Створимо пам’ятник Сталіна для Межигір’я

На правах народної ініціативи пропоную виготовити і подарувати главі держави постамент кривавого Коби, ката українського народу. Аби він встановив його у себе в Межигір’ї. Якщо він не розуміє, що Запоріжжя це теж Україна…

Поміркуймо, друзі, лишень над тим, хто в Україні не може жити без Сталіна. Чиї мозки зомбовані на людожера. І чому?

Гадаю, що найбільш чисельне, якісно пригодоване кривавим режимом стадо сталіністів – колишні енкевеесники.

Це ті, хто десятиліттями служив у каральних органах, котрі складали основу в загороджувальних загонах довкруги українських сіл за часів Голодомору. 

Хто служив у Смершах пори другої світової війни. А потім "порядкував" у фільтраційних таборах. Переселяв неблагонадійних із Західної України, з Криму, в тому числі і кримських татар, в інші зони безмежного СРСР. Однак, здебільшого до Сибіру, на Колиму, до страхітливої Воркути.

Це ті, хто сторожовими псами доглядали за неблагонадійними українцями в різних зонах. Хто сотнями, за рішенням трійок, розстрілював у ярах і вибалках "неблагонадійних". Хто писав до партійних органів, особисто до Сталіна проникливі чолобитні з проханням підвищити для їхнього району, області на тисячу, на дві план розстрілу "ворогів народу".

Якщо мільйони людей в часи Союзу пройшли через чахоточні місця - валили ліс і працювали на рудниках, прокладали вручну судноплавні канали між морями, то цілі армії, декілька їх спадкових поколінь охороняли ці трудові мурашники. Це були інші мільйони примітивних і бузувірських малютів скуратових, у яких замість мозку розміщався зомбований механізм, наведений на режим – не дай вижити арештанту. Замордуй, замуч його.

Сталіністи, це ті, хто десятиліттями назирці ходили попід камери, раз по раз заглядаючи в вічка до "хат" Василя Стуса, Левка Лук’яненка, В’ячеслава Чорновола, Ірини Калинець і сотень інших людей, яких катували за переконання, за волелюбство, за незбориму любов до України…

Сталін, вручивши нагайки та багнети, усім їм дарував право бути буцімто вищими над іншими. Вершити їх долі. Бути карателями.

Сині галіфе і "комсоставські" чоботи – це наче шкіра, щелепи для людоїдного крокодила. Хто їх зодягав – наче вбирався у шкіру сталініста. 

Ось такі "галіфешники", дослужившись до пенсії, переїздили на постійне місце проживання, вибране за їх власним побажанням. Таке їм право дарував усе той же прокурений, смердючий Сталін.

Де ще є кращі місця, справжні курортні зони, ніж в благословенній Україні?

Тому я, приміром, не дивуюся тому, що бюст, погруддя Сталіна поставили у Запоріжжі.

Туди, на південь, на ранні черешні, полуниці й помідори, на дніпровську рибалку здебільшого їхали селитися з Сибіру колишні наглядачі і "смершники". Там переважно і гніздилися, десятиліттями ностальгуючи за ключами від камер на поясі, за бияками в руках. 

А де, у чийому ідейному гурті могли вони об’єднуватись, в минулому наглядачі, кати і люди з обслуги "чорних воронів", затемнених авто, в яких звозили арештованих і смертників?

Та, звісно, у середовищі комуністів. Бо саме ця партія все їм дала – зверхність, довічні ситі пайки, житло у курортних зонах і крупних містах, із гарячою, звісно, водою, телефонами, асфальтами - на вибір. Їм, їх дідам і батькам, яким, зрозуміло, найкраще жилося саме за часів Сталіна.  

Тепер, випираючи поперед себе колишніх фронтовиків, вони не просто потайки моляться на свого людожерного ідола, потвору всіх часів і поколінь, а зухвало, з викликом споруджують й погруддя, чванливо називаючи його пам’ятником вождю.

Можливість піднімати голову сталіністам, найгіршому з осадів минулого, дало змогу те, що до влади в Україні прийшли не українці. 

Безбатченки на нашій землі. Без тутешнього родового коріння, без досконалого знання мови корінної нації, без знання і любові до історії народу. Заїжджі, так би мовити, каліфи.

Що казати, коли глава держави на засіданні Європарламенту найкривавішу рану українського народу Голодомор не може назвати геноцидом проти українського народу, видаючи її за інтернаціональну болячку багатьох. Тоді, коли дії Сталіна і його кліки визнали за геноцид щодо українців десятки країн світу. Коли є сотні, тисячі доказів того, що, приміром, виключно тільки українські села війська НКВС 1932-1933 років тримали в лещатах смерті, оточивши їх щільним кільцем, не даючи нікому вийти живим зі смертного кругу. Де практично повсюдно процвітало людоїдство. 

Сталіністи побачили в Януковичу свого покровителя. І, либонь, не помилилися.

Якщо гарант дотримання Конституції в Україні не розуміє, що це протиправно споруджувати, урочисто відкривати, відверто поклонятися погруддю тирана, негідника, вбивці, нечестивця, тоді чому, скажіть,  не розпочати споруджувати стели серійним убивцям Чекотилу, Онопрієнку? Переконаний, що такі хворі на голову можуть знайтися…

Я ж особисто невимовно горджуся тим, що в Україні знайшлися люди, котрі з ненависті підірвали погруддя ката нашого народу.

І хоч це надто схоже на вандалізм, і цілком справедливо карається  відповідно до закону, я все таки душею, серцем, розумом сприймаю біль цих людей, які вчинили, можливо, й протиправно, але все одно справедливо! 

Їх до цього спонукала свята любов до України, ненависть до сталінського режиму деспотизму, а також, даруйте, до відвертого самодурства нинішньої влади, яка на подібні речі дивиться крізь пальзі.

Має ж хтось огороджувати  країну від сповзання до середньовіччя, маразматизму, шизофренії.

І якщо по великому рахунку, то судити сьогодні (кажуть, що у катівнях молодим "тризубівцям" ламають кістки, вимагаючи зізнатися в гріхові) потрібно не патріотів, які відважилися на відчайдушний крок, а представників влади (місцевої, а також із вулиці Банкової, де є навіть ціле управління з проблем внутрішньої політики), але котрі й пальцем не поворухнули, щоб у центрі Запоріжжя не допустити спорудження погруддя катові.

Нехай установить його в своєму Межигір’ї.

Що ж уже там соромитись. Якщо вусатий Йосип Віссаріонович живе у душі нашого глави держави, то нехай, вже, напевне, і надихає його й з постаменту. Цілодобово!