135
років тому на Чернігівщині (в сімʼї сільського псаломщика та вчителя у
безкоштовній школі грамоти) зʼявився на світ майбутній великий український поет
Павло Григорович Тичина. Родина була багатодітною – у Григорія Тимофійовича та
Марії Василівни Тичин народилось 13 дітей, але до дорослого віку дожило лише
дев'ять. Читати й писати маленький Павлик навчився самостійно, поруч із
школярами, яким викладав у їхній хаті батько.
Ще з дитячих років малий Павло нестямно захопився
малюванням. У книзі спогадів «З мого дитинства» Павла Григоровича Тичини є такі
рядки: «…Як
гарно бути художником, як гарно вміти малювати…».
Ці
слова – беззаперечне підтвердження щирої любові до образотворчого мистецтва, що
супроводжувала його протягом усього життя.
Отож!
Найпершим малярським знаряддям хлопчика стала звичайна чорна вуглина, якою він
часто (тишком) розписував домашню чистенько побілену піч. І за це (звісно!)
отримував на горіхи від розлюченого батька. Першим же «професійним» художнім
подарунком Павлику стали акварельні фарби та пензлики від священика місцевої
церкви, де він співав у хорі.
1901-го
Павло (після закінчення початкової земської школи) розпочав навчання у
Чернігівській бурсі. Роки там відкрили хлопцю – доволі широкий культурний
кругозір. Йому стали доступні уроки з хорового співу, оволодіння грою на
декількох музичних інструментах і долучення до репетицій у самодіяльному
театрі.
Доля
ще з дитинства презентувала Павлу – перетинання з добрими порядними людьми, не
байдужими до його талантів. Тож і в Чернігівській бурсі хлопцю поталанило стати
учнем Миколи Подвойського, який (знаючи неприязнь Павликових батьків до
літературного та художнього талантів сина) подарував своєму підопічному –
немалу коробку зі справжніми малярськими фарбами. Згодом пан Микола організував
для учнів – виїзну екскурсію до Києва. Павлик був у шаленому захваті від
побачених розписів В. Васнецова,
М. Нестерова
і М. Врубеля
у київських церквах та соборах.
А ще в
Чернігові хлопець завжди долучався компанії старшого брата-семінариста Михайла,
коли того з друзями запрошували на вернісажі.
За деякий
час, 1906-го, Павло (згідно з сімейною традицією!) вступив до
Чернігівської семінарії. Яке ж надприємне здивування його охопило, побачивши,
що в розкладі були присутні уроки малювання! І в цій учбовій царині Павлу
випала честь зустріти (в якості викладача) славетного українського
художника-модерніста Михайла Івановича Жука (нещодавнього випускника
Краківської академії мистецтв, учня Станіслава Вислянського – одного з
найвидатніших і різнобічних художників Європи свого часу, котрий у творчості
напрочуд вдало поєднував ідеї модерну з фольклорними та історичними мотивами).
У
вже згаданій книзі спогадів Павло Григорович Тичина згадував про ті роки: «А коли я, закінчивши
бурсу, в 16 років перейшов без іспиту в 1-й клас духовної семінарії, на той час
Михайло Жук уже викладав предмет малювання і в семінарії. Ну, мені тоді зовсім
пощастило…». (До речі, в майбутньому Михайло Іванович Жук – разом із іншими
митцями – стане засновником Української Академії мистецтв).
Але
повернемось до навчання Павла у семінарії. Відомо, що він добре вчився,
натомість в улюбленці серед предметів обрав малювання. Та й пан Жук вважав
хлопця обдарованим художником. Тому (як кращому своєму учню) доручив йому
опікуватись малювальним класом. Ось що писав про це у спогадах сам Тичина: «А вже як я вчився у
старших класах семінарії – тоді мені було доручено завідувати малювальним
класом. Це мені багато чого дало для мого розвитку, бо я ж мав ключ від
малювального класу – отже, після уроків або ж і протягом усього вечора я мав
можливість замкнутись там із середини і малювати…».
