутатськими фракціями. Порушення конституційних норм щодо формування коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України спотворює результати народного волевиявлення, здійсненого відповідно до статті 69 Конституції України через вибори народних депутатів України у березні 2006 року, є нехтуванням конституційних виборчих прав громадян України, призводить до ігнорування конституційного принципу народного суверенітету, закріпленого у частинах другій та третій статті 5 Основного Закону України. Такий розвиток подій є реальною передумовою узурпації влади в Україні, що заборонено частиною четвертою статті 5 Конституції України. Це також загрожує національній безпеці, спричиняє дестабілізацію політичної ситуації в державі, створює потенційну небезпеку державному суверенітету. Відповідно до частини другої статті 102 Конституції України Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Такий конституційний статус Президента України зобов'язує його здійснювати заходи для зупинення порушень Конституції України, прав громадян, для попередження загроз державному суверенітету та територіальній цілісності держави. З цього, зокрема, випливає обов'язок достроково припинити повноваження парламенту у разі порушень ним Основного Закону України, якщо немає інших запобіжників грубим порушенням Конституції України з боку Верховної Ради України. Враховуючи викладене… постановляю:1. Припинити достроково повноваження Верховної Ради України V скликання. 2. Запропонувати народним депутатам України продовжувати виконувати свої повноваження, що безпосередньо не пов'язані з повноваженнями Верховної Ради України. 3. Призначити позачергові вибори до Верховної Ради України на 27 травня 2007 року, неділю. 4. Кабінету Міністрів України забезпечити фінансування позачергових виборів до Верховної Ради України. 5. Центральній виборчій комісії забезпечити проведення позачергових виборів до Верховної Ради України відповідно до Конституції України, Закону України «Про вибори народних депутатів України», інших законів України. 6. Цей Указ набирає чинності з дня його офіційного оприлюднення» (http://www.president.gov.ua/documents/5961.html).

Варто нагадати, що на той час була чинною Конституція України моделі 2004 року (вступила у чинність з 1.01.2006 р.) котра є чинною і тепер. А отже повноваження президента, парламенту та інших органів влади є тими ж що і тоді (у 2007 році). Оскільки теперішню парламентську коаліцію у Верховній Раді сьомого скликання не формують виключно депутатські фракції, а і депутатські групи та окремі депутати (до-речі інформація про згоду більшості депутатів з їх підписами на участь у такій коаліції відсутня навіть на офіційному сайті Верховної Ради України), то очевидно що прецедент про розпуск парламенту президентом за таких умов може повторитися (за умови наявності політичної волі у нового президента).

Тобто, ми сьогодні маємо у Верховній Раді України п’ять фракцій, дві депутатські групи та позафракційних депутатів. З цих п’яти фракцій три формують коаліцію ВО «Батьківщина» - 86 депутатів; УДАР – 41; ВО «Свобода» - 35. Разом – 162 депутати з необхідних для коаліції депутатських фракцій не менше – 226. Всі ж інші депутати (у тому числі позафракційні), та депутатські групи котрі входять до цієї коаліції, згідно вищенаведеної п.6. ст. 83 КУ не мають місця бути. Таким чином, це може вважатися відсутністю коаліції у парламенті, що тягне за собою його розпуск президентом (у разі використання ним такого права).

Також, на сьогодні ми маємо у парламенті 98 депутатів котрі не входять до жодної фракції у Верховній Раді України (тобто є позафракційними) (http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/site2/p_fraction_free?skl=8), що суперечить чинній Конституції України. Так, згідно п.6. ст. 81 КУ зазначається: «Повноваження народного депутата України припиняються достроково у разі невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата України із складу такої фракції» (http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр/page2). Очевидно це зумовлено тим, що вибори до парламенту, що відбувалися у 2012 році за змішаною виборчою системою за якої 50% депутатів отримали свої мандати за списком політичної партії від якої вони йшли на вибори, а інші 50% були т.зв. «мажоритарщиками», тобто обраними в одномандатних виборчих округах. Саме цим зумовлена частина позафракційних, адже частина мажоритарщиків була ще і позапартійними та самовисуванцями, а отже не мали б входити до фракції будь-якої партії в парламенті. Але ті хто йшли від політичної партії чи були у її списку мали б бути у фракції тієї політичної партії яка їх висувала на виборах до українського парламенту у 2012 році (хоча про таке розмежування не зазначається чинним Основним Законом зразка 2004 року). Тобто за чинною Конституцією України депутат має т.зв. «імперативний мандат», котрий його прикріплює до політичної партії по спискам якого його обрано, а не є вільним гравцем на політичному полі, що безумовно ставить його у залежність до партійного дисципліни котру як правило формує верхівка партії.

Також на думку деяких парламентарів, вони мають право оголосити про свій саморозпуск, положення якого відсутнє у Основному Законі нашої держави. Хоча, враховуючи той факт, що положення про самоусунення попереднього президента від своїх посадових обов’язків також було відсутнє у Конституції України, але голосування відбулося кваліфікованою більшістю депутатського складу українського парламенту і В.Янукович був політично позбавлений права керувати державою. Як зазначають деякі депутати, що і сама революція що відбулася також є незаконною згідно Конституції, але ж вона відбулася попри все це. Тобто, суспільно-політичне рішення інколи є вищим чим норма права. З іншого ж боку, норма права набуває свою чинність через політичне рішення (більшості у парламенті).