Серйозна
біль в нозі розпочалася хвилин через двадцять після поранення... В результаті постійних мінометних обстрілів та
щоденних штурмів наших окопів, що тривали майже два тижні, нас залишилося лише
четверо від зведеної групи, яка боронила позицію. Під час останнього в тих
окопах бою я та командир отримали поранення: мені осколками посікло ногу, спину
і руку, командиру – ногу. Критичних кровотеч ні у мене, ні у нього не було –
розпечені металеві осколки (якщо поранення не наскрізне) здебільшого запікають
вхідні отвори. Відповідно, хоч накульгуючи, не дуже вправно, але ми могли
самостійно пересуватися. Отримавши по рації наказ на евакуацію, ми з боєм
відходили з наших відкритих, як на долоні позицій в посадку, де ще залишилися
дерева (не всі викосила артилерія). Разом з нами відступали і двоє уцілілих
побратимів, прикриваючи нас. Позаду в посадці – метрів за триста від нас
розташовувалася друга (умовно) лінія нашої оборони: з кулеметним гніздом,
мінометним розрахунком і стрілецькими позиціями – туди ми і робили відкат.
Відходячи
пораненим з позиції, я в котрий раз в цих донбаських степах відчув, що є таки
на світі Вища сила, яка нас оберігає. А було так. Вже майже на околиці посадки
я завернув вправо, щоб обійти невеликий пагорб, на якому моя спина була б
гарною мішенню для переслідувачів. Лишень я повернув обігнути горбину, як десь
з-під землі, а коли придивився – з замаскованого окопу донніся гучний дикий
крик: «Сті-і-й, там міни... курва!» Я завмер, наче на відео натиснули стоп-кадр... «Ще б крок – і тобі піз...а», – з окопу стирчала голова з бородою – довгою (мабуть
не один тиждень в цій ямі квартирується) і сивою... Вже потім, будучи в
шпиталі, я хотів розшукати того сивобородого дядька – дай йому Боже здоровя –
що врятував мені життя. Та марне: нерідко війна, наче осколки вибухом –
розкидає людей далеко одне від одного...
В посадці,
коли ми врешті добралися, хлопці з тутешніх окопів оглянули нам з командиром
рани. Памятаю, як мені зняли бронежилет, задерли сорочку і хтось сказав: «Херня, до свадьби заживе».
На той час
підари вже зайшли в посадку і тут завязався запеклий бій. До мене підбіг один
із тутешніх піхотинців. На відміну від нас – брудних, мокрих і бородатих
(тижнями в окопах), він був свіжопоголений, чистенький, навіть автомат у нього
стояв на запобіжнику. Я ще подумав: «Або щойно
зайшов на позиції, або начальство якась лиха сюди принесла?».
– Корочє, «евака»
(евакуаційної медичної бригади на авто) не буде, – перекрикуючи стрілянину і
вибухи, зарепетував «чистенький» мені в саме вухо (так, зазвичай, докрикуються до
поранених, зважаючи на можливу контузію і звін у вухах). – Сам прикинь: в це
пекло ніхто не поїде. Точка евакуації для вас – на трасі, – він відсторонився
від мого бідного вуха і якось винувато опустив очі додолу. «Чистенький» усе
розумів. Як і я, трясця його матері, все зрозумів! До траси – добрих два кілометри.
Причому, які кілометри? – по голому, як скатертина полю, де ми з командиром будемо ідеальними мішеннями для
орків, які вже закріпилися на протилежному краю посадки.
Та нічого
не вдієш – треба виходити. Адже, буває, що «трьохсоті», коли їх
вчасно не евакуйовують з поля бою – стають «двохсотими» (від
втрати крові, переохолодження, тощо). Вирішили з командиром дочекатися, коли по
ворогу вчерговий раз вдарить наш міномет (хоч і рідко, але наші також крили їх
мінами), вони заляжуть на хвилину-другу, от тоді і рвонемо в поле випробовувати
долю. Але відходити домовилися окремо: двоє в купі це – жирна ціль для підарів.
