Не радій, враже, чужій біді!

Із "онучів" у "версачі", або "темна" для екс-міністра

В Україні не лише нова влада, а й активно впроваджується "новітня", бузувірська правова культура.

Особливо це переконливо видно із прикладу відвертої, неприхованої розправи над Юрієм Луценком.

Упіймали, як відомо, під будинком, де мешкає, коли виглянув на прогулянку із сином та кімнатною собакою, по-бандитськи закували в наручники, повезли до "камери смертників" у Лук’янівських казематах. 

Коли туди провадили, в слідчих на руках, по великому рахунку, не було ніяких аргументів для того, щоб позбавити екс-міністра свободи. Адже, що це за звинувачення для арешту – заперечення вини протиправної діяльності, відмова давати покази, дача глузливих коментарів для ЗМІ. А потім і саме звинувачення, звучить немовби насмішка над здоровим глуздом, мовляв, вступив міністр у змову з водієм при надані тому службового житла. Ще якісь там, як на мій погляд, відверті вигадки з приводу заробітної плати того ж таки шофера, котрий водночас був і тіло охоронцем.

Нехай би хто із слідчих з особливо важливих справ генпрокуратури порахував скільки тратиться грошей із державного бюджету на оплату тіло охоронців нинішніх міністрів, перших осіб Кабміну (про главу держави взагалі мовчу, бо там їх просто не злічити), і де в порівнянні з усім цим виявляться ті буцімто не правильно витрачених 40 чи навіть 50 тисяч гривень, за яких, власне, попервах Луценка пов’язали.

Ця відверта абсурдність із звинуваченням, а головне поспішність, чітко і однозначно вказують на те, що процес "пакування" здійснювався на чиюсь явно хворобливу і нетерплячу вимогу. За прецедентом вартування спец. загону під багатоквартирним будинком у центрі Києва, "ефектним" затриманням екс-міністра заледве не одночасно із переляканим псом, можна чітко уявити, як десь на горі, хтось злісно й капризно, немовби мале дитя, примхливо тупає ногами і кричить, ні, навіть волає: "Так він іще не на нарах?! Забрати, негайно посадити…"

Як на мене, все це ніщо інше як синдром старих, задавнених, перерослих у хронічні страхи. Переляк, який виходить із часом, перетворюючись у хворобливу манію переслідування інакодумців.

Пригадуєте, як під час акції "Україна без Кучми!", Луценко давав команду спалити "рижого" у робі злочинця.

Вони тоді всі тремтіли. Просипалися в холодному, моторошному поту, бо вогонь із картонного бовдура, підпаленого на Хрещатику, пропікав їм серця і душі аж до самих п’ят. Під ногами хиталася земля. Панічний страх проймав усе єство. 

"Це ж за вітром може піти все чого надбано, що стало багатством сім’ї…" - свердлили мозок панічні думки.

Ох, цей дошкульний, язикатий Луценко. Невгамовний пересмішник! Являвся наче привид із майбутнього Страшного суду… Він буквально ввижався і вдень, і вночі.

Кожен виступ примітного ведучого в окулярах перед розгніваним Майданом – це голки під нігті, якраз усім тим, хто нині чорним воронням розсівся на найвищих гілках влади. І вони злобливі добре це запам’ятали. Пригадаймо бодай по-гадючому сичаву ненависть бляклого і безбарвного віце-прем’єра В. Тихонова у розмові з його колегою Б. Колесниковим перед початком одного із засідань уряду, записану випадково однією з журналістських телекамер щодо подій у суді, де вирішували питання арешту Ю. Луценка. Злоба і радість водночас сочилися із уст непривабного луганчанина, коли він розповідав колезі про сльози розпачу дружини екс-міністра…

Що ж, люди кажуть, що сміх на чужі сльози завжди має однозначні наслідки. Так що не радій, враже, чужій біді!

