Чи проходили ви коли-небудь квест
під назвою «оформлення інвалідності»? Ні? Щиро вам заздрю. А от мені
«пощастило» ступити на цей тернистий шлях. Перше
сакральне знання, яке я здобула на самому старті: головний бос у цьому процесі
— сімейний лікар. Це не просто медик, це Цар, Бог і вершитель людських доль в
одній особі. Саме від помаху його ручки залежить: чи отримаєте ви бодай якийсь
соціальний захист від держави, чи підете геть, наспівуючи «плакала калина», і
будете лікуватися народними методами — на кшталт прикладання лопуха до болючих
місць.
Тож уявіть моє німе здивування, коли на
перше ж прохання запустити цей процес, сімейний лікар раптом зірвала з себе
царську корону, даровану їй Мінздравом, і з гуркотом швиргонула її під стіл:
— Що ви, яке оформлення?! — замахала
вона руками, наче я попросила її підписати пакт про капітуляцію.
— Це виключно прерогатива хірурга! Я у
вашому профілі тямлю, як свиня в апельсинах. Я ж вам таке напишу, що жодна МСЕК
при здоровому глузді не розбере! Вам негайно до хірурга!
Один невловимий, відточений роками порух
кулькової ручки — і ось я, як те перекотиполе, вже лечу коридором з медкартою
під пахвою. Наступна станція — зачинені двері вузького спеціаліста.
Під кабінетом — черга. На диво,
невеличка — всього якихось шість осіб разом із супроводжуючими родичами та
групами підтримки.
«Ото добре! — наївно подумалося мені. —
Проскочу за пів годинки, а там — одразу додому, пити чай і відпочивати».
Наївна чукотська дівчина! Як то кажуть,
не так сталося, як гадалося. Справжнє життя внесло свої суворі корективи в мій
рожевий план, щойно клямка на дверях кабінету здригнулася.
На порозі кабінету з’явився Він. Сам
Хірург. Обвівши присутніх стомленим поглядом імператора, якому набридли
піддані, він спроквола рушив у далеку прогулянку вузьким лікарняним коридором.
Черга, наче заворожена, проводжала поглядом кожен рух його білого халата.
— Пішов на перекур... — пронісся рядами
благовійний, майже молитовний шепіт. — Дасть Бог, скоро повернеться, і
розпочнеться великий прийом!
Минула година. Потім друга. Черга за цей
час не просунулася ні на міліметр. Прийому просто не існувало як явища. І ось
тут мій ангельський терпець остаточно увірвався і гучно луснув, наче перекачана
повітряна кулька.
Наче крізь туман, до мене донісся
панічний голос сусідки по нещастю:
— Ой, дівчата, а зараз точно ще хтось
«тільки запитати» без черги заскочить!..
— Не заскочить, — запевнила я крижаним
тоном термінатора.
— Ціпком уб'ю першого ж, хто бодай
спробує просунути носа до цих дверей.
Люди в черзі злякано переглянулися й
синхронно притислися до стіни. Мирна жіночка з паличкою на їхніх очах за
секунду еволюціонувала у безжального воїна з небезпечною зброєю напоготові.
Навіть коридорне повітря навколо мене, здавалося, заіскрилося від люті.
— Перепрошую, шановні, але без
міжнародного скандалу сьогодні не обійдеться! — оголосила я всесвіту.
Мене, наче розпрямленою сталевою
пружиною, викатапультувало з крісла і занесло прямо всередину кабінету. За
столом сиділа молода тендітна жіночка — чи то медсестра, чи то інтерн. Вона
знічев'я, з абсолютно олімпійським спокоєм глянула на мою войовничу фігуру з
ціпком напереваги і тихо запитала:
— Що ви хотіли?
— Розумієте, люди в залі дуже
цікавляться, чи розпочнеться взагалі сьогодні прийом? — видала я з порога.
— Це я до того, що мені вже терміново
треба телефонувати родичам. Нехай швиденько везуть сюди ковдру, подушку і
бажано розкладачку. Бо знаєте, якось не з руки мені спати на тутешніх стільцях
без подушки...
На останньому слові мій грізний бойовий
голос підступно зрадницьки зірвався на фальцет. А від уявленої картини
романтичної ночівлі в обіймах холодного лікарняного коридору на очах самі собою
виступили цілком реальні сльози.
