Корупційна складова у реалізація арештованого майна

Ситуація, яка склалася навколо питання проекту урядової постанови щодо реалізації арештованого майна підняла низку проблем.

На двох з них я хотів би зупинитися окремо. По перше, це результати так званої антикорупційної експертизи проекту. По-друге, це питання власне предмету регулювання.

В руслі першого питання ми одержали приклад некомпетентного висновку, який зробили експерти Центру реформ. Вони, коментуючи цю Постанову, не врахували, що йдеться про реалізацію арештованого майна, яке є речовим доказом у кримінальному проваджені. І тут важливо розуміти чітку різницю між арештом та конфіскацією. Арешт, накладений на речові докази, – це тимчасовий захід, який проводить суддя за поданням слідчого. Відповідно, це майно повинно десь зберігатися та спеціально обслуговуватися, якщо це потрібно, або може бути реалізоване.  Чи має приватна компанія відповідні потужності? Крім того, ми маємо приклади, коли приватні компанії під такі цілі створювалися за кілька тижнів до прийняття відповідного рішення. А що робити, коли суд виправдовує особу. Питання: від кого існує більше гарантій повернути арештоване майно, від приватної компанії, чи від держави?  Процедура відшкодування збитків від приватної компанії у нас не прописана, але чітко прописаний правовий механізм відшкодування збитків від держави. У цьому випадку, утримувачем і реалізатором має бути державне підприємство. У ситуації, коли арештоване майно будуть зберігати та реалізовувати приватні компанії, шансів отримати його назад практично не існує. Крім того, ми знаємо про приклади компаній-одноденок, які зникали одразу ж після реалізації арештованого майна.

Таким чином, ми перейшли до суті питання, до другого його аспекту. Тут потрібно зважати на ще одну особливість, а саме, коли арештоване майно не реалізовується, а утримується до рішення справи судом по суті. Можу навести приклад: скажімо, під арешт потрапив торгівельний павільйон, згідно із законодавством, утримувач арештованого майна має право ним користуватися, якщо його діяльність не наносить шкоди екстер'єру та інтер'єру приміщення. Зрозуміло, що протягом всього періоду арешту майна утримувач може отримувати кошти від користування. Судова тяганина може тривати роками. І весь цей час утримувач буде збагачуватися за рахунок цього. Чим не корупційна складова? Тому, мені здається, що краще, аби ці кошти пішли на користь держави, а не в кишеню приватної компанії.

Отож, коли б антикорупційну експертизу здійснювали практики, які мають досвід слідчої роботи, то їх висновок був би іншим, ніж висновок медіа-експертів і теоретиків у галузі протидії корупції. На наше переконання, саме передача приватним, а не державним  підприємствам арештованого майна містить корупційну складову, негативно впливає на імідж органів державної влади та дискредитує правоохоронну систему.

Скажу більше, реалізація арештованого майна через приватні підприємства  має дві основні корупційні складові. По-перше, це сприяння недобросовісними представниками органів  державної влади незаконному збагаченню близьким до них приватних осіб (підприємств) під час утримання чи реалізації цього майна. При цьому комісійні витрати для приватних підприємств становлять від 20% і більше від вартості реалізованого майна та під час  утримання майна 100% коштів за його користування. По-друге, ці дії можуть дати підставу для захисників особи, яка підозрюється у вчинені злочину, для заявлення клопотань про упередженість розслідування та необґрунтованих звинувачень слідчих підрозділів про отримання ними короткотермінової матеріальної вигоди під час передачі майна приватним підприємствам для утримання чи реалізації.

Звернімо увагу, що, накладення арешту на майно відбувається не лише за постановою слідчого, а і також за рішенням суду. Тому, саме за утримання та реалізацію майна, або у випадку виправдання у судовому порядку підозрюваного, відповідальність за відшкодування збитків має нести саме держава, в особі конкретного міністра та  керівника конкретного державного підприємства. Саме такий механізм, на мою думку, є усуненням чи хоча б мінімізацією корупційних чинників, які можуть виникнути під час реалізації арештованого майна.

