Витверезіння Росією

Замітки до парадного дня Росії

Усе таки красиву пору прибрала Росія для святкування свого головного національного  свята – час молодого, зеленого літа. Коли весь світ заклечаний ярим зелом і барвистими квітами. Другий тиждень яскравого, пломенистого літнього розмаю – нагорода для свята великому народові.

 Радісно це тому, що багато українців сплели свою долю з представниками гігантської і гордої нації. Дехто заживши завдяки своєму таланту і неординарності широкої популярності та слави з погордою називають себе росіянами. І їй-право, не шкода. Як кажуть, і на здоров’я. Бо  добрий сусіда – найкращий родич.

 А ще кажуть, не треба й жита засік, коли є добрий сусід. Добрий сусіда кращий брата.

 Постійна, переважно силова русифікація України все життя давала змогу немовби квочкою-сиділкою підгортати під себе все краще довколишнє інородне плем’я, яке лишень з’являлося на світ. Я уже не кажу про фундаментальну науку. Мій приятель професор Валерій Бебик пише про те, що "фактично російську літературу створили переважно українці (М. Гоголь, А. Чехов, А. Ахматова, П. Гребінка («Очі чорні.»), В. Маяковський), татари (Г. Державін, А. Радіщев, Д. Давидов, І. Тургенєв) і євреї (О. Пушкін, Л. Толстой, О. Блок, О. Мандельштам, Б. Пастернак) і т.д."

 А скільки яскравих представників українства в сучасній мистецькій палітрі Росії. Чи не кожен другий-третій великий артист чи то з-під Крижополя, або Конотопа, Краматорська, Києва. Досить часто великі концерти з Москви звучать нашими голосами. І Слава Богу!

 Велику приманливу силу має гігантська Росія в нашому народі. Мов би той потужний магніт притягає до себе. В її силовому полі опиняються як і герої, так і пройдисвіти, менш значимі і зовсім посередні люди.

 Я ось і не знаю як і обмовитись про таких, приміром, як Юрій Буданов. Родом із-під нашого Харцизьська. Мати колишня колгоспна доярка, батько – коваль. А син військовий. Попервах удалий вояка.

 Коли розвалилася радянська імперія – служив у Білорусії. Але прийняти присягу на вірність молодій незалежній республіці відмовився, виїхав до Росії. Все далі вам добре відомо.

 Нині на вулицях Москви, на зборищах футбольних фанатів і націоналістичних угрупувань зично лунають гасла: "Буданов – герой Росії!", "Буданов – подлинный русский!" Чечня і Кавказ сатаніють при згадці цієї людини...

 Батько екс-полковника рік тому помер, мати присмерті. Кажуть, останнє десятиліття сердешна все повторювала слова: "Ворогу своєму не побажаю такого життя". Сестра цурається людей, майже ні  з ким не спілкується.

 Він начебто й справді їхній – російський. Ними виховувався, їм служив, у них гріхів натворив. Але по-людськи все таки шкода, бо ж начебто із нашого народу кровинка. Хоча така й не путьова…

 Коли до влади в Україні прийшов Віктор Янукович і його донецько-макіївська команда, в чималій частині нашого суспільства щось схоже на подих полегшення колихнулося. Мовляв, нарешті братерська Росія стала ближчою, ріднішою. Тепер, мовляв, заживемо. Білий цар допоможе…

 Однак сліпа віра гірша за нещасний випадок. Бо пригода може статися, а може й ні. А тут неодмінно потрапиш в халепу, тим паче тоді, коли не береш до уваги історичний досвід. А він, на жаль, перевірений тисячоліттями навчає – велетенська Росія завжди звикла пити безкоштовні соки з України. Мати її за дармову дійну корову, за безкоштовний сировинний та рабський ресурс. І це така неспростовна правда як те, що вода тече згори в долину, а не навпаки.

 У полоні братерського сп’яніння значна частина російськомовної України аплодувала і била в веселі бубони, коли в кінці квітня минулого року підписувалися кабальні харківські угоди на закладання нібито під помітне здешевлення газу (була обіцяна стодоларова знижка на кожній тисячі кубометрів!) української території. До димових атак у парламенті, до мордобою доходило. Досі прихована п’ята колона в незалежній країні розправляла крила: "Та ми за рідну Москву, за зореносний Кремль усім "свідомітам" і "щирівцям" пащі порвемо! Годі! Натерпілися суверенітету і незалежності! Дайте Україні російського духу!"

 Що ж, наїлися, здається. За один лише рік. Початок нинішнього літа почався з… витверезіння Росією.

 Це тоді, коли в Москві без будь-яких реверансів нахабно і відверто заявили: ніяких переглядів газових угод. По 500 доларів США за кожен кубометр газу – і нічого мурликати. У той саме час підкреслю, коли на сьогодні Росія реалізує своє "голубе паливо" за такими цінами: для Німеччини  близько 330 дол. США, Франції – 340 дол. США, Італії – 340 дол. США, Австрії – 325 дол. США, для Литви – 367 дол. США, Естонії – 309 дол. США, Латвії – 310 дол. США, Польщі – 311 дол. США.

 Великий кормчий Путін не на жарт розсердився, коли колишній наш маркшейдер Азаров вирішив із ним заговорити начебто на рівних: бо ж буцімто в одному ранзі в братніх сусідніх країнах служать. Кремлівський ВВ дав чітко і однозначно зрозуміти – знай своє місце і призначення "охохлений" калузький соловейко. Тут не співати треба, а подавати все на національному вишитому рушникові ласими шматками – газотранспортну систему України, енергоатом, суднохідну акваторію Керченської протоки, рибні місця Азовського моря, шельф Чорного моря. А загалом, із усією економікою держави – вступай до так званого Митного союзу, що за великим рахунком значає – йди під повний протекторат великої Росії.

 Як відбувається витверезіння Росією в нашій державі я побачив натяк у плачевній статті одного з ідеологічних натхненників п’ятої колони в Україні, журналіста Чаленка.

 У своїй статті "День Росії з Кучмою і "Білугою" (де "Білуга" – це, звісно, не риба, а російська горілка), він буквально ридає від того, що всі знамениті донецькі, під враженням від нещодавнього провального для України московського газового саміту, звідки М. Азаров приїхав буквально з підігнутим хвостом, без будь-яких перспектив, проігнорували офіційний прийом з нагоди дня Росії в Києві. Найпомітнішими особами там, виявляється, були… Н. Вітренко та Л. Кучма.

 Щоб відчути, зрозуміти тональність цієї публікації, варто прочитати  одне лише речення. Я його вам подарую.

Так ось, завжди обнадійливо життєрадісний щодо московітів, їх кремлівських представників в Україні, О. Чаленко цього разу написав так: "Мне он представляется обычным российским чинушей - бездушным, серым, апатичным, не очень далеким, который не очень-то привык  общаться с прессой."

 Як ви гадаєте, про кого це він так?

 Не повірите – про посла Росії в Україні Михайла Зурабова.

 Так і хочеться запитати: невже подібна оцінка дійде і до Д. Медведєва, до В. Путіна?