В Україні було життя, в якому майже все мало своє місце. Люди, яким можна зателефонувати. Робота, де тебе знають. Улюблені місця. Навіть просте розуміння, як тут усе влаштовано.
А потім ти опиняєшся в іншій країні й раптом знову вчишся робити найпростіші речі. Записатися до лікаря. Вирішити питання в банку. Зрозуміти, що від тебе хочуть у школі дитини. Пожартувати так, щоб тебе зрозуміли.
І справа навіть не в мові (але і в ній теж).
Такі історії я чую часто. Людина може вже кілька років жити за кордоном, мати роботу, квартиру, водійські права, друзів, знати, де купувати продукти і куди йти на каву. З погляду оточення вона давно адаптувалася.
А потім на сесії говорить: «У мене начебто все нормально. Але я не відчуваю, що це моє життя».
На мій погляд, це одна з найменш помітних проблем вимушеної еміграції.
Ми багато говоримо про адаптацію до нової країни: мову, роботу, документи, соціальні зв'язки. Значно рідше говоримо про те, що еміграція змінює не лише адресу. Вона змінює наше уявлення про себе.
До переїзду вам рідко доводилося пояснювати, хто ви.
Ваші друзі знали вашу історію. Колеги знали, чого ви варті. Ви знали, кому зателефонувати, якщо захворіла дитина, де купити хороший хліб, до якого лікаря піти і з ким випити кави після важкого дня.
Навколо існувало ціле середовище, яке щодня, майже непомітно, підтверджувало вашу ідентичність.
А потім ви опиняєтеся в країні, де ніхто не знає, ким ви були.
І в якийсь момент можете самі перестати це відчувати.
Особливо складно тим, хто не обирав еміграцію (і скільки нас таких)!
Коли людина роками планує переїзд, вона психологічно рухається до нового життя. Вивчає мову, будує плани, уявляє майбутнє.
У випадку вимушеної еміграції все може відбутися за кілька днів. Тіло вже в безпеці. Валізи розібрані. А психіка ще не встигла зрозуміти, що попереднє життя закінчилося.
І тут виникає дуже дивний стан: ми вже поїхали, але ще не приїхали.
Мені здається важливим говорити і про почуття, які не завжди зручно визнавати.
Можна бути щиро вдячною країні, яка дала тобі безпеку, і водночас не любити своє життя в ній.
Можна жити у кращому будинку і сумувати за маленькою квартирою в Україні.
Можна мати більше можливостей і все одно відчувати, що колись життя було зрозумілішим.
Можна не планувати повертатися в Україну і водночас болісно сумувати за нею.
Одне не скасовує іншого.
Психіка взагалі погано вкладається у формулу «або-або». Ми можемо одночасно радіти новому життю і сумувати за старим. Відчувати вдячність і злість. Будувати майбутнє і оплакувати минуле.
Проблема починається тоді, коли ми вимагаємо від себе вибрати лише одне.
Я часто бачу ще одну пастку. Людина намагається якомога швидше відтворити себе колишню.
Якщо в Україні вона мала певний професійний статус, їй важливо якомога швидше його повернути. Якщо мала певний рівень доходу, болісно сприймає необхідність починати з меншого. Якщо була соціально активною, відсутність звичного кола людей може переживатися як втрата частини себе.
Наче успішна адаптація означає відбудувати своє старе життя в новій країні.
Але я не впевнена, що це взагалі можливо.
І, можливо, не потрібно.
Тому що людина, яка виїхала з України кілька років тому, і людина, яка сьогодні живе у США, Німеччині, Польщі чи Великій Британії, це вже не зовсім одна й та сама людина.
Між ними є досвід, якого раніше не було.
Почати життя без звичних зв'язків. Говорити іншою мовою, навіть коли страшно зробити помилку. Знову бути новачком у професії. Просити про допомогу. Вчитися вирішувати найпростіші побутові питання там, де нічого не зрозуміло. Витримувати невизначеність.
Це не означає, що потрібно романтизувати труднощі.
Втрата залишається втратою.
Але помилкою було б бачити в еміграції лише те, що ми втратили.
Тому в роботі з такими переживаннями я б не поспішала відповідати на запитання: «Де тепер мій дім?» або «Де моє справжнє життя?» Іноді ці питання лише змушують нас обирати між двома частинами себе. Я б запропонувала поставити собі інші.
Що зі свого попереднього життя я хочу забрати із собою далі?
Не квартиру, посаду чи звичний маршрут до роботи. А те, що справді належить мені: професійність, характер, гумор, амбіції, здатність любити, будувати стосунки, створювати, ризикувати.
Що зі старого життя я намагаюся повернути лише тому, що воно доводило мені, ким я є?
Це складніше питання.
Можливо, нам потрібна не конкретна посада, а відчуття значущості. Не колишнє коло знайомих, а відчуття приналежності. Не квартира в певному місті, а відчуття дому.
Коли ми розуміємо потребу, яка стоїть за втраченим, з'являється більше способів задовольнити її в новому житті.
І є ще одне питання, яке я вважаю особливо важливим:
Що з'явилося в мені лише тому, що я пройшла цей шлях?
На нього не завжди можна відповісти одразу.
Але саме тут, на мою думку, починається справжня адаптація.
Не тоді, коли ми перестаємо сумувати за Україною. Не тоді, коли говоримо без акценту. Не тоді, коли отримуємо нову посаду, купуємо будинок або перестаємо переводити ціни у гривні.
А тоді, коли нам більше не потрібно вибирати між «мною до» і «мною після».
Одна з найбільших помилок еміграції, на мій погляд, це нескінченна спроба повернути себе колишню.
Можливо, повертати її не потрібно.
Варто забрати з собою те, що справді наше, залишити те, що більше нам не підходить, і дати місце людині, якою ми стали.
Бо іноді відчуття «я ще не приїхала» означає не те, що наша нова точка призначення ще формується.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.