Чи плаче СІЗО по Костянтинові Усову?

СІЗО - це божевільна псарня, по зав’язку набита людськими гріхами. Де щонайбільше розвинене людиноненависництво. Де свідомо і повсякчас діють закони вовчої зграї. Не завиєш з усіма – не виживеш…

Зізнаюся по-щирості, що майже тиждень після виходу на екран і появи в Інтернеті ютуба з фільмом Костянтина Усова про Лук’янівське СІЗО, я зумисне оминав його перегляд. Ніяк не наважувався подивитися. Позаяк колись, ув’язнений проклятим режимом Л. Кучми, я мимоволі набрався, як лин мулу того життя під вартою. Довелося провести за ґратами Лук’янівського централу аж сім місяців і 24 доби. Саме тому не хотілося вертатися до того пекла бодай через сприйняття його з телеекрану.

Але живучи в такій країні, як наша, не можна сховатися від самого себе. Звідусіль посипалися перестороги на адресу автора фільму за те, що він, мовляв, нікого не запитавши дозволу, показав українську Бастилію зсередини. Дехто почав заїкатися про необхідність порушення кримінальної справи проти самого журналіста, методів збору ним інформації. Начебто в нашій державі пенітенціарна система, це щось відкрите і зрозуміле, як, приміром, вирощування цукрових буряків. Приїхав у поле і все у тебе на виду.

І ось це уже зачепило й мене за живе. Тому я зробив двічі речі. Переглянув телефільм і перечитав сьому главу книжки москвичів Іллі Ільфа та Євгенія Петрова «Одноповерхова Америка». Там є такий розділ, який називається «Електричний стілець». Це розповідь про те, як відомі письменники, за допомоги самого Ернеста Хемінгуея, відвідали знамениту тюрму Сінг-Сінг поблизу Нью-Йорка. Що вони там побачили і почули.

Хто хоче підійти справді об’єктивно до оцінки того, про що розповідає Костянтин Усов, нехай перечитає буквально декілька сторінок із цієї книги відомих радянських сатириків, які за завданням ЦК КПРС поїхали показати «загниваючий капіталізм». І що насправді побачили. Події за океаном відбувалися, підкреслю, 1937 року. В телефільмі Костянтина Усова відображено дійство нинішніх днів. Різниця в часі -  75 років. І все одно відмінність у рівневі життя ув’язнених виглядає як відстань між вигрібною ямою і місяцем.

За що ж тоді має відповідати журналіст? За те, що він відкрив гнійник, за лікування якого не береться жодна із влад, яка оволодіває печерськими пагорбами Києва? Всі про нього знають, але сором’язливо, як нужник, обходять стороною, надійно затикаючи власного носа, відвертаючи в протилежний бік очі .

Але давайте не забувати, що там, у СІЗО, як колись, у кінці дев’яностих років минулого століття розповідав мені тодішній начальник цієї установи, слава Богу забув його прізвище, - мешкає понад чотири з половиною тисячі осіб. І нікому туди, до речі, не загороджена дорога з волі. Особливо ж за нинішніх сумнівних часів і правителів.

НА ЗНІМКУ: ЖУРНАЛІСТ КОСТЯНТИН УСОВ. ДЛЯ ЙОГО ВОРОГІВ ПІДКРЕСЛЮ - ЧЕМПІОН ЄВРОПИ З КАРАТЕ...

Якщо на мене, то телефільм пана Усова – це немовбито соціальне замовлення зверху. З небес. Бо про що актуальним може бути документальне кіно в країні, яка все більше й більше скочується в пріснопам’ятний «розстріляний» 1937-ий?

Звичайно ж, про тюрму. Про людське дно. Про гноянку, створену владою в самому центрі Києва. Про густі корупційні зарості, в яких водяться підкупи людей у погонах, котрі здатні все що завгодно за гроші доставити в тюремні камери – «хати».

Мені не хотілося дивитися цей фільм, аби ще раз не побачити глибокі глухі тунелі, які з’єднують поміж собою корпуси жахливого централу. Коли крокуєш ними, буцімто пересуваєшся ледве-ледве освіченою довжелезною домовиною. Але Костянтин і справді герой. Позаяк він роздобув кадр навіть із того злощасного підземного світу.

У тому числі і з «кучмівки», де довелося коротати довгі як вічність дні і ночі. Можливо, й показали мою 332 камеру. Був такий момент у телефільмі.

