На відстані кинджального вогню

Олександр захищає Україну шість довгих фронтових років, і вражень має стільки, що вистачило б на багато життів, і точно не на одну війну. Він знає, що означає піти у саме пекло, аби врятувати рідну людину, та навіть у ворожому лігві, попри смертельну небезпеку, не зміг образити рідний український прапор. Старшому сержанту не з книжок відомо, як викликають на себе артилерійський вогонь, як перемагають тоді, коли просто вижити здається неможливим.

Серпень 2020-го року. День Незалежності. Група офіцерів Командування Сухопутних військ виконувала приємну місію: нагородити борців за волю України безпосередньо на передовій. Батальйонні командні пункти, ротні і взводні опорники десь поблизу Світлодарська, Авдіївки, Пісків, Волновахи, Золотого і інших понівечених російськими окупантами сіл та містечок пролітали кадрами шаленого сюрреалістичного кінофільму. Командира взводу Олександра із промовистим позивним «Хук» ми зустріли на його ділянці відповідальності. Тут кожного дня старший сержант і його побратими приймають доленосні рішення, а будь-яка