Хто задає моду на Порошенка?
06 травня 2014, 09:08
Власник сторінки
Журналист, политолог
А з якого-такого біса за Порошенко хоч хтось проголосує?
Відповідно
до рейтингу, запропонованого 5 березня
Центром соціологічних та маркетингових досліджень «СОЦИС», Петро Порошенко вже
(!) здобуває - перше місце серед кандидатів на пост президента України.
А з якого-такого біса за Порошенко хоч хтось проголосує?
На фоні дріжджового зростання курсу долара - мільйонні вливання у соціологічну
сферу виглядають чи не вкрай актуально.. Як же шеф-кухарі обдурюють голодних до
політики споживачів-українців?
Ситуація традиційна. З пустого в порожнє. Я такий-то гарний, красивий, чесний,
правдивий, проти корупції, за покращення - голосуйте за мене, хоча я нічим
таким і не відрізняюсь від того, хто був до мене. Якщо тобі немає чим конкретно
виокремити себе з числа інших шахраїв, які йдуть до влади використовувати її у
своїх інтересах, то інвестиція в соцпрогнози за принципом Едипа
врятує. Побачивши високий рейтинг політика, виборець
вирішує віддати свій голос саме йому, до певної міри підсвідомо ототожнюючи
себе з більшістю як носієм істини, схиляється на його бік. Що спрогнозував –
так і сталось, а не робив передбачення – до цього і не дійшло, бо так робити
ніхто і не збирався.. Ніхто не стане голосувати за нових псевдо-зірок без того,
що десь сказали про їх популярність у політичному хіт-параді..
Безперечно, реклама у ЗМІ коштує досить дорого, навіть для мільйонерів. За
зведеними даними одного з посередників у цій справі B2b Blogger,
розміщення одного рекламного чи замовного матеріалу в українських ЗМІ
варіюється від 7000-10000 грн. для найбільш популярних видань як, наприклад,
Кореспондент, Уніан чи український Forbes, до мінімуму 300-500грн. як для ЗМІ з
малою аудиторією читачів, або регіональних. А з огляду на схильність «наших
олігархів» приєднувати до своїх холдингів провідні ЗМІ, перекуповувати їх у
свою власність, то й не кожен політичний матеріал вдасться розмістити і за
гроші.
З іншого боку – дуже зручно робити ЗМІ рупором агітації за власну персону.
Треба зробити так, щоб вони самі захотіли написати про ту чи іншу персону, та
ще й у вигідному для неї світі. Як відомо, ЗМІ отримують основний прибуток не з
продажу накладу друкованої версії видання, а саме на рекламі, яку розміщують з
огляду на рейтинг популярності видання. Тому ЗМІ об’єктивно обиратимуть той
контент, який привертає найширшу увагу. Особливо, якщо йде мова про
найактуальнішу подію, таку як вибори Президента. Тим більше, якщо в такому
контексті мова йде про абсурдну нісенітницю – рейтинг №1 від кандидата, який
нікому не потрібний, якого серед кандидатів у президенти ніхто з нетерпінням і
не чекав.
Примусити написати всі ЗМІ на першій стрічці про потрібну «для продажу»
виборцеві за його голос персону – виграш в інформаційній війні. Така інвестиція
себе виправдовує. І цей результат коштує багатьох мільйонів. Проте, для особи
яка має щомісяця дохід у кілька мільйонів це все одно, що середньостатистичному
киянину заради покупки того ж холодильника, чи пральної машини одноразово
віддати одну цілу зарплатню у 4000грн – але ж скільки користі?! Але у
розрахунку на керівництво і на низові щаблі - можливо навіть і більше річної
зарплати кожного виконавця, залученого до проекту підготовки цього
соціологічного рейтингу.
Соціологічний рейтинг на самому початку виборчої кампанії робить одних
кандидатів потенційними лідерами, інших – аутсайдерами. Хто, приміром стане
голосувати за того, кого соцрейтинг охрестив кандидатом за межами топ-10? Щоб
голос пропав марно? Тож краще проголосувати «за менше зло», чи не так? Скільки,
наприклад, не писали про рейтинговість маріонеточної політорганізації «Україна,
Вперед» Н. Королевської, або про неподолання виборчого бар’єру «Свободою»,
виявилось все навпаки.
Загалом, методика дуже нагадує інструменти боротьби початку 2005 року. Саме
результати екзит-полів другого туру виборів стали головним приводом для акцій
протесту в Києві на Майдані Незалежності, що врешті-решт призвело до перегляду
результатів волевиявлення й переголосування другого туру. Виграш Віктора Ющенко
пояснювався політологами постфактум, як грамотна робота з пресою, передусім
інтернет-ЗМІ, і рейтинговими соціологічними агентствами. Під час президентської
кампанії 2010 деякі служби, які здійснювали соціологічні прогнози або мали
пряме відношення до політиків, або навіть погоджувались працювати «у кредит».
