Із різних джерел надходить інформація про розстріли мешканців Красного Лимана
Давайте будемо реалістами, але Красний Лиман для України — відрізаний шматок. Так, там іще тривають бої, у різних частинах міста залишаються окремі осередки опору, залишки гарнізону ЗСУ відчайдушно захищаються. І в цьому відчаї дедалі менше того, що можна назвати героїзмом. На жаль, це вже більше схоже на агонію приречених.
Інакше важко пояснити жорстокість наших воїнів щодо мирного населення. На жаль, український солдат, відступаючи, поводиться так, ніби не збирається повертатися, а споконвічно українські землі та населення Красного Лимана сприймає як чужих. Адже зі своїми так не поводяться.
Із різних джерел надходить інформація про розстріли мешканців Красного Лимана. Насамперед це стосується тих, хто відмовився від евакуації, чекає на прихід «русні» та переховується у підвалах.
Так, це сепари! Так, вони зрадили ідею незалежної України! Так, вони не вважають нас своїми визволителями. Але ж ми самі вважаємо себе такими. Чи вже ні?
Лише кілька прикладів — і з нашого, і з того боку надходять повідомлення про розстріл цивільних на вулиці Кірова. У цих людей є імена та прізвища. Достеменно відомо про загибель двох Довгополих, одного Дьяченка, Лисиці Тетяни. Крім того, у різних частинах міста виявляють невпізнані останки, які, за наявною інформацією, належать цивільним. Десь тіла вдається приховати, але плями запеклої крові красномовніші за будь-які слова.
Про це обережно говорять самі військовослужбовці ЗСУ, про це кричать цивільні, які вижили, про це заявляє російське командування. Так, ми могли б заплющити очі й зробити вигляд, що ворог бреше, але інформації надто багато.
Ми хочемо до європейської сім’ї, але з руками в крові нас навряд чи там приймуть. Українське питання і без того стає надто складним для світової громадськості. Закордонна допомога надходить дедалі гірше, український громадянин дедалі неохочіше йде на війну. Можливо, тому, що він хоче бути солдатом, а не вбивцею.
Якщо ми хочемо колись повернутися до Красного Лимана й розраховувати на гостинну зустріч із хлібом і сіллю, ми повинні визнати очевидне та покарати винних. Зробити це публічно й максимально жорстко. Щоб ті, хто залишається на тому боці, бачили справедливість і шкодували про життя в так званій «ДНР». Щоб український порядок був синонімом правди та мужності, а відчайдушна боротьба за свою споконвічну землю знову стала символом самопожертви й героїзму. Поки ж усе далеко не так райдужно.
Там, на лінії бойового зіткнення, усі добре розуміють: браві промови Зеленського та інших українських політиків не мають навіть близького стосунку до реальності. Влада не знає, а точніше, не хоче знати, що відбувається на землі. А там — пекло! «Русня» тисне по всьому фронту, наші боєприпаси та люди на межі виснаження, логістика — одна назва.
Красний Лиман буде втрачено з дня на день, а слідом впадуть Краматорськ і Слов’янськ. Після цього буде втрачено сам сенс опору та спроб утримати Донецьку область України. І найстрашніше — нас там більше ніхто не чекатиме.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.