Влада - крупна здобич партійних зграй

Хто ж усе таки крав із швидкістю 60 доларів за секунду?

Щиро співчуваючи нині Юлії Тимошенко в проблемах, які звалилися на неї, я, зізнаюся, до деякої міри все таки задоволений тим, що в Україні нарешті розірвано коло непідсудності тих, хто почергово перебуває при владі. Переконаний, що кожен наступний міністр через тиждень після свого призначення на цю посаду вже точно знає, за що без сумніву можна посадити за грати свого попередника.

 Залишилися сліди від пазурів на вкраденому, зуби на відкушеному.

 Але в цьому елітному ешелоні роками існувало неписане правило: закривай очі на все, що вчинив твій предтеча. Інакше й тобі потім не здобрювати: обов’язково знайдуть ключку. Іншими словами, не копай іншому яму, бо сам утрапиш.

 Що це справді так, міг кожен спостерігати за тим, як перед телекамерами гризуться, за чуби один одного водять народні депутати з різних політичних груп у парламенті, іноді здається – все, це вже непримиренні вороги навіки, а за годину-другу вже можна побачити їх за одним столом, веселими й усміхненими.  Поміж собою жартують.

 І справді, що їм ворогувати? Статус один і той же – зарплати захмарні, права й пільги - не обмежені, ранг державних службовців першої категорії є, а це означає, що гарантована найвища пенсія, незалежно від віку, від того, як далі складеться доля. Нині одна команда на коні, обдирає народ до липки, інші роблять вигляд, що відстоюють інтереси трудових мас.  Дивись, завтра в одну мить поміняються місцями. Так що роль Робін Гудів у цьому показному театрі абсурду їм доводиться грати фактично позмінно.

 А загалом, влада – це здобич на певний час різних хижацьких груп. Із допомогою неї зграя, захопивши командні висоти, розставивши своїх по міністерствам і відомствам, грабує державу на повну силу. І сором’язливо мовчить за попередників: з народу разом живуть, його потихесеньку скубуть.
 Ось чому тоді, коли БЮТ був при  владі на повному серйозі розглядався варіант про встановлення двопартійності в Україні. Трішки побули при владі (читай – пограбували)  білосердечні, їм на зміну прийшли  б біло-блакитні. Калейдоскоп злодіїв навіки…

 Думаю, що обітницю мовчання все таки першою порушила прем’єр-міністр України зразку 2008 року Юлія Тимошенко.

 Рівно три роки тому, у червні 2008-го, вона заявила (ви ж, сподіваюся пам’ятаєте ці крилаті її слова): «ЯНУКОВИЧ КРАВ ЗІ ШВИДКІСТЮ 60 ДОЛАРІВ НА СЕКУНДУ.»

 Тоді на брифінгу Юлія Тимошенко заявила:

 «Зрозуміло, що Партія регіонів без грошей з влади не пішла. 10,2 мільярди – це гроші, прихоплені їхніми чиновниками».

За словами Тимошенко, якщо взяти ці 10, 2 мільярди у 100-гривневих купюрах, то вага грошей такого обсягу складатиме 100 тонн.

«Для цього потрібно спеціальні потяги будувати, щоб такі гроші перевезти!», - обурилася вона.

«Якщо порахувати, що Янукович був при владі 16 місяців, то вони крали зі швидкістю по 60 доларів на секунду. Це без перерви на сон, їжу і відпустку», - додала Тимошенко.

«Якщо ці купюри, які вони вкрали, скласти в одну стопку, то це вийде гора, яка в сім разів перевищить Ейфелеву башту», - обурилася знову ЮВ.

Коли журналісти попросили Тимошенко уточнити висоту Ейфелевої вежі, вона, не вагаючись  відповіла: «325 метрів».

За словами тодішнього прем’єра, в такій ситуації «Януковичу треба не до влади повертатися, а думати, як пояснювати, куди подівалися 10,2 мільярди гривень.»