Там поруч із нею містилася «хата» №333, в якій, розповідали, дещо раніше до мого перебування в СІЗО, утримувався відомий маніяк Онопрієнко. Тому я завжди бридився навіть опиратися на ту стінку, яка відділяла нас від його колишньої камери.

Обмеженість часу і можливостей, як я розумію, не дали змоги моєму сміливому колезі показати всі больові точки цього кубла антилюдського поводження з тими, хто іще не засуджений, але вже позбавлений волі. Знаходиться під дією сморідної камерної атмосфери, грюкання важких металевих засовів, перегукувань вартових у коридорах. Перебування в напівтемному приміщенні з потьмареним цілодобовим освітленням, відбирає роки людського життя.

Костянтин, напевне, не міг дістатися зі своїм телефоно-знімальним розслідуванням до «боксІв» (тут, зауважу, необхідно наголос робити на останньому складі, на манер французької мови. Так, принаймні, роблять це всі бандити СІЗО). 

Це камери-душогубки, без вікон, без віддушин-вентиляції. До них із п’ятої години ранку тюремники починають зганяти тих, кому їхати до суду. З різних зон утримання, з різних поверхів зводять бранців, і набивають, набивають ними боксИ. (Не забувайте, наголос в заключному слові речення на останній склад).

Сидіти в приміщенні немає на чому. Така собі замизгана, запльована кімната для тривалого стояння. З часом – тільки тісно впритул один до одного, бо різношерстого народу набирається стільки... До бридкої тисняви, яка лише буває у міському троблейбусі маршруту в бік центру міста, коли на годинннику -  без пятнадцяти хвилин дев'ять робочої днини. .

Хто лишень не заходить із арештантів, неодмінно запитує про сигарету. Або в прибулого справляються про це «старожили» боксІв. За годину-другу гадючник перетворюється в справжню газову камеру. Особливо для тих, хто взагалі не палить. Як я, приміром.

Подібне триває протягом трьох-чотирьох годин, аж поки не підійде черга наповнення автозаків, які формуються за напрямками руху до судів – лівобережних, правобережних. 

Увечері та ж сама жахлива процедура з додаванням ще й принизливого роздягання підсудних  догола, прощупування всіх вузликів одягу, починаючи з трусів і шкарпеток, заглядання до рота і не тільки до його. Б-р-р-р! Чи бува підсудний не перевозить щось там із собою, чи навіть у собі…

Потім знову жахливі години очікування на боксАх, поки не сформуються бригади для переходів через довжелезні підземні коридори. Тому стоячи у вигляді шпроту в банці, коли приходить «старшОй» (знову наголос на останній склад, так би сказати, по-паризьки), маєш слухати уважно його команди. Приміром, він гукає: «Виходять ті, кому на «столипінку». 

Чи на «кучмівку», на «катьку», «брежнєвку».

Людей із цих камер формують для переходу підземним тунелем до своїх «хат». Бо централ – це справжнє місто грішників, яких каральна система, від імені держави переплавляє в друго- і третьосортний людський матеріал. Не зважаючи на соціальний стан до арешту, положення, статки. Камери вирівнюють усіх.  

А ось ці промовисті прозвища - «столипінка», «катька» і інші  частини слідчого ізолятора зажили своїх назв із нагоди часу, коли вони споруджувалися і відкривали свої двері перед дорогими гостями - арештантами…

Себто, за часів Катерини Другої, чи Столипіна, Леоніда Брежнєва, чи ще одного Леоніда, хай йому гикнеться, покручі.

«Кучмівка», до речі, споруджена не в роки президентства цього недорікуватого правителя, а в ті недовгі часи, коли він працював прем’єр-міністром і щедро виділив з державної казни кошти на спорудження невеликого на 10, можливо, 12 камер відсіку СІЗО. Уже й забув скільки точно їх там, але не хочу й  уточняти… 

СІЗО - це божевільна псарня, по зав’язку набита людським матеріалом. Де щонайбільше розвинене людиноненависництво. Де свідомо і повсякчас діють закони вовчої зграї. Не завиєш з усіма – не виживеш…

Я всього надивився там. Цьому, власне, і присвячується чимало глав моєї книжки «Босоніж по битому шклу», всі три розділи якої ви надто легко, хто, звісно, забажає цього, зможете відшукати на моєму персональному сайті тут. Загляніть лишень до розділу "КНИГИ".

