Виникає небезпечне викривлення суспільної думки. Адже лобісти створюють в КМУ ілюзію загального спротиву, тоді як сотні громад реально впроваджують освітню реформу, але перебувають поза увагою Уряду.

Асоціація міст України (АМУ) незаконно заблокувала доступ інших самоврядних організацій до майданчика Кабінету Міністрів і створює там ілюзію масового спротиву реформі старшої школи.

Законодавство передбачає паритетне представництво асоціацій місцевого самоврядування при Кабміні. Але на практиці бачимо багаторічну монополію АМУ. Попри вимоги регулярної ротації, ця структура заблокувала доступ до урядового майданчика іншим об’єднанням, тим же Асоціації ОТГ чи Всеукраїнській асоціації громад.

У результаті виникає небезпечне викривлення суспільної думки. Урядовці роками чують голос одних і тих самих кабінетних завсідників, тоді як сотні громад реально впроваджують реформу, але перебувають поза дискусією, оскільки належать до інших самоврядних асоціацій. Але у цей час вузькокорпоративні лобісти створюють ілюзію загального спротиву.

Таким чином реформа старшої профільної школи, що має стартувати з вересня 2027 року, опинилася в заручниках «вертикалі інерції». Окрім лобізму АМУ, сформовано ще три центри спротиву – парламентський, самоврядний та інституційний.

 Ідеться не про звичайний опір змінам. Це – механізм гальмування, що пронизує вертикаль управління. Парадокс ситуації у тому, що формально реформу підтримують майже всі. Президент, Кабмін, Міністерство освіти, профільний парламентський комітет і понад 90% громад залучені до процесу побудови нової мережі старшої профільної школи. Втім існує паралельна, непомітна реальність. На кожному її рівні проявляються адепти старого порядку, із усвідомленою мотивацією гальмувати зміни.

Найчастіше аргументи «проти» упаковують у тези про переживання за дітей, захист громад та освітніх традицій. Але якщо уважно придивитися до риторики політичних й освітніх еліт, стає очевидно: йдеться не про якість освіти, а про страх втратити комфортну для себе систему.

Опоненти реформи здебільшого топлять зміни у політичній облуді, маніпуляціях та управлінській інерції. Так формується вертикаль інерції й саботажу, що «гасить» процес трансформацій у старшій школі. Цей спротив лише зовні нагадує броунівський рух. Насправді це розгалужена система, із управлінською логікою на кожному рівні.

На національному рівні реформа стала площиною великої політичної гри. Усі розуміють, що будь-яка трансформація в освіті – це стрес для батьків, тож цей природний страх став ідеальним паливом для парламентського популізму.

Найпомітніші бенефіціари цієї технології – народні депутати Лариса Білозір, Ірина Борзова та Оксана Савчук, які вибудовують риторичні барикади про захист традиційної школи. 

З погляду політики їх нескладно зрозуміти: легше поширювати бацили страху, аніж пропонувати варіанти, що підвищують якість освіти. Тому вони обрали роль модераторів суспільної тривоги.

Такі політики паразитують на очікуваннях людей «залишити як є», оскільки обіцяти «нічого не змінювати» вигідніше, ніж брати відповідальність за складні державні рішення. 

Ми спостерігаємо спроби політичного рейдерства, коли інтереси наступних поколінь українців кілька їхніх «слуг» хочуть обміняти на електоральні бонуси.

Риторика політичних захисників освітнього «статусу-кво» героїзує малокомплектну школу як символ існування громади. Хоча насправді це – чинник консервації бідності. Школа, яка не здатна забезпечити дитині ані сучасного лабораторного обладнання, ані профільного вибору, ніколи не стане фундаментом громади. 

Подвійна мораль є очевидною, якщо поглянути на освітні пріоритети політичного класу. Жоден із його представників не віддав свою дитину у малокомплектну сільську школу, а багато хто взагалі обрав інші країни. Спостерігаємо парадокс: представники правлячого класу платять за профільну академічну підготовку за кордоном для своїх дітей, але блокують цю можливість в Україні для українців. Вони готові прив’язати дітей виборців до школи «поблизу рідної хати» з одним вчителем на п'ять предметів, але своїм дітям обирають бакалаврат у Страсбурзі.

