Привіт від ГКЧП

Несподіваний презент із... Риги

Цими днями мені несподівано задзвонили із Київської організації Національної спілки журналістів України і повідомили: «Для вас є подарунок із Риги».
Приходжу сьогодні, отримую. Презентом із Прибалтики виявляється кишенькового формату книжка. Називається так: "Я последний романтик ушедшей эпохи". Автор – росіянин Петро Антропов…

Усе розпочалося років 27-28 тому. Тоді ЦК КПРС затіяв у Литві грандіозний показовий семінар для партійної еліти з проблем концентрації агропромислового комплексу і облаштування, архітектури тодішніх сільських населених пунктів. Ця прибалтійська республіка Союзу завжди відверто тяжіла до Заходу, щонайменше орієнтувалася на Москву, і тому все в її фахівців виходило особливо вдало. Якось по-новому.

У Литві будувалися зразкові агромістечка з винятково продуманою інфраструктурою. З шикарними котеджами для сільських сімей. Усе це чітко ув’язувалося з дитячим садком, школою, лікарнею іншими необхідними об’єктами.

Московський ЦК звіз сюди своїх республіканських партійних босів, щоб показати, як потрібно розвиватися в селі. А на додачу з кожного краю запросили одного-двох журналістів. Від України поїхав я – як завідуючий відділом сільського господарства і член редколегії газети "Сільські вісті",  котра видавалася рекордним тиражем  - 2,5 мільйона примірників.

Чи то в Вільнюсі, чи в Каунасі (уже й точно не пригадую де), мене в готелі підселили до веселого журналіста із Риги. Це був власний кореспондент по Латвії серйозної на той час і вельми поважної чого часу московської газети «Социалистическая индустрия»  - Петро Антропов. 

Тоді навіть прізвище його, близьке до грізного і таємничого шефа КГБ, а згодом і Генсека, - Андропова, якось начебто вирізняло з усіх.

Петро виявився веселим, дотепним, щедрим на сміх і жарти чоловіком. Із добре розвиненим почуттям гумору. З веселими іскристими і добрими очима. Невисокий, чубатий.

Скільки ми там не ходили на семінари, прес-конференції, їздили дивитися на старовинні литовські млини чи на льонопереробні заводи, він мене все легенько пощипував щодо фонетичного звучання окремих українських слів. Уточняючи, начебто пробуючи на зуб кожен склад дивної для нього вимови.
Було видно, що його це приємно забавляє, що він узагалі кохається на мовах. Весело сміявся з того, що виходило.

- Думав, що на семінарі перейматимусь лише литовською, а доводиться ще й українською оволодівати, - казав.

По домівках ми роз’їхалися добрими, сердечними друзями.

У Києві я ознайомився із публікаціями Петра Антропова в московській газеті і вже незабаром зрозумів, що мій колега в столичному виданні – заледве не перше перо. Статті його – яскраві, глибокі, аналітичні друкувалися аж занадто часто.

Словом, за зовнішністю весельчака і балагура скривалася талановита журналістська особистість.

Ми часто обмінювалися телефонними дзвінками. Я висилав йому свої публікації. Він іноді ввечері телефонував, весело розпитував значення окремих українських слів.

Так наближався кінець вісімдесятих років.

Якось я йому зателефонував на корпункт, він не відповів. Раз, вдруге, втретє. Набирав домашній номер – безрезультатно.

Через кілька діб усе повторилося. Я не втримався і набрав московський номер редакції. Мені відповіли, що в їхній газеті Петро Іванович Антропов більше не працює.

- А де ж він? – нетерпеливо справився я.

- Він нині трудиться в ЦК Компартії Латвії, безпосередньо керує апаратом першого секретаря ЦК Бориса Карловича Пуго…

Згодом, коли ми якось нарешті тривало порозмовляли, Антропов пояснив усе приблизно так.

На якомусь етапі перебудови, молодому і енергійному Борисові Пуго знадобилося поміняти, освіжити, додати енергії кадрам, які його оточували. Ось він і гукнув на роботу до себе толкового власкора московської газети.
Так Петро Антропов став першим помічником глави ЦК Компартії Латвії. День і ніч товкся на роботі. Та й квартиру вдалося поміняти. Тому я й не міг його розшукати…

Можна сказати, що це була одна із наших останніх розмов. Щоправда за винятком однієї, коли якось уночі веселий колега зателефонував і дотепно допитувався, чи не бажаю бува я повторити його кар’єрний кульбіт - із журналістики на партійну роботу. Мовляв, ми із шефом, посприяємо…

Журналістика була для мене усім, і подібне не могло навіть розглядатися.