Коли підходити до мого ув’язнення з позиції того, що це було журналістське відрядження на людське дно, чи як іще кажуть – вихід на плАнери (тут уже наголос на передній склад, даруйте), то я справді відшукав ряд колоритних фігур для свого документального, художньо-публіцистичного твору саме в СІЗО.

Чого лише вартий такий собі закоренілий зек, як Аркадій Аркадійович Катеринич, з яким мені бік-о-бік довелося провести всі вісім місяців без одного тижня на нарах. Уясніть собі ситуацію. Під час відзначення в «хаті» його 38-ліття, виявилося, що востаннє свої іменини на волі цей миршавий чоловічок із вицвілим обличчям святкував за пори, коли йому було… вісімнадцять років. У всі інші часи він знаходився на нарах.

І покійний батько його – колишній злодій у законі. Справжня злодійська династія.

Так цей Аркаша, перед поваленням Радянського Союзу  здійснив утечу з виправної колонії в Іркутській області, яка загубилася далеко-далеко в тайзі. За всі часи звідти, хто відважувався на побіг, не залишався живим. Тюремники підіймали гелікоптери і добивали втікачів на переході до транспортних магістралей. Вовчі закони держави дозволяли це робити навіть без спроби повернути втікачів під замок. Діяв драконівський  закон тайги – за спробу втечі – смерть…

А ось киянин Аркадій Катеринич вирвався з цих лещат, і вижив

- Як це вдалося? - розпитував я його.

- Вони всі дурні, хто відважувався на втечу, - ділився Аркаша тюремним досвідом. – Оскільки всі вибирали найкоротший шлях до залізничних перегонів. Цим же шляхом із собаками навздогін бігли тюремники на лижах, туди ж спрямовувалися гелікоптери. Аж поки все не закінчувалося скривавленими тілами на снігу.

А я спершу, - продовжує Катеринич, - пішов у протилежний бік від комунікацій, від населених пунктів. У ту сторону, в якій мене ніхто і не подумав розшукувати - у віковічну тайгу. У цілому я зробив величезний круг, орієнтуючись за компасом по непрохідній тайзі. День і ніч йшов і йшов. І так три місяці без перепочинку, зупиняючись лише на нічліг. Мене давно вже списали в колонії за мерця, якого, напевне ж, загризли в тайзі рисі, а ліс аж кишів ними. Або ж роздерли ведмеді.

- І як же ж ти вберігся? – цікавився я.

- Рисі завжди своїй жертві стрибають на спину. Це спосіб їхнього полювання. Отже, я ні на одну мить не знімав із шиї великі рогачі, гіляку з кількох гострих гілок на кінці, котрими повсякчас прикривав спину. А потім пощастило обійти зимові медвежі лежанки. Бо якщо ненароком вскакуєш у таку до ведмедя, він неодмінно загризе, якщо, звісно, не встигнеш його застрелити. Але ніякої зброї у мене, зрозуміло, тоді не було. Так, що три місяці блукання тайгою були порою справжнього людського  везіння

Про все це, а також про інші пригоди в СІЗО – більш детально в моїй книзі. Електронна адреса її, повторюсь,  вказана вище за текстом.

А закінчити ці замітки про телефільм із приводу Лук’янівського СІЗО, я хотів би зверненням до Національної спілки журналістів України, до кількох професійних товариств журналістів, які є, здається, ‘ в Україні. До всієї журналістської громади держави. 

Наш спільний і святий обов’язок нині всім без винятку стати на захист корпоративних інтересів авторської групи телеканалу ТВі під керівництвом справжнього майстра з журналістських розслідувань Костянтина Усова. Ми маємо створити атмосферу нетерпимості в суспільстві щодо тих, хто замість того, аби усувати недоліки, які стали відомими в результаті виступів ЗМІ, намагаються переслідувати представників преси. Таке недопустимо.

Журналіст Костянтин Усов, зустрівшись із неподобствами в роботі головного СІЗО України, вчинив по-геройськи. Тому, що збір і розповсюдження інформації в інтересах держави (а саме цю мету переслідував телефільм «Лук’янівка. Тюрма №1»), у тисячі разів перевищують «шкоду», яку нанесли журналісти, поламавши схеми заробітку перевертням у погонах та їх «дахівникам», котрі засіли в державних структурах влади. Про це ж я написав і в зарубіжній пресі – читайте тут.

Справа правоохоронних органів довести до кінця роботу, яку розпочали журналісти телеканалу ТВі щодо очищення від скверни Лук’янівське СІЗО.