Чому Україна купує 155-мм снаряди, замість масштабування власного виробництва

У кого буде більше виробничих потужностей, технологій і можливостей швидко відновлювати та нарощувати випуск озброєння, той матиме значно більше шансів вистояти у довгій війні.

Наша країна має величезний гарантований ринок для власного ВПК: власну армію, яка щороку потребує сотні тисяч артилерійських снарядів. На оборонні закупівлі держава витрачає сотні мільярдів гривень, але значна частина цих грошей досі йде на придбання готової продукції за кордоном, а не на масштабування українського виробництва. Найбільш показовий приклад — 155-мм боєприпаси. Ми вже навчилися їх виробляти, але досі не створили систему державного замовлення, яка дозволила б швидко збільшити їх випуск.

За даними Агенції оборонних закупівель, 80% артилерійських снарядів, які закуповуються для Сил оборони, вже виробляються в Україні. Більшість із них — далекобійні 155-мм. Тобто проблема не в тому, що Україна не вміє їх виробляти. Проблема в масштабі виробництва. І саме тут виникає питання до державної політики: чому гарантований попит армії не перетворюється на гарантовані довгострокові замовлення для українських підприємств?

Потреба України в далекобійних 155-мм боєприпасах оцінюється приблизно у 1,2 млн снарядів на рік. Для розуміння масштабу: Rheinmetall може виробляти для України близько 100 тисяч таких боєприпасів на рік. Тобто навіть великий європейський виробник не може закрити й десятої частини нашої потреби. Розраховувати, що світовий ринок просто поставить нам необхідну кількість снарядів, не можна — у світі самого виробничого ресурсу для цього недостатньо.

І тут ми підходимо до головного. Держава має армію, яка гарантовано потребуватиме боєприпаси не один рік. Вона має сотні мільярдів гривень оборонного ресурсу. Вона має українські підприємства, які вже виробляють 155-мм снаряди. Здавалося б, логіка очевидна: дати виробникам довгострокові контракти, під які вони зможуть залучати гроші, купувати обладнання, будувати нові лінії та збільшувати виробництво. Але для цього підприємство повинно бачити не тільки сьогоднішній контракт. Воно має розуміти, що замовлення буде і через рік, і через два, і через п'ять років. Без такого горизонту приватний виробник просто не буде вкладати великі кошти у розширення потужностей. Це нормальна економічна логіка, а не проблема конкретного виробника.

Є й інша важлива проблема. Зробити корпус снаряда — недостатньо. Для далекобійного 155-мм боєприпасу потрібно значно більше метального заряду: близько 17 кг пороху проти 6–6,5 кг для стандартного M107. Отже, якщо ми хочемо збільшувати випуск далекобійних снарядів, одночасно потрібно збільшувати виробництво порохів, вибухових речовин, підривачів, метальних зарядів та інших компонентів. Найслабша ланка в цьому ланцюгу все одно визначатиме загальний обсяг виробництва.

Україна вже має конкретний приклад такої кооперації. «Українська бронетехніка» разом із чеською CSG виробляє 155-мм боєприпаси: українська сторона виготовляє корпуси, здійснює спорядження, фінальне складання та випробування. Початкова потужність — до 100 тисяч снарядів на рік, із планами збільшення до 300 тисяч. Але частина критичних компонентів, зокрема порохові заряди, поки що надходить від чеського партнера.

Тобто навіть там, де Україна вже створила виробництво, ми не маємо повністю замкненого ланцюга. І це якраз те, що держава повинна змінювати. Якщо критичний компонент дефіцитний у всьому світі, його не можна просто вічно купувати на зовнішньому ринку. Потрібно створювати власне виробництво або забезпечувати контроль над відповідними виробничими потужностями через міжнародну кооперацію.

При цьому не йдеться про те, що Україні потрібно відмовитися від імпорту. Під час війни це було б неправильно. Нам потрібні і власні заводи, і міжнародні партнери, і закупівлі готової продукції за кордоном. Але імпорт має закривати потребу, яку ми не встигаємо виробити самі, а не замінювати розвиток власної промисловості.

Бо коли Україна витрачає сотні мільярдів гривень на оборону, треба дивитися не тільки на те, скільки снарядів ми отримали за ці гроші. Треба дивитися, що залишилося в Україні після того, як гроші були витрачені. Якщо це українське виробництво — залишаються підприємства, обладнання, робочі місця, податки, компетенції та виробничі потужності. Якщо це виключно імпорт готової продукції — після виконання контракту ми просто маємо менше грошей і знову виходимо на світовий ринок за наступною партією.

Саме тому оборонні закупівлі повинні розглядатися не тільки як видатки, а як інструмент промислової політики. Держава все одно витратить ці гроші на армію. Питання в тому, чи отримає Україна разом із необхідними боєприпасами нові виробничі можливості. 155-мм снаряди — лише один приклад. Та сама логіка має працювати щодо порохів, вибухових речовин, ракет, бронетехніки, засобів ППО та інших критичних для війни позицій. Там, де Україна може створити власне виробництво, держава повинна створювати умови для його масштабування, а не роками залишатися залежною від зовнішніх постачальників.

Війна на виснаження виграється не тільки на полі бою. Вона виграється ще й на заводах. У кого буде більше виробничих потужностей, технологій і можливостей швидко відновлювати та нарощувати випуск озброєння, той матиме значно більше шансів вистояти у довгій війні. Тому питання з 155-мм боєприпасами насправді значно ширше за один вид снарядів.