А вже невдовзі патрона Антропова забрали до Москви. Петро знову десь пропав. Цього разу майже назавжди. За одними моїми "розвідувальними" даними, колишній керівник узяв його з собою на роботу до білокам’яної. І коли почалися всі бурхливі події на зламі СРСР, які завершилися знаменитим ГКЧП, самогубством міністра внутрішніх справ Б. Пуго, який був одних із натхненників і організаторвя ГКЧП,  мені було непереливки і за долю близької мені людини. 

Я тривалий час вважав, приміром, що всі ці дні і часи, поруч із своїм шефом десь там був і мій добрий знайомий Петро Антропов. І коли прийшли звістки про те, що Б. Пуго і його дружина застрелилися, я й не знав що думати.

А за іншими моїми даними, П. Антропов ні до якої Москви не виїздив. Спокійно допрацьовував усі радянські дні в апараті ЦК Компартії Латвії.

… Минулого літа мені наче стрільнуло думкою про Антропова. Я ввімкнув Інтернет і почав розшукувати. Досить швидко знайшов вірші поета Петра Антропова з Латгалії (східна частина Латвії, де три століття тому поселилися старовіри з Росії).

Розглядаю фото – пізнати не можу. Все таки з часу нашої останньої зустрічі поминуло без малого тридцять літ. Та й ніколи раніше не чув я, аби він говорив, що виходець із старовірів, а тут цим дихає кожен рядок поезії, яку знаходив на рижських сайтах.

Забиваю в пошукові системи різноманітні варіанти посилів і про його московську газету, про те, що Антропов колишній помічник горезвісного гекачепіста Пуго. Жодного натяку на ці відомі факти.

Таких спроб було чотири, чи навіть п’ять. І тільки з якогось, либонь, двадцятого чи тридцятого пошуку, в одній районній російськомовній газетині Латвії натрапляю на повідомлення про те, що нещодавно у їхніх рибаків, чи в докерів була зустріч із відомим ризьким поетом Петром Антроповим, який розказав дещо і про себе. 

«Ким тільки не працював я, - читаю в інформації. - Вантажником у млині, рибаком, докером. Був на журналістській роботі. Працював першим помічником першого секретаря ЦК…»

Я зрозумів: це він.

Багато моїх листів полетіло до тієї газети на узбережжя Балтійського моря. І ось нині отримав презент. З оказією Петро до Києва передав мені збірник своїх віршів. 

Чому так усе виходить, чому він не відповідає на листи – пояснити, їй-право,  не можу.

… Коли у Київській організації Національної спілки журналістів України я забирав презент, Алла Малієнко, відповідальний секретар організації, враз сказала:

- Надзвичайно хороші, душевні, людяні вірші в вашого друга. Я навіть використала одного…

- Це ж як?

- Коли з’явилося знамените інтерв’ю Яна Табачника про те, що начебто всі українські журналісти - холуї, я якраз гортала цей збірник вашого друга. І ось натрапила на вірша, котрий, як на мою думку, точно відповідає на брехливі закиди нашого нардепа, який явно зарвався. 

В організації ми тут його всі почитали і виставили на сайт Київської організації Національної спілки журналістів України. Нехай ваш друг Антропов допомагає поетичним словом нам боротися з такими примітивними "політиками" як пан Табачник…

На сайті (загляніть – побачите - http://ksju.org.ua/news) написано так:

«Відповідь акордеоністу Табачнику від київської журналістської спільноти».
А далі йде вірш мого ризького друга поета Петра Антропова:

Нам чужого не надо —
Ни пустыни,
Ни сада,
Ни подачек от ваших богов,
Ни сегодня,
Ни завтра не надо.
Может быть, вы умней,
Может,
Просто — наглей и хитрее
И не делитесь с тем,
Кто бедней.
И не дружите с тем,
Кто слабее.
Мы — попроще,
Такие, как есть:
И наивны,
И бредим чужими мечтами.
Но у нас есть
И гордость, и честь,
И совесть
Сжигает, как пламя.
Только нас не учите,
Как жить,
И во что нам
Возвышенно верить.
Есть у нас
Путеводная нить —
Вам ее не порвать
И аршином кривым не измерить.



P.S.
Спасибо, мой друг Пётр! Сам того не зная, ты своими стихами помогаешь нам строить новую Украину. Без Табачников…