Що ж отримували у 2010 році соціологічні служби за якісну роботу? А. Коломоєць
у статті «Основні
форми прояву символічного насилля у президентській виборчій кампанії 2010 р. в
Україні» наводить приклади зв’язку соціологічних агенцій з владою чи опозицією
під час попередніх виборів Президента. Так, зокрема, В.Полохало (тодішній
науковий керівник Центру соціологічних і політологічних досліджень
«Соціовимір») був народним депутатом Верховної Ради від БЮТ 5-го та 6-го
скликання; М.Томенко, народний депутат Верховної Ради 4-го, 5-го та 6-го
скликання від БЮТ - засновник громадської організації «Інститут політики», на
замовлення якої у виборчу кампанію 2010 соціологічні дослідження здійснював
Громадський проект «Українське демократичне коло»; І.Гринів, народний депутат
Верховної Ради 6-го скликання від БЮТ, голова юридичної компанії
«Середньоєвропейська агенція», що на 2010 рік володіє понад 50% статутного
капіталу Центру соціальних та маркетингових досліджень «Социс». У статті
вказується, що до Партії регіонів була близька така соціологічна структура як
Центр соціологічних досліджень «Софія» (її керівник, після обрання В.Януковича
на пост Президента України, 6ув призначений директором Національного інституту
стратегічних досліджень при Президентові України).
Сьогодні абсурдно завищений рейтинг виглядає настільки неправдивим, що саме цим
і привертає увагу ЗМІ. Для українського виборчого процесу це нехарактерний
прогноз у сенсі його невідповідності реаліям фактичного голосування на прикладі
останніх 10 років. Скажімо так, у топ виходили політичні сили і кандидати, які
мали певну електоральну базу, ідентифіковану за певною ознакою. ПР – принаймні
на словах проросійська сила, ностальгуюча за близькістю до Росії, з нудьгою за
усім радянським і російським - мовою, руською культурою, ненавистю до
неофашистів. БЮТ – демонстративно проєвропейська, показово близька до західних
чиновників вищого рангу, антисоціалістична в економічному плані, з риторикою
про поглиблення ринкових перетворень, і на словах – загалом антиросійська, по
іміджу – правонаступниця режиму Ющенка, який трохи не дотягнув до «зараховано»
в оцінці громадським екзаменатором. Політична сила Кличка, який минулої суботи
зняв свою кандидатуру (рішення, звичайно прийняте не одноосібно, а групами
інтересів, які він представляє), теж отримала певний стабільний прошарок
підтримки громадської аудиторії, який тримався цього лідера вже кілька років з
позиціонуванням навколо «щирої» євроінтеграції, антиолігархізації, люстрації,
і, логічно, інновацій і радикальних перетворень.
Що об’єднує всі ці три сили – наявність соціальної бази підтримки, тобто
електорату – осіб, які системно, послідовно і без вагання голосують за одну і
ту ж політичну силу. У випадку з кандидатами, яких перед виборами намагаються
запропонувати в альтернативу електоральному розподілу – так звані
«компромісні», «помірковані», «третя сила», просто «нові кандидати» - не
здобувають достатнього кредиту довіри, щоб пройти у топ-3 парламентських
виборів, або у другий тур президентських. Такими прикладами під час президентської
кампанії були Тігіпко, Яценюк, Королевська – маріонеточні політичні сили яких
згодом показали, за чий рахунок вони створювалися. Вони також набирали
суттєвого результату за рахунок своєї «заяви про неналежність до жодного з
таборів», але не складали суттєвої противаги кандидатам з електоральною базою.
Відповідно, про яку «Солідарність» може йти мова?
Політики, зручні для будь-якого режиму - ось вони - потенційні кандидати для
популярного останнім часом поняття люстрації. Темні сторінки далекого минулого
– характерна риса наших політиків, багато хто цурається минулого, визнає (або
хоче показати визнання) їх, але якщо ці сторінки гортаються і до сьогоднішнього
дня, це вже якась нісенітниця. Тож, яке минуле і теперішнє кандидата? На
виборах 1998 року був 11-й у партійному списку СДПУ(О). Порошенко став
співголовою «Трудова солідарність України» (згодом — Партія регіонів), у
березні 2001 року — заступником голови. З 2004 року з моменту створення партії
Наша Україна — в її керівництві. У 2009 році за режиму Януковича він знову
повертається у велику полтику - на посаді міністра закордонних справ. 23
березня 2012 року призначений Міністром економічного розвитку і торгівлі
України. Під час протестів Євромайдану повертається до «Помаранчевих ідей».
Головне питання залишається відкритим – а з якої це причини за Петра Порошенка
проголосує хоч хтось з потенційних виборців? Якою ж стане мотивація у
голосуванні за Порошенко? Його смачні цукерки? Так вони ж з отрутою, як заявляв
ще торік імперіалістичний Роспотребнадзор. Ну, це вже, звичайно, жарт.
То все-таки за що – за його олігархічність, повернення до якої так хотів
Майдан?! Чи за його незамінність і універсальність для Партії Регіонів, і
кожного, хто приходить до влади в Україні з метою розкрадання і реалізації корпоративних
інтересів? Так, Порошенко – кваліфікований менеджер, але і елемент корупційної
машини, антигромадянський поршень у постноменклатурній бюрократичній
організації, універсальний прес тиску на «широкі маси».
Дарувати свій голос на виборах – це також і відповідальність, а не тільки
розвага з ТВ-шоу Шустера. Кому в умовах демократії виборець віддасть голос –
своєму антиподу?
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.