Причому вони готові платити за трирічну профільну школу для своїх дітей за кордоном, розуміючи, що це – єдиний шлях до конкурентності. А своїх виборців, приміром на Вінниччині, переконують у «надмірності» 12-го року навчання. Це – цинічна спроба зберегти «соціальні ліфти» тим, хто може дозволити собі Лугано, і перетворити решту країни на освітній «мавзолей».

На рівні громад спротив має іншу логіку. Вона базується на небажанні змінювати звичні управлінські правила. Адже школа в Україні – ключовий елемент локальної інфраструктури. Тому трансформацію мережі на місцевому рівні частина еліт сприймає як політичний ризик. Опоненти реформ артикулюють спротив через лобістські платформи на кшталт АМУ, просуваючи ідею «відкласти реформу» до кращих часів.   

Третій центр спротиву – верхівка освітньої системи. Частина директорів і ректорів звикла до моделі, в якій статус і фінансування закладу не залежать від досягнутих результатів. Профільна старша школа змінює правила. Вона концентрує ресурси, створює конкуренцію і змушує систему відповідати за результат.

Для системи, яка десятиліттями перебувала у стані інерції, такі зміни викликають страх. Адже змушують визнати просту річ: школа – це передусім сервіс для дитини, а не програма зайнятості для дорослих.

Опоненти реформи намагаються використати публічний діалог між Президентом і керівництвом МОН як доказ того, що реформа нібито «поставлена на паузу». Насправді мова йшла про інше. Президент вимагав від уряду чітких розрахунків готовності інфраструктури – автобусів, укриттів, доріг і мережі ліцеїв. Тобто йшлося не про відмову від реформи, а про аудит готовності.

Це нормальна управлінська логіка. Спочатку окреслити карту змін, а потім переконатися, що система здатна їх реалізувати. Сильні – не бояться перевірки. Слабкі – валяться ще на етапі розрахунків.

Реформа старшої школи – не примха міністерства і не експеримент реформаторів. Це питання технологічної сумісності України зі світом. Українська школа працює за освітнім «інтерфейсом», який дедалі гірше інтегрується у глобальний освітній простір. Через це українські випускники стикаються з додатковими бар’єрами під час вступу до європейських університетів.

12-річна модель – не просто «зайвий» рік навчання. Це елемент нової архітектури старшої школи: профільність, концентрація предметів і можливість формувати індивідуальні освітні траєкторії.

Найсильніший аргумент на користь реформи – демографія. Якщо 25 років тому українські школи щороку випускали близько 800 тисяч учнів, то сьогодні – приблизно 360 тисяч. За демографічними прогнозами, до 2038 року ця цифра може знизитися до близько 250 тисяч.

Опоненти реформи пропонують утримувати освітню систему, створену для країни з мільйонними поколіннями дітей, у ситуації, коли ці покоління скоротилися майже утричі. Фундамент з-під такої моделі вибиває демографія. А реформа лише намагається зробити цей процес керованим.

Українська школа працює за парадоксальною фінансовою моделлю подвійної оплати. Держава витрачає мільярди гривень на утримання мережі, але паралельно батьки змушені платити «податок на репетиторів». У випускному класі ця сума може становити від 50 до 150 тисяч гривень.

Попри всі конфлікти, реформа старшої школи перейшла точку повернення. Нове покоління учнів навчається за стандартами Нової української школи з першого класу, демографія не дозволяє утримувати стару мережу, а глобальна конкуренція за молодь посилюється.

Спроба зупинити реформу старшої школи нагадує спробу втримати воду в долонях. Можна на деякий час створити ілюзію контролю. Але вода все одно знайде шлях.

Так само працюють демографія, економіка і глобальна конкуренція. Тож справжнє питання сьогодні не в тому, чи відбудеться реформа. Воно значно жорсткіше: її реалізує держава, чи вона відбудеться через фактичний розпад старої системи.

У першому випадку Україна матиме шанс побудувати сучасну старшу профільну школу. У другому – ризикує перетворити власну систему освіти на музей минулого. І тоді головним експортом країни стануть її діти.