Гео́ргій (Ґія) Русла́нович Ґонґа́дзе

Від першого лиця

Я український опозиційний журналіст, відомий cвоїми критичними антивладними виступами.

Засновник та перший головний редактор інтернет-газети «Українська правда».

У школі я вчився добре. Крім навчання, займався танцями, малюванням і спортом. Мав хороші результати у плаванні та легкій атлетиці.

Після закінчення школи я вступив на вечірнє відділення Тбіліського інституту іноземних мов, одночасно працював та займався спортом.

Наприкінці восьмидесятих роках проходив службу в Афганістані. Після демобілізації повернувся до Тбілісі. За прикладом батька (лідера однієї з націонал-демократичних партій) поринув у суспільно-політичну роботу; очолив інформаційний відділ Народного Фронту Грузії.

Восени 1989 року переїхав до Львова, перевівся на факультет іноземних мов Львівського національного університету ім. І.Франка, активно включався у громадсько-політичне життя міста (НРУ, Студентське Братство), створив тут Грузинський культурний центр Багратіоні. Одружився зі львів'янкою Мар'яною Спихальською, але цей шлюб тривав недовго.

У цей час президент Грузії Звіад Ґамсахурдіа фактично встановив у країні диктаторський режим, починав переслідування політичних опонентів, до числа яких (як «ворог народу» № 28) потрапив і мій батько. Коли на межі 1991 і 1992 рр. у Тбілісі почалось антизвіадистське повстання, я повернувся на батьківщину й приєднався до повстанців.

Після перемоги повстання знову з'явився у Львові, почав займатися кінодокументалістикою, познайомився зі студенткою юрфаку ЛНУ Мирославою Петришин, яка у 1995 році стала моєю дружиною (1997 року в них народилося доньки-близнята Нонна та Соломія (Нані і Саломе)).

У 1993 р. (невдовзі після смерті батька) я прибув до Грузії з наміром зняти документальний фільм про війну в Абхазії. Потрапивши на лінію фронту, відклав вбік кінокамеру і взяв до рук зброю. Під час одного з обстрілів був тяжко поранений (згодом лікарі нарахували 26 осколкових ран; деякі осколки залишилися в тілі назавжди, зокрема в лівій руці). Мене пораненого літаком під зенітним обстрілом вивезли з оточеного Сухумі за кілька днів до падіння міста.

У дев’яностих роках був головним режисером творчого об'єднання «Центр Європи» (на Львівському телебаченні виходить моя власна програма «Монітор»), співпрацював з газетою «Пост-Поступ».

У цей період створив документальні фільми «Біль землі» (1993), «Тіні війни» (1994), «Колиска» (1995), «Охоронці мрії» (1996) (деякі з них у той час демонструвалися в ефірі Українського телебачення).

1995 — я і Мирослава переїхали до Києва, почали працювати на телебаченні (ММЦ «Інтерньюз», програма «Параграф», 1995)

1996–1997 — я працював ведучим телепрограми «Вікна-Плюс» (СТБ).

Початок 1998 р. — ведучий програми «Моє» (телерадіокомпанія «Гравіс»).

1998–1999 — був фактично безробітним.

З 1 жовтня 1999 р. (під час президентської виборчої кампанії) почав вести щоденну інформаційну програму «Перший тур з Георгієм Гонгадзе» у прямому ефірі радіостанції «Континент». Невдовзі почалися телефонні дзвінки з погрозами на адресу керівництва радіостанції.

Червень 2000 р. — я взяв участь у виборчій кампанії Володимира Ваховського, який балотувався на пост міського голови Вінниці (Ваховський вибори виграв).

Як я сам повідомляв, наприкінці червня 2000 року за мною було влаштовано зовнішнє спостереження. Зокрема, невідомі особи супроводжували мене на автомобілі «Жигулі». Цей автомобіль вранці очікував мене поблизу мого будинку, а ввечері — біля роботи.

14 липня 2000 року я офіційно звернувся з листом до Генерального прокурора України Михайла Потебенька, у якому виклав факти щодо стеження за мною працівників міліції та невідомих осіб.

Прокуратура надіслала моє звернення до Головного управління внутрішніх справ міста Києва, яке й встановило, що машина, з якої велося спостереження за мною мала номери, рік тому зняті з реєстрації. Але прокуратура відреагувала на мої звернення формально…