Що Україна добряче була пограбована після приходу до влади уряду В. Януковича в серпні 2006 року, я мав нагоду переконатися, тримаючи згодом (весною 2008 року) у руках результати аудиту КРУ Мінфіну, підписане нині вже покійним М. І. Сивульським, великим знавцем ревізійної справи, по одному із міністерств держави. Якщо вірити тим даним, то, як на мене,  для колишнього керівника галузі за вчинене мало було б і пожиттєвої камери.

-Давайте я оприлюдню ці вбивчі матеріали в пресі, - сказав я новому міністрові, який показав мені документ, бережно діставши його із сейфа.

 – Та ти що, - хутко зірвався він на ноги. - Віддай сюди і не кажи нікому, що бачив їх…  Аби оприлюднити, мені треба взяти дозвіл у Юлії Володимирівни…

Дозволу, як ви розумієте, він не отримав, а тому, все, зрозуміло, залишилося в сейфах, а відтак і кануло в Лєту. Позаяк у Кримінальному кодексі України вміло прописана стаття і для таких грабунків - про строки позовної давності, строки вчинення злочину.

Думаю і ви ніде й ні разу не чули будь-чого конкретного від тієї ж таки Юлії Тимошенко про те, що насправді було складовою вкрадених тих таки 10,2 мільярда гривень. Раз проспівала і сором’язливо замовкла.

Адже це, даруйте,  не пропажа якихось там саней, котру виявили влітку, чи навіть найдорожчого лімузина з прем’єрського гаража, а присвоєння попередньою владною командою коштів, які рівноцінні річному фінансовому забезпеченню діяльності  і розвитку такої галузі, скажімо, як вуглевидобуток чи АПК. І, як на мене, то тут аж зовсім не сприймаються на віру запевнення Юлії Володимирівни в тому, що на той час, мовляв, генпрокуратора знаходилася в руках Ющенка-Януковича. Через це її команда не могла  розпочати переслідування винних.

Повна ахінея. З професійним умінням пані Тимошенко підключати до справи засоби масової комунікації, про пальчики кожного міністра на кражах бюджетних коштів вже давно б знала вся без винятку країна, а, можливо, й увесь світ. Тому ще можна навіть посперечатися з приводу того, що мало б більший ефект – порушена кримінальна справа, яку б звично згодом прикрили друзі чи соратники по підпільному бізнесу на бюджетних відкатах, чи страшенний розголос, учинений умілими піарщиками БЮТу.

Але факт залишається фактом: вибудувана в сім разів вищою Ейфелевої вежі копиця начебто  вкрадених грошей командою В. Януковича навіть не прищемила хвоста жодному вербальному злодієві.

Щось, либонь, помішало пані Тимошенко перейти до конкретики.

Чи не є це бажанням продовжити й далі цю безсоромну гру проти народу  України: крадуть ваші – мовчать наші, цуплять наші – риба ви...

Тому можна, напевне, вітати те, що нарешті розірвалася обітниця мовчанки. Що все перейшло на судові дебати.

Але лопнула вона не тому, можливо, що нарешті прозріла, набралася сорому нинішня влада.

Якщо вірити політичному бранцеві Юрію Луценку, котрий учора вже шість місяців ні за що творить свої цікаві анекдоти й примовки на нарах, то нинішня влада серйозно хворіє на синдром злоби і помсти. І це справді так.

У справі Тимошенко, здається мені, до цих діагнозів додався ще й явний, майже відкритий ухил до злопам’ятства. Від якого за півкроку квітуча параноя.

Що це все як не дошкульна, драконівська відплата Юлії Тимошенко за "крадіжку 60 доларів за секунду"? З фальшуванням кримінальних справ, глухими до істини суддями.

Думаю, що відверто розпоясавшись,  влада підшукує собі іншого партнера для забавної гри в наперстки: наші крадуть – ваші мовчать, ваші на гребені,  ми – німі мовби та риба… Тому то й так активно зливають Ю. Тимошенко.

Що з цього вийде – покаже, звісно, час…