Дорогою до дому

ессе

Вечір. Сьогодні, як ніколи, темінь страшенна, адже лампочки в ліхтярях розлетілися вщен через перенапругу години, так, 3 назад. Вокзал – місце сходки усієї київської і не тільки «нечисті» в прямому сенсі цього слова. Ходити цією дорогою мені доводится майже кожного вечора повертаючись з роботи. Я втомилася, тому йшла гуляючи, хоча зазвичай моя хода дуже швидка. Йду й роздивляюсь вітрини вже майже закритих магазинів й мимоволі приходить думка про те, що у наш час просто шалений вибір найрізноманітніших товарів та послуг, дуже гарно й професійцно розроблена реклама, але ціни такі ж шалені, як і вибір цих товарів. Йду далі і бачу двох продавчинь, які збираются додому. Одна закидує коробки, розмахує руками, щось викрикує, аж не по собі стало. Друга її уважно слухає, або робить вигляд, спокійно збираючи речі у шафи. Я б хотіла обійти стороною цю компанію, але дорога на іншу сторону вокзалу, де зупиняється мій троллейбус, лежить тільки через довгий підземний перехід, який місцеві називають «кишкою». Одже, вибору в мене немає. Проходячи повз жінок, я помітила, що у тієї жіночки, що дотримувалася спокою, очі були страшенно сумні, коли ми зіштовхнулись поглядами мене ніби вижали як лимон. Дурний стан, так не люблю цього. Мабуть вона не заробила сьогодні стільки грошей, щоб купити улюбленим онукам цукерки, чи на ліки не вистачає… Жахливо. Я зробила такий висновок тому, що проходячи повз них, я почула розмову про те, що людей зовсім не має, що ніхто нічого не хоче купляти, що нікому нічого не потрібно. Я й сама працюю у сфері обсуговування, я розумію де в чому цих жінок. Але тільки в де в чому. Темні стіни переходу, такого довгого переходу, ніби давлять на мене. Не можу зрозуміти свій стан. Людей на вулиці дуже мало. Коли позаду чутко кроки, стає моторошно, не забуваю про те, що знаходжусь на вокзалі, а тут розповсюджений спосіб заробітку - це руки засунуті у кишені прохожих людей. В голові все ті ж сумні очі. Невже ці жінки вважають, що людям нічого не потрібно, що їм нічого не хочется?... Звичайно потрібно, звичайно ж хочется. Грошей у людей не має і змоги собі дозволити чогось зайвого. Нас змушують не жити в своє задоволення, а виживати. О, нарешті, нарешті закінчився цей довжелезний підземний перехід названий кишкою, я тепер розумію чому назва сама така.  Моя зупинка. Черга нермовірна, ніби за ковбасою у часи Радіанського Союзу. Так ось де всі люди подівались, думаю я. Посмішка мимоволі з’явилася на моєму обличчі. Ось і мій транспорт. Чудово! Скоро я буду вдома, вже дуже скоро.