...Почувся
уже звичний свист міни, який рве нерви разом з барабанными перетинками – вибух,
темно-сіра хмара – і я побіг... Перші кроки по відкритому полю були
найстрашнішими, адже тоді я знаходився найближче до орків – метрів за триста. Я
їх спостерігав, а значить і вони мене бачили. В приціли своїх автоматів.
Лишень я
почав бігти, як миттєво посилилася біль в нозі – мабуть через осколок, що стирчав
з гомілки (як виявилося згодом – їх було декілька в одному вхідному отворі).
Бігти було дуже важко – далася в знаки страшна втома. Ще б пак. Ми шестеро діб
не спали: більш-менш обладнаного бліндажа з лежаками і буржуйкою на позиції не
було – лише невеликі нори в землі на одну-дві душі. Вночі ми щодві години
заступали на чергування – спостерігали в тепловізор, щоб підари не підкралися і
не закидали нас гранатами (вони були на відстані трьохсот метрів від нас,
іноді, коли притихали обстріли – чулися їх голоси). Проте і в години
відпочинку, лежачі в норі, ми майже не спали: під каримати затікала вода, від
холоду не відчували кінцівок. Та й як ти заснеш, коли мозок постійно свердлить
думка: а раптом сонного чергового зніме снайпер, чи заріже ДРГ (диверсійно-розвідувальна
група), і тоді нам усім – гаплик?
Не було
змоги і вдень подрімати. Власне, найгірше відбувалося саме вдень: інтенсивні
мінні обстріли чергувалися зі штурмами нашої позиції.
Від
постійних прильотів мін і снарядів можна було збожеволіти. Що, власне, з нами і
відбувалося. Уявіть собі (хоча це навряд чи уявить той, хто там не був): ти
сидиш, чи лежиш в норі – не в бліндажі з бетонним, або хоча б деревянним
перекриттям, а в звичайній земляній норі – а поруч, одна за другою розриваються
міни. Причому вибухи стають все ближче і ближче до тебе – в небі
дрон-коригувальник наводить мінометників на ціль. І від очікування неминучого у
тебе просто «їде дах». Памятаю
нас троє сиділо в одній норі, прилітало дуже близько, і ми забилися подальше
від входу, щоб не дістало осколками мін. Раптом один мій побратим підповз до
самого виходу, некваплячишь просунув голову надвір, дістав сигарету і закурив.
Ми давай його назад відтягувати: «Башку
відірве!..». Але він лише відмахувався і якось негарно дивився в
небо. В очах була відчуженість і пустота... На мить мені стало страшно, що і зі
мною таке може трапитися. Адже постійно натягнуті нерви, безперестанне
очікування чогось недоброго (особисто я найбільше боявся каліцтва і полону,
смерті – не так) часом переходили в якусь байдужість до того, що відбувається
навколо. Наприклад. Зазвичай по нужді ми ходили, не виповзаючи з нори: в пляшки
і відповідно в пакети (перепрошую за такі подробиці), щоб зайвий раз не
випробовувати долю. Але вже настільки дістало те, що тебе постійно хочуть вбити
якість тварюки, що я махнув рукою і пішов до вітру в поле: як нормальна людина
посижу, а то ще й почитаю... Хоча, зізнаюся, що згодом пошкодував про це: а, не
дай Боже, мене б задвохсотило за такої справою – ото зганьбився б...