Медкиня за столом зітхнула, подивилася
на мене, як на дитятко, що вперше побачило світлофор, і спокійно промовила:
— Жіночко, ну ви даєте. Перш ніж тут
права качати, треба взагалі-то взяти електронне направлення. Ось я дивлюсь у
монітор, а вашого запису в природі немає.
Усередині в мене все обірвалося.
Лишенько, та що ж це на світі робиться?! Виходить, це я сама ґаву впіймала? І
дві години просиділа тут абсолютно даремно?
Але ж, панове, невже за дві години ніхто
з того кабінету не міг визирнути й по-людськи запитати: «Шановні, а з якої
такої радості ви тут кучкуєтесь? Чи не пора вам пройти реєстрацію?»
Без зайвих зволікань я рішуче
попрямувала до реєстратури й таки вигризла те омріяне електронне направлення.
І о диво! Хірург, якого я до цього
чекала дві години, раптово виріс переді мною, наче гриб після травневого дощу.
Вмостившись у кріслі, він зміряв мене крижаним поглядом суворого прокурора і
сухо запитав про мету мого візиту.
Потім, навіть не чекаючи розлогої
відповіді, взяв якийсь папірець, заніс над ним ручку і раптово випалив:
— У вас стома закрита чи відкрита?
Настав мій зоряний час зависнути на
глибокій процесорній паузі. Мила іскорко, а яка ж у мене стома?! Логіка
підказувала: напевно ж закрита, якщо на неї згори калоприймач намертво
причепили? Ну, принаймні, назовні нічого зайвого точно не виглядає…
— Закрита! — з упевненістю досвідченого
професора хірургії відчеканила я.
— Показуйте! — скомандував «прокурор».
Відкинувши залишки сором'язливості прямо
на медичну кушетку, я рішуче приспустила штанці. Перед очима ескулапа постала
вся сувора правда мого буття: епічний шрам через увесь живіт та акуратно
приклеєний трохи збоку калоприймач.
— Я ж вас людською мовою запитав:
закрита стома чи відкрита? — гидливо поморщився хірург, наче побачив перед
собою не пацієнтку, а недоїдений три дні тому чебурек.
— Ну то я ж вам і сказала, що закрита! —
гордо відповіла я, аж трохи запишавшись від нечуваної широти своїх анатомічних
пізнань. Закрита ж, ну! Усе під контролем, ніде не капає!
Лікар скривився так, наче щойно без
цукру з'їв цілий лимон, і глибоко зітхнув від моєї «профнепридатності».
Знехотя, з виразом великої мученицької
самопожертви на обличчі, він нарешті нашкрябав у картці діагноз і гордо вручив
мені цей вистражданий, омитий моїми сльозами папірець:
— Поставте печатки у сто дев'ятому
кабінеті! Наступний!
Під сто дев'ятим кабінетом було епічно
людно. Здавалося, сюди стікалися паломники з усіх куточків міста.
— Хто останній? — приречено запитала я,
обережно примостившись на краєчок крісла. — І як давно чекаємо, шановні?
— Ого! Цілу годину вже сидимо! — майже
радісно, з якимсь особливим мазохістським захватом загомонів народ, узрівши в
моїй особі нову свіжу жертву лікарняного безладу. У їхніх очах світилася
гордість старожилів, які пройшли вогонь, воду і дві перерви на кварцування.
— А хто на прийомі?
— Так нікого нема! Просили годину не
заходити!
Сидіти під кабінетом ще годину? Та ні!
Невже я не відсиділа свій строк на другому поверсі?
І тільки я приготувалася до карколомного
трюку з виламування дверей, звідти вийшов напрочуд життєрадісний чоловік.
— Прошу! Кому що треба? Заходьте!
Тримаючи листок із висновками хірурга,
завірений усіма печатками, я знову подалась до реєстратури за електронним
направленням. Сімейний лікарю, ти можеш мною пишатися: я досягла недосяжного —
відтепер усілякі перешкоди на шляху до оформлення інвалідності подолані. Можна
приступати до роботи!
Наталі КИРИЛЕНКО
А у вас який був найбезглуздіший або
найдовший випадок сидіння під кабінетами? Пишіть свої історії в коментарях,
давайте сумувати й сміятися разом!
Далі буде...