Що робиться з моєю країною?
Чому вона утопає в крові? Чому смерті стали нашою буденністю? Чому ми байдуже реагуємо на такі події?
Я пам"ятаю, як вперше застрелили людину на моїх очах. Звісно, це було на Майдані. Чоловік пробіг повз мене, нічим не примітний, звичайний собі, в броніку в касці, як всі, але я чомусь подивилася йому навздогін. Він просто впав. Виглядало так, наче він спіткнувся. Я ще на долю секунди подумала, що я теж часто знаходжу за що зачепитися на рівному місці. Було якось дивно, чому він так довго не встає, поки в полі мого зору не впав ще один чоловік. І потекла кров.
Я досить довго не могла прийти до тями, от щойно пробіжала людина, жива, здорова, як її може більше не бути? Не-мож-ли-во. А потім, люди почали падати як сніг на землю... І дуже швидко все це стало реальністю.
Навкруги відбувалося щось вкрай сюрреалістичне, в мить якось моє місто стало зовсім чужим. В моєму місті такого не може бути. Люди в касках і броніжелетах, щити, коктейлі молотова, жінки розбираючі бруківку, вогонь, трупи, трупи, трупи... Вибух: зліва, праворуч, позаду. Ще постріл, руки в крові. Моїй? Ні, не моїй. Поки збагнеш, медбрат вже тягне тебе як поранену, а ти кричиш до нього, що то не твоя кров, а він не чує. У всіх шок, адреналін зашкалює. Він тягне, ти відбиваєшся... довго до нього доходить, що поранена не я. Взаємний добрий мат, потім обійми. Треба бігти до поранених. Кілометри бинтів.
Майдан став _моєю особистою реалістю_ коли я відгорнула прапор і побачила його. Ні, він не був мені другом, побратимом, чоловіком. Просто хлопець, якому я перев"язувала ногу напередодні. Добрий був, гарно посміхався... Адреналін, шоковий стан, він умить пройшов і побігли сльози. Потекли, ріками потекли, морями і океанами. Я не знаю, скільки днів я плакала не переставаючи, механічно виконуючи добре знайомі дії. Промити, накласти пов"язку. Промити, накласти пов"язку. Промити, накласти пов"язку...
Перед очима постійно стояли криваві картинки. А коли засинала від бессилля, сни були дуже важкі. Їх вбивали знову і знову. А я знову не могла нічим допомогти.
Я не пам"ятаю, коли життя почалося заново.
Можливо, зі мною щось не так, але я не можу радіти смертям в Одесі чи під час АТО на Донбасі. По будь-яку сторону знаходяться люди. Вбиваючи один одного, ми, обидві сторони, програємо. У війни немає переможців, тільки переможені...
Хтось, безперечно, звинуватить мене в слабкому характері, в неможливості поділити на своїх і ворогів, але я надто добре пам"ятаю очі людей, що чіпляються за останні подихи і секунди життя, і байдуже які ідеї вони поділяли до цього.
Єдиний наш ворог - наша нездатність прийти до компромісу. А поки ми один одного не чуємо, чиясь мати тваринним ревом пронизує небо.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.