...Зазвичай
опісля мінометного обстрілу підари йшли на штурм наших позицій. Скільки атак ми
відбили – вже й не згадаю. Памятаю лишень, що від інтенсивної стрільби часто
клинили автомати, а ще вони замерзали, бо вдень, бувало, йшов дощ, а вночі
брався мороз. І ми повзали по траншеях, збираючи уцілілі «калаші» – тут їх валялося безліч, і наших і підарських, адже
ці позиції за останні тижні неодноразово переходили з рук в руки. Згодом ми по
рації попросили доставити нам робочі автомати, і якийсь хлопчина серед ночі приніс
оберемок зброї. Він, наче дрова кинув її на дно окопа і каже: «Вибирайте». От,
дідько, і так на душі було не дуже, а стало ще гірше: ці брудні зледенілі
автомати (деякі приклади обмотані синьо-жовтою стрічкою) вже не потрібні були
своїм власникам... Їм вже нічого не потрібно. Аби хоч знайшли й поховали
по-людськи...
Окрім
безсоння, причиною смертельного виснаження був голод. Останні дні з їжи на
позиції ми мали лише пакет з печивом, яке від дощу розмокло і стало кашою. Цю
жижу пальцями зачерпували і їли. Ще валялося декілька сухпаїв з надписом «Армия России», але вони були випотрошені на напівприсипаному трупі російського
солдата, (що лежав перед входом в нашу нору), і, чесно кажучи, в горлянку не
лізли. Щодо небіжчика, то, звісно, не зовсім по-людські топтатися по ньому, але
тіло задубіло, вмерзло в землю, і дістати та перенести його ми не могли. Та й
рити морозну землю ми мусили зовсім в іншому напрямку – заглиблювати окопи...
...Отож бо,
знесиленому, з посіченою уламками ногою, спиною і правою рукою, несучи на собі
бронежилет і автомат, в мокрих, обліплених купою бруду, наче зацементованих
берцях, та ще й під кулями – бігти? Це не просто дуже важко, це мабуть
нереально... Проте я біг. Навіть маневрував праворуч-ліворуч, щоб не піймати
кулю. А, почувши свист міни – залягав. І знову піднімався й біг... І все це –
ДЯКУЮЧИ ТОМУ, що багато років тому після травми ноги лікар – щоб я перестав
накульгувати – порекомендував мені БІГ...
...З тих
пір я бігаю щодень по 10-12 кілометрів – в дощ, в сніг, через «не хочу», через «втомився». Окрім
бігу, до війни я серйозно займався силовою гімнастикою – щодня годинне
тренування, причому не в модних залах, а на шкільних спортивних майданчиках. А
ще я ходив в басейн. Словом, у військо я йшов підготовленим у фізичному сенсі.
Так, я зараз вихваляюся, але лише для того, аби дати зрозуміти, що саме моя
спортивна підготовка – ВРЯТУВАЛА мені життя. Якби не відточена на тренуваннях і
на змаганнях «дихалка» – коли, бувало, на двадцятому кілометрі забігу вже в
очах темніє від перевантаження, а ти ще примудряєшся рвонути у фінішному
прискоренні; якби день-у-день не рвав жили на турніку, вішаючи на спину рюкзак
з гантелями ще важчий за бронежилет – то я би здох на цьому переораному
артилерією полі... Але я біг. І добіг. Біля мене загальмув евакуаційний
автомобіль, швидко вибіг медик, і допоміг забратися, точніше заштовхав мене в
будку. І лише там – на бляшаних, відшліфованих
солдатським спинами ношах, де майже не чулися вибухи мін та тріскотня
автоматів, я усвідомив: таки буду жити й далі...