Не можливо чітко прописати, яке конкретно підприємство буде відповідальним за утримання та реалізацію тих чи інших речових доказів у кримінальному проваджені, адже їх дуже багато, кожне з них має свою специфіку та діє у конкретній сфері. Лише від окремо взятого виду речового доказу: чи то нафтопродукт, чи то продукти харчування, залежить, яке саме міністерство буде приймати рішення про передачу підпорядкованому державному підприємству на утримання чи реалізацію цих речових доказів. Окрім того, хочу наголосити, що державне підприємство не може власноруч реалізовувати взяте на утримання майно, це можна зробити лише через біржу, аукціон або відкриті торги. Зрозуміло, що під час їх проведення, маніпулювати ціною або віддавати перевагу тому чи іншому покупцю – практично неможливо.

Простий приклад,  Міністерство внутрішніх справ розслідує кримінальне провадження, в рамках якого накладено арешт на певні речові докази, скажімо десятки тисяч тон зерна, то у такому випадку, за поданням слідчого, Міністр внутрішніх справ звертається до Міністра аграрної політики та продовольства. В його підпорядкуванні є державні підприємства, які мають елеватори та можуть забезпечити умови зберігання та реалізації цього зерна. Неможливо передбачити, яке саме з цих підприємств визначить Міністр. Тут є багато додаткових факторів: місцезнаходження підприємства, наявність умов зберігання та інше, - все це нереально прорахувати, не знаючи цих особливостей. І лише після цього, персональну відповідальність перед міністром за умови зберігання та процедуру реалізації буде нести безпосередньо керівник державного підприємства.

Тому, не лише я, а і інші експерти та науковці в галузі запобігання та протидії корупції, підтримуємо ініціативу Міністерства внутрішніх справ України про необхідність прийняття цієї Постанови. Адже у випадку, коли саме державні підприємства будуть опікуватися питанням реалізації речових доказів у кримінальному проваджені, ми зможемо уникнути корупційних ризиків.

Я звернув увагу на проблему, коли одна зі сторін внутрішньої колізії між державними органами залучила окремі  громадські  організації для підсилення своєї позиції. Проаналізувавши їхні виступи та вислови, зі свого боку можу  сказати, що ті трактування, які наводять окремі громадські організації, аж ніяк не свідчить про їх неупередженість, а швидше показують їх заангажованість стосовно лобіювання інтересів певного кола осіб. Особливо у тих умовах, в яких опинилася держава, коли після зміни влади  у нас є багато кримінальних проваджень в рамках яких є велика кількість арештованого майна, і з ним потрібно щось робити, враховуючи дефіцит державного бюджету на сьогодні, я вважаю, що саме державні, а не приватні органи та організації повинні взяти на себе відповідальність у забезпеченні оперативності та прозорості цих процесів.

Ще раз наголошу на одній системній проблемі, яка склалася у державі з питань антикорупційної експертизи. Деякі громадські організації, які за донорської  підтримки почали рости «як гриби після дощу» у сфері протидії корупції наполягають, що антикорупційну експертизу можуть робити будь-які громадські організації, використовуючи як матрицю рекомендації та таблиці, яких за останні роки напрацьовано безліч. Я був і залишаюсь противником такого підходу. Наша організація не займається питаннями експертизи у сфері ВІЛ-СНІДУ, не проводить гендерні, або екологічні експертизи. Деякі з наших експертів пройшли через кулі під час протидії організованим злочинним угрупованням, тому ми дорожимо своєю професійною честю. Природньо, що організації, які ще вчора займалися питаннями протидії тютюнопалінню, чи жорстокого поводження з тваринами мають право на перше слово у своїй галузі, але з повагою повинні ставитися до думки професіоналів, які багато років присвятили запобіганню і боротьбі з корупцією. Я виходжу з того, що основна мета діяльності громадських експертів - давати незалежний та компетентний аналіз діям влади, а не активно підтримувати позицію окремих її представників.

На цьому конкретному прикладі ми побачили, що у конфронтації між двома чиновниками, певні особи почали займатися відкритим політиканством та популізмом, зловживати думкою експертів та компрометувати незалежність громадянського суспільства в Україні. Якщо це викликало такий резонанс, то на це варто звернути увагу обом сторонам, та організувати спільну відкриту дискусію із залученням більшої кількості експертів, а не робити кулуарно потрібні кишенькові висновки для тих, хто має особисту зацікавленість.