Хто
насправді був «Великою Росією»: богослови Говорун і Горобцов розвінчують
історичний міф Москви
Історичні міфи часто
живуть довше за імперії. Особливо тоді, коли вони десятиліттями
використовуються як інструмент політики, пропаганди та культурного
привласнення. Саме таким міфом сьогодні залишається російська інтерпретація
понять «Великоросія», «Росія» та «всієї Русі», які Москва традиційно подає як
власну історичну спадщину. Однак нові роздуми та дослідження українських
богословів і церковних істориків змушують інакше поглянути на походження цих
назв.
Відомий богослов
Кирило Говорун, досліджуючи пізньовізантійські тактикони — офіційні
церковно-адміністративні списки Константинопольської Церкви, — дійшов висновку,
що поняття «Велика Росія» та «Мала Росія» виникли задовго до появи Москви як
політичного центру. Ба більше — обидва терміни первісно стосувалися виключно
земель історичної Русі навколо Києва та Галичини.
За словами богослова,
у візантійських документах єпархії Галицько-Волинського князівства називалися
«Малою Росією» (Μικρά Ῥωσία), тоді як землі, що залишалися під Києвом,
позначалися як «Велика Росія» (Μεγάλη Ῥωσία). В окремих рукописах ця ж «Велика
Росія» прямо називалася «Київською Росією».
Це відкриває
принципово іншу картину історії. Виявляється, що термінологія, яку сучасна
російська імперська традиція подає як винятково «московську», насправді
формувалася у просторі Київської Русі та була частиною внутрішньої церковної
географії українських земель.
Особливу увагу Кирило
Говорун звертає на титул «митрополит Києва і всієї Росії». У тактиконах прямо
пояснюється причина появи такого титулу: після повернення Галицької митрополії
під юрисдикцію Києва митрополит почав іменуватися «всієї Росії», тобто земель
Києва і Галича разом.
«Це була внутрішня
динаміка руського світу XIII–XIV століть, а не щось пов’язане з пізнішою
Московією», — наголошує богослов.
Подібної думки
дотримується і митрополит Сергій Горобцов. На його переконання, Москва значно
пізніше використала вже готову київсько-візантійську систему назв та символів
для побудови власної концепції «спадкоємності Русі».
Священик звертає
увагу на те, що візантійські тактикони взагалі не згадують Москву як «Велику
Росію» чи навіть окремий центр руського світу. Натомість саме Київ та Галичина
були ядром тієї церковної та політичної реальності, яку Візантія означувала як
«Росію».
Фактично йдеться про
масштабне історичне привласнення, яке тривало століттями. Москва не лише
перейняла назву «Росія», але й експропріювала титулатуру, символіку та
концепцію «всієї Русі», поступово витіснивши з історичної пам’яті її київське
походження.
Особливо актуально ці
історичні дослідження звучать сьогодні — у час повномасштабної війни Росії
проти України. Адже сучасна російська пропаганда й досі активно спирається на
міф про «єдиний народ», «спільну історичну спадщину» та «історичну Росію»,
використовуючи церковну й історичну термінологію як елемент ідеологічної
агресії.
Втім, аналіз
візантійських джерел дедалі виразніше показує: справжній центр історичної Русі
був у Києві, а не в Москві. І навіть терміни, які сьогодні асоціюються з
російською імперською традицією, спочатку народилися у просторі української
церковної та державної історії.
Сьогодні ця правда
повертається не лише у наукові дискусії, але й у суспільну свідомість. Бо
боротьба України точиться не тільки за території, а й за право на власну
історію, власну пам’ять і власне ім’я.