«Дайте нам воду і ротацію»: що відбувається на позиціях 121-ї бригади

Український солдат сьогодні просить у держави не комфорту. Він просить елементарного — води, їжі, ліків і можливості бодай іноді залишити позицію, на якій щодня може загинути. Саме тому відеозвернення військовослужбовців 121-ї окремої бригади територіальної оборони до головнокомандувача ЗСУ стало не просто черговим повідомленням із фронту. Це сигнал тривоги.

Військовослужбовці взводу вогневої підтримки 3-го батальйону заявили, що після відрядження на Запорізький напрямок у квітні їхнє перебування на позиціях, яке планувалося приблизно на місяць, затягнулося майже на чотири місяці. У зверненні вони говорили про періоди від трьох до 12 діб без належного постачання води та їжі, а також про нестачу медикаментів. Командир взводу Анатолій Сащук заявив і про надзвичайні випадки, коли бійці, за його словами, були змушені пити власну сечу.

Ці слова звучать настільки страшно, що їх легко сприйняти як емоційне перебільшення. Але саме тому вони потребують не замовчування, а ретельної перевірки. Бо якщо хоча б частина сказаного відповідає дійсності, проблема вже не в окремій невчасно доставленій посилці. Проблема — у системі.

Анатолій Сащук наголосив також, що обіцяна логістика за допомогою безпілотників фактично не працює. Бійці змушені ховатися у знайденому укритті, залишаючись без питної води та харчів від 3 до 7 діб.

«Складна оперативна обстановка» — але де межа?

Командування 121-ї бригади не заперечило самого факту відеозвернення. Навпаки, військове керівництво підтвердило, що ситуація на цій ділянці фронту є вкрай складною. За офіційною версією, їжу, медикаменти та інші необхідні речі на важкодоступні позиції доставляють дронами. За місяць, повідомила бригада, підрозділу передали 27 пакунків приблизно по дев'ять кілограмів кожен. Затримки пояснюють погодою, активними бойовими діями та роботою російських засобів радіоелектронної боротьби.

Угруповання військ «Південь» повідомило, що протягом останніх 30 днів на позицію доставили близько 240 кілограмів продовольства. Там також заявили, що ротацію готують, але її проведення залежить від безпекової ситуації, оскільки саме перегрупування під вогнем може створити додаткову загрозу для військових. Це важливе пояснення.

Фронт не є звичайним робочим місцем. Дорога до позиції може прострілюватися, транспорт може бути знищений, а безпілотники противника можуть зробити навіть коротке переміщення смертельно небезпечним. Але є питання, на яке не можна відповідати лише словами «війна складна».
Якщо ротацію неможливо провести вчасно — хто і коли повинен ухвалити рішення про зміну плану?
Якщо наземна доставка неможлива — чи достатньо резервних каналів постачання?
Якщо дрони регулярно не долітають через РЕБ — де альтернативний маршрут?
І головне: скільки часу військовослужбовець може залишатися на позиції, перш ніж питання бойової стійкості перетворюється на питання фізичного виживання?

Ротація — не привілей

Особливо небезпечно, коли слово «ротація» починає сприйматися як своєрідна винагорода для військового. Це не винагорода. Це елемент організації бойової роботи. Командири мають забезпечувати перебування військовослужбовців на позиціях до двох місяців із подальшою обов'язковою ротацією, яка має відбутися не пізніше місяця. Водночас конкретне рішення повинно враховувати реальну бойову обстановку, характер боїв і наявні сили та засоби.

Тобто військова реальність допускає складність. Але вона не повинна перетворюватися на безстроковість. Бо людина, яка місяцями не виходить із бойової позиції, — це не просто боєць, який «втомився».

Це військовослужбовець, у якого накопичуються фізичне виснаження, психологічне навантаження, дефіцит сну, проблеми зі здоров'ям і зниження здатності адекватно реагувати на небезпеку. А на фронті одна помилка може коштувати життя не одному, а десяткам людей.

Найстрашніше — коли мовчання стає нормою

Є ще одна проблема, про яку потрібно говорити чесно. Військові можуть боятися скаржитися. Не через ворога. Через власну систему. Коли солдат переконаний, що після звернення його назвуть проблемним, покарають, переведуть або просто скажуть «терпи, бо всім важко», виникає небезпечна культура мовчання. А мовчання на війні може бути смертельно небезпечним.

Якщо командир не повідомляє нагору, що підрозділ виснажений і не має води, проблема не зникає. Вона просто перестає бути видимою для тих, хто ухвалює рішення. Саме тому відеозвернення 121-ї бригади треба розглядати не лише як конфлікт між військовими та командуванням. Його потрібно сприймати як тест системи управління.
Як працює вертикаль?
Як швидко інформація з окопу доходить до штабу?
Хто відповідає за перевірку повідомлень?
Хто контролює реальне забезпечення, а не лише паперові звіти?
І що відбувається, коли офіційний звіт говорить одне, а військовий на позиції — зовсім інше?

«Постачання здійснювали» — але цього може бути недостатньо

Саме тут виникає головна суперечність. Командування говорить: допомогу доставляли. Військові говорять: допомоги не вистачало. І ці два твердження теоретично можуть бути одночасно правдивими. Пакунки могли справді відправлятися. Дрони могли справді виконувати рейси. Продукти могли справді бути передані.

Але якщо військовослужбовець кілька днів залишається без достатньої кількості питної води — система забезпечення не виконала головного завдання. У війні результат визначається не кількістю оформлених накладних і не кількістю відправлених пакунків. Результат визначається тим, чи отримав боєць необхідне там, де він тримає позицію. І саме цей показник має бути головним.