Одначе, треба віддати належне, вони все таки довго збиралися з силами, чималий час над силу терпіли. Від самої інавгурації глави держави, нахраписто вибудовуючи цю свою пришелепувату вертикаль влади, як драбину на небо, до самого Бога. А коли вирішили, що нарешті все таки упіймали всевишнього за бороду, вдалися до нахабної розправи.

Перепон уже не було ніяких. Та й кого, власне, залишилося боятися? 

Ющенко панічно сховався поміж свої черепки допотопної ери, для годиться, щось бубонить про нещирість влади. На нього, на його партію ніхто, звісно, не реагує, позаяк, відомо, мертві бджоли не гудуть. Тимошенко ж засмикали, заялозили з викликами на якість там допити, що часу залишається лише на те, аби тільки перевести подих. Та, можливо, якось аж начебто незугарно, даруйте на слові, зовсім "по-бабськи" позаздрити, що про ув’язненого до СІЗО Луценка ЗМІ пишуть частіше ніж про неї.

Заздрити в таких нещасних випадках теж, кажуть, не можна, аби, не приведи Боже, ті слова не матеріалізувалися…

Усіх парламентських депутатів, хто, звісно, самотужки перетворився в речовий товар – у "тушки", хто оптом чи у роздріб, але продається, вже скупили на корені. Власне, від них самих залишилося лише прізвище на табло. Тепер, як приручені пси, вони лишень вірнопіддано заглядають до рук повелителів: може ще що підкинуть… Для кишені, для шлунку…

Тільки Луценко, як мостовий бик посередині течії: не обійти, не обтекти, не перестрибнути. Окрім того, що дотепний і з клепкою в голові, ще й зухвалий, глузливий, іронічний, насмішкуватий, єхидний. Один як увесь "95-ий квартал" разом узятий!

І тоді, як собі уявляю, хтось на печерському пагорбі закричав, заволав, зарепетував: "Скрутити його в баранячий рік…"

Ось саме звідси й починається свіжий перепис новітньої правової культури в Україні. З ухилом, підкреслю, на особливу донецьку парадигму: усіх наших із "онучів" перевести на "версачі". А їхніх – садити на нари! Тупо й нахабно. Навіть тоді, коли практично й немає за що…

Луценка утримують у "камері смертників" за те, що буцімто з його повеління широко в Національному палаці "Україна" відсвятковані Дні міліції 2008 та 2009 років.

Ну, можливо, його й варто було покритикувати: єдине що в людині залишилося радянського – дещо завищена повага до в цілому непростої роботи правоохоронців. Адже в усі пріснопам’ятні часи колишнього Союзу, починаючи ще від дорогого Леоніда Ілліча, найгучнішими концертами в Кремлівському палаці з’їздів у Москві були просто таки шикарні концерти майстрів мистецтв із нагоди професійного свята міліції. І це теж правда, що всі в велетенській країні завжди із трепетом в душі чекали цього дня, як віддушини в затхлій атмосфері совкового життя. Луценко додав до цього в Україні ще одне, але вельми людяне дійство – чемне вшанування і квіти для дружин, матерів міліціонерів, які загинули на бойовому посту. Це також, окрім оплати оренди головної концертної зали та артистів, віднесено на державний кошт. 

Ось за це і нари, за це небо в клітинку. Хоча ні трат на п’янку-гулянку, на розкішні апартаменти для гостей не встановлено. А гостей, особливо зарубіжних, було чимало. Практично з усіх сусідніх держав. Що, як на мене, є виявом щирого українського хлібосольства та елементарної сусідської порядності.

Запитується: а де ж головне – власна вигода самого пана Луценка? Корисливість, набуток для себе самого, без чого Феміда, власне кажучи, не мала б і запускати рух символічних терезів. 

Еге ж, це коли б до вертикалі влади нові можновладці не зарахували й саму Феміду, попередньо розпеленавши їй для зручності очі. Аби не помилялася, де свої донецькі, що революційно з "онучів" перейшли на "версачі", а де вчорашні помаранчеві, котрі прагли розбудови незалежної України, курсу на модерну Європу.