Після
шпиталю (а я знову потрапив на фронт, де воювала моя бригада) я продовжив
займатися спортом. По можливості, звісно: коли не перебуваєш на позиції, не
знаходишся на бойовому чергуванні, коли немає сильних обстрілів, над головою не
висять дрони. По правді кажучи, поєднувати війну і фізкультуру на фронті
нелегко. Скажімо, повернувся ти на базу (покинута сільська хата, підвал з «буржуйкою» в
багатоповерйхівці, бліндаж в посадці, тощо) після бойового чергування. Що ти
пережив на цьому чергуванні? Від вибухів здригався твій бліндаж, і з кожним
свистом міни ти молив: тільки не в мене! Днями, а то й тижнями ти харчувався одними сухпаями, які не догризли
миші; в окопі з ранку до ночі промокшими берцями ти місив багно і відігрівав замерзлі ноги над окопною свічкою; довгими
польовими дорогами, що прострілюються, ти втомлений повертався пішки з позиції,
ледь несучи на собі амуніцію, зброю та боєкомплект. І от після цього усього
тобі ще захочеться бігти крос, чи підтягуватися на турніку? Та ну його. У вільний
день краще добре відіспатися, випрати одяг, по-людськи поїсти, поспілкуватися
по телефону з близькими, позависати в інтернеті, тощо. Словом, не до спорту. І
ось тут на допомогу приходить та сама СИЛА ВОЛІ, яка до війни гартувалася на
щоденних тренуваннях через «не хочу», «не можу», «втомився».
...У
війську значно легше дружити зі спортом, якщо маєш однодумців. Мені в цьому
сенсі повезло з командиром батареї (щоправда, комбат вже пішов на підвищення) –
він як і я до війни займався спортом, і в армії своїм прикладом заохочує
підлеглих. Зазвичай ми з комбатом вибігаємо на пробіжку лишень починає
розвиднюватися – військовою мовою ця пора називається «по сірому» – в цей час дрони, КАБи, арта ще не такі активні.
Біжимо іноді пять, іноді десять кілометрів. Буває, починаються обстріли і
доводиться згортати пробіжку. Пам’ятаю, якось
бігли повз шахту, а коли за хвилин десять поверталися тією ж дорогою, то на
нашому шляху вже була вирва розміром з хату... Для ранкової зарядки ми вже
обзавелися турніком, скакалкою, замість гирі піднімаємо ящик з гранатами.
...Пригадався
ще один випадок, коли спортивна підготовка врятувала мені життя. Перед
світанком, коли ще не розвиднилося, ми з напарником йшли на позицію, що
розташовувалася на схилі терекону (діло було під Торецьком). Зазвичай в ту пору
тут тиша, але, з нашим щастям, раптом почався обстріл зі 120-міліметрового міномета.
Єдиним порятунком був бліндаж, але до нього ще потрібно було добратися – метрів
600 по голій без жодного деревця дорозі. Ми покидали рюкзаки і рвонули...
Мчалися так, що, прибігши, відхаркувався я вже слюною червоноватого кольору. І
напарник теж. Проте цілі і живі. А не рвони ми щодуху в укриття – не знаю, чи
вижили б? Адже увечері на цій дорозі ми вже бачили кишки. Щоправда, чи людські,
чи собачі – невідомо.... До слова, моєму напарнику і близькому товаришеві
вдруге врятуватися в бліндажі від обстрілів не вдалося. Місяців через три після
цього до нього в бліндаж залетів і вибухнув фпв-дрон – хлопцю відірвало пальці
та роздробило щелепи. Богу дякувати, залишився живий: пальці пришили – вже
почав ворошити ними, ну а щелепами якийсь час доведеться жувати лише дитячі
каші...
Як бачимо,
фізична підготовка на війні – нерідко
рятує життя. Саме тому я звертаюся до хлопців і чоловіків, яким ще
доведеться (хто-зна, скільки війна ще буде тривати) стати в стрій: послухайте
дядька, який не гниє в сирій землі лише завдяки Богу і тому, що колись замість
дивана обрав турнік. Готуйтеся. Щоб не полягти в першому ж бою. Щоб повернутися
додому живим. Тільки раджу ходити не в модні фітнес-зали, а бігайте на
стадіоні, плавайте в басейні, крутіть педалі велосипедів, ставайте на лижи та
ковзани, підтягуйтеся на дворових турніках, практикуйте кросфіт. Словом,
займайтеся тим, що робить вас сильнішим, прудкішим, витривалішим, гнучкішим.
І тоді
шансів залишитися живим на війні – у вас набагато більше. Перевірено на
власній, хоть і продірявленій осколками, але живій шкурі...