Опозиційна партизанщина

Дещо про голод на вождів і несподівано ощасливлену Марусю...

Цими днями увечері на одному з телевізійних каналів весело бавився в інтерв’ю народний депутат України Геннадій Москаль. Фігура колоритна, пряма і відверта, він, як це у нього буває, сипав дотепами й барвистими порівняннями направо й наліво, змальовуючи ситуацію в державі. А коли ведучий запитав, чому так блідло, невиразно, неорганізовано діє опозиція, новоявлений Остап Вишня від політичного бомонду безсило розвів руками. Мовляв, нічого не поробиш. Ті, хто могли б її очолити – Юлія Тимошенко, Юрій Луценко обезкровлюються владою у в’язниці, а інших просто немає. Ще не виросли...

Ці слова нардепа мене начебто шмагонули: десь щось подібне я вже начебто зустрічав. Порився у своїх записав і знайшов.

Є, знаєте, такий відомий учений, доктор історичних наук Анатолій Степанович Чайковський. У недавньому проректор Національної академії внутрішніх справ. Нині, як розповідав мені, готує до друку одну вельми цікаву, либонь, унікальну за своїм змістом книжку. Йдеться про документальну розповідь, без будь-яких політичних окрасів, справжню історичну есею про неприлицьовану партизанську війну, основану на оригінальних записах у щоденниках ватажків народного визволення, про які раніше заборонялося навіть і згадувати.

І ось Анатолій Степанович дав мені почитати уривок із щоденника командира Чернігівського обласного партизанського загону М.М. Попудренка. Той своє партизанське життя описував так:

«6 сентября 1941 года. Рассказывают про какого-то деда, который часто нас посещал. Надо поймать. 7 сентября. Деда поймали. Оказался кулак из села Шумиловки – Тупица, прислан немцами. Убили. Хоменко заставил его выкопать яму и там его прикончили… 2 ноября 1941 г. … В с. Козиловка – сожгли хату и сарай Олифиренко Степана. Эта сволочь выдала несколько человек наших людей. Его не нашли. Жену его плохо, что не уничтожили… 18 января 1942 г. В 22.00. выехали из хутора Орловка… В день отъезда получился конфуз: … обнаружили трех человек, сидевших в погребах, скрывавшихся от нас. В том числе сидел в погребе и сынок нашего хозяина (хати – авт.), муж Маруси, которая плакала по нем, что убит на фронте. Какое лицемерие! А.Ф. (Федоров) дал по морде сынку, а я ужарил Марусю. Дед (господар – авт.) целовал нас, что мы его не расстреляли? А следовало бы!»

Думаю, що коли все таки з казематів СІЗО вийде нарешті або Тимошенко, або Луценко, у влади почнеться життя як у Марусі з чернігівського хутора Орловка далекої фронтової пори, коли вона зазнала факту щасливого звільнення з-під фашистської неволі. Щоправда, не скажу, чи раділа з того молода жінка, а чи сумувала. Саме цю  важливу деталь історія попросту замовчує…