Це вже не перший подібний сигнал

Найбільш тривожним є те, що історія 121-ї бригади не виглядає абсолютно унікальною. У ЗМІ згадується попередня ситуація у 14-й бригаді, де на окремих позиціях біля Куп'янська військові також залишалися без достатнього постачання їжі та води. Видання зазначає, що проблеми з ротаціями фіксувалися й в інших підрозділах, а деякі військовослужбовці перебували на позиціях значно довше від очікуваного терміну.

Було також повідомлення, що родичі військовослужбовців 121-ї бригади раніше зверталися до Міністерства оборони зі скаргами на забезпечення — 4 травня та 2 липня. Після нового розголосу, за словами сестри одного з бійців, підрозділ отримав продукти, воду та медикаменти. Якщо інформація про попередні звернення підтвердиться документально, виникає ще гостріше питання: чому для вирішення проблеми знадобилося публічне відео? Це питання вже не до окремого солдата. Це питання до всієї системи.

Не можна вимагати від людини героїзму замість забезпечення

Український військовий справді має бути стійким. Але держава не має права перетворювати цю стійкість на виправдання власних недоліків. Героїзм солдата не звільняє командування від відповідальності.

Навпаки — чим більше суспільство говорить про героїзм військових, тим більше воно має вимагати, щоб ці військові були забезпечені всім необхідним. Бо героїзм — це коли людина під обстрілами тримає позицію. А коли вона змушена місяцями залишатися там без належної води, їжі чи ротації — це вже питання не героїзму. Це питання організації. І відповідальності.

Перевірка має бути не для картинки

Після резонансу командування заявило про контроль ситуації та підготовку ротації. Суспільне повідомило, що після оприлюднення звернення військовим доставили необхідні припаси, а також що проводиться перевірка. Саме перевірка тепер має стати головною відповіддю. Не показовою. Не формальною. Не такою, де винним за замовчуванням стає той, хто виніс проблему назовні.

Потрібно встановити факти:
скільки днів підрозділ реально перебував без повноцінної ротації;
який обсяг продовольства та води був фактично доставлений;
що саме не доходило до позицій і чому;
чи були своєчасно подані заявки на постачання;
чому попередні звернення, якщо вони підтвердяться, не вирішили проблему;
хто відповідав за організацію ротації;
які альтернативні механізми забезпечення використовувалися після того, як наземна логістика стала небезпечною.
І найголовніше — чи могла ця ситуація призвести до загибелі або поранення військовослужбовців.

Бо ворог не чекає

Росія не зробить паузу через те, що український підрозділ виснажений. Ворог навпаки шукає саме такі моменти. Коли людина не спала. Коли закінчилася вода. Коли немає сил. Коли боєць психологічно виснажений. Коли евакуація або ротація відкладається ще на день.

Тому забезпечення військових — це не тилове питання. Це частина оборони. Вода — це частина боєздатності. Їжа — частина боєздатності. Медицина — частина боєздатності. Ротація — частина боєздатності. А своєчасна реакція командування на сигнал із позиції — частина військового управління.

Україна не може дозволити собі ситуацію, коли солдат має доводити право на елементарне забезпечення публічним відеозверненням. Бо кожна година, проведена виснаженим бійцем на передовій, — це не абстрактна цифра. Це людське життя. І якщо держава хоче, щоб її військові тримали фронт, вона повинна зробити все, щоб фронт не тримався на останніх силах самих військових.

Що розповіли бійці та їхні родичі?

Сестра командира групи Анатолія Сащука Тетяна розповіла деталі у коментарі «ТСН». Вона повідомила, що родина знала про проблеми із забезпеченням ще до публічного звернення військових. За її словами, брат зайшов на позицію 26 квітня 2026 року. Уже в травні він повідомив родині, що бійцям не вистачає їжі.
Він мені звонить і каже: «Таня, що мені робити, що мені казати хлопцям, що в нас немає що їсти?» Я запитую: «Що ви їли останній раз?» Він каже: «Сухий рис, залитий дощовою холодною водою», – розповіла Тетяна Сащук.
Жінка стверджує, що родичі військових двічі зверталися до Міністерства оборони України через проблеми із забезпеченням. За її словами, після першого звернення ситуація ненадовго покращилася, однак згодом проблеми повторилися.
Окремо Тетяна Сащук розповіла про проблеми зі зв'язком. За її словами, одного разу військові залишалися без нього близько двох тижнів, а з 17 липня родина знову не могла зв'язатися з бійцями.
Врешті-решт ми вирішили закупити власний «Старлінк», щоб їм закинути. Ми це питання підняли в бригаді, чи можемо ми таке зробити, нам сказали – можна, – розповіла жінка.
За її словами, термінал отримали у бригаді 30 – 31 липня, однак на позицію його передали лише приблизно через тиждень.
Тетяна також заявила, що тривалі проблеми із забезпеченням позначилися на фізичному стані військових.
Я свого брата в такому стані й хлопців не бачила. Він мені каже, що ні їсти, ні пити. Їсти не було від трьох до семи днів. Бо вони не всі разом були на позиції. Потім же, як вони зайшли до іншої, от цієї половини своєї групи, то хлопці лежали до трьох днів у напівпритомному стані. До 12 днів вони перебували без води та їжі, – розповіла сестра військового.
За її словами, одного разу військові отримали пакунок, у якому було близько 600 грамів води.
Тетяна також стверджує, що її брат через проблеми з харчуванням втратив близько 30 кілограмів ваги.
«Вони дуже схудли. От мій брат зайшов туди десь кілограм 100. Якщо він зараз має кілограм 70, то це буде дуже добре. Це не короткочасно – це тривало від самого початку», – заявила вона.