Михайло Жук
пророкував Павлу велике майбутнє у малярстві. Навіть почав готувати його до
вступу до Петербурзькоі Академії мистецтв. Молодий Тичина працював у жанрах
графіки, акварелі та пейзажу. Однією з основних граней його художнього таланту
було володіння тонким відчуттям композиції та світлотіні.
На
жаль (за вимогою батьків!) Павло вступив до Київського комерційного інституту
на економічний факультет. Отож карʼєра художника не склалась! Проте свою любов
до живопису Павло Григорович провів через усе життя. Він полюбляв малювати сам,
товаришував із багатьма українськими художниками, які щедро дарували йому свої
живописні твори. Квартиру, де мешкав поет, називали справжньою художньою
галереєю, філіалом Національного художнього музею.
А от
частина художніх робіт поета була передана в 1980-ому році – до Центрального
державного архіву-музею літератури і мистецтв України (ЦДАМЛМ). Утім значна
кількість замальовок Павла Тичина сьогодні зберігаються і час від часу
демонструються в експозиції Літературно-меморіальному музеї квартирі П.Г.
Тичини в Києві на вулиці Терещенківській, 5.
Художній
доробок Павла Тичини включає автопортрети, натюрморти і замальовки української
природи. Особливе місце займають київські краєвиди, зроблені з вікон (зокрема
«Із мого вікна. Сусідський двір. 1918»). Щодо його графіки, то вона вирізняється
імпресіоністичною легкістю, тонкою передачею світлотіні та непересічною любов'ю
до деталей. Отже! Проаналізуємо малюнки Тичини в жанрово-тематичному розрізі.
Наразі необхідно відмітити кілька ключових напрямів, кожен з яких має власне
емоційне навантаження.
По-перше,
автопортрети!
(Найбільш
відомий – автопортрет, створений олівцем у травні-1922. Твір виконаний у
реалістичній манері, де погляд Тичини – дещо стомлений, але доволі глибокий і
проникливий. Певне, у той складний час таким чином відображалась його внутрішня
рефлексія).
Наступне
– пейзажі та архітектура...
(Це
замальовки дачних будинків у Святошині 1922-го, чаруючі краєвиди Великоі
Багачки 1940-го. Тут використані легкі лінії, акварельні й олівцеві штрихи. Ці
пейзажі є камерними ескізами, де головний акцент сконцентрований на грі світла
й повітря).
Й, нарешті,
особистісні та меморіальні замальовки!
(Щемливе
відчуття викликають ескізи могили матері та натюрморти з Ірпеня, які
випромінюють тихий смуток, меланхолію та глибокий психологізм).
Живописний
талант Павла Тичини беззаперечно вплинув на його літературну творчість. Митець
навіть створив власний поетичний стиль «кларнетизм», у якому органічно поєднав
у єдине ціле - музику, живопис і поезію, де кожна деталь працює подібно мазку
пензля, формуючи багатовимірний візуально-емоційний простір. Цей симбіоз вельми
насичено простежується в його ранній ліриці, наповненій яскравими зоровими
образами.
(Проте
аналіз літературної творчості поета не є ціллю мого вище наданого
дослідження…).
І
на останок! Із почуттям глибокої поваги хочу згадати імʼя Серафими Морачевської
(моєї
пращурки), яка була першою вчителькою Павла Тичини в земській школі. Саме вона
розгледіла в хлопчику унікальний талант до поезії та до малювання і всебічно
сприяла їхньому розвитку. Протягом усього життя Тичина тепло згадував свою любу
наставницю і підтримував з нею зв'язок, допомагав матеріально. Він увічнив її у
своїх творах: зокрема, присвятив їй однойменну поему та написав її художній
портрет. Цей живописний витвір, де прослідковується тяжіння Павла Тичини до
реалізму та глибокого психологізму, напрочуд точно передає духовну сутність і
доброту близької людини.
В
свою чергу, пані Серафима настільки обожнювала Павла Григоровича, що навіть
заповіла поховати себе разом із подарованим ним малюнком…
Тетяна
КРЕМЕШНА-МОРАЧЕВСЬКА