Тому й пов’язали центрових із попередньої влади. Щоб, фігурально висловлюючись, перечитали на нарах життєпис Івана Денисовича з творів Солженіца, щоб помріяли про свободу, тим самим угамувавши давні страхи і персонально Леоніда Даниловича, і величного Віктора Федоровича, і всіх інших донецьких, луганських, хто свого часу організовував боязливий заколотний Сєверодонецьк. 

Для декого згадка про те, що язикатий Луценко нарешті у "камері смертників" - ліпший засіб самозаспокоєння за шепотання бабки з яєчком, яка вимолює задавнені хворобливі страхи…

А я все таки, як наївний журналіст, не помину змоги поставити декілька публічних питань з огляду на абсурдність звинувачень проти пана Луценка.

Якщо чесно, то найбільше до цього підкупляє лапідарність і витонченість, а ще точніше - повна абсурдність мови слідчого при викладі епізоду встановлення гріха екс-міністра. Вчитайтеся лишень: "у перiод з 4 лютого по 12 лютого 2005 року в невстановленому слiдством мiсцi Луценко розробив злочинний план заволодiння бюджетними коштами, ознайомив з ним Приступлюка, на що останнiй погодився".

А чому з подібним успіхом, приміром, не можна в такому ж реченні поміняти дати і прізвища, вставивши туди ім’ярек Ющенка та Кислинського. Там би, знаєте, йшлося вже не про якісь там миршаві 40-50 тисяч гривень втрат, а про сотні тисяч, які викинуті на оплату праці, преміальні високопосадовця без освіти в результаті змови і нахабного обману держави. Хіба ж можна прирівняти зговір із водієм із змовою з відповідальним працівником Секретаріату Президента, особистим розпорядником глави держави, а потім і заступником глави СБУ?

А чи не підпаде під подібну гріховність і Коля Коровіцин/Герман, якого незабутній Нестор Шуфрич пересадив із посади маминого водія у високе літерне крісло заступника Міністра з надзвичайних ситуацій?

А що, скажіть, вдіяли партійні депутати-регіонали, пролонгувавши свої повноваження заледве не на двадцять місяців!? Коли відверто, нахабно, по-бандитськи вчинили змову проти Основного закону держави, з метою одержання кожним персонально колосальних коштів, пільг, послуг, котрі вимірюється мільярдами гривень затрат із державного бюджету країни. І тут уже наяву пряма вигода для кожного партдепа (бо народними депутатами, нардепами їх назвати, їй-право, язик не повертається).

Що це, як не нахраписта, безчельна, злісна корисливість, на яку чомусь не звертає увагу та ж таки генеральна прокуратура, котру, до речі, вже треба без вагань називати генеральною адвокатурою режиму донецьких!?

Нічого не поробиш, в Україні вступила в дію нова версія правових взаємовідносин. Вона, як стало нарешті зрозуміло, побудова по приватній вісі панів Пшонок. Один із них – генеральний прокурор, інший у вищому керівництві судової системи держави, а третій днями обійняв керівну посаду в анти бандитському Комітеті Верховної Ради. Тепер ми заживемо в особливому правовому полі! Під сенситивним керівництвом, зрозуміло, із Банкової…

Хоча, власне, вона вже працює на повну силу.

Приміром, тижня, що поминає, Юрія Луценка, так би мовити, "в темну", аби ніхто й не побачив бранця у суді, без участі адвоката в процесі, звозили на судове засідання, яким утаємничено продовжили утримання під вартою аж до "чорного ювілею" – 26 квітня, яке є 25-річчя аварії на Чорнобильскій АЕС. 

Думаю, подібні арешти, злісні порушення чинного законодавства про не допуск до обвинувачуваного захисника, що вже неодноразово мало місце, а тепер знову, ще раз , і вже в котре повторилося, є політично мотивованими розправами проти опонентів і, зрозуміло, ніякого відношення до закону не мають. 

Гадаю, що це вже стало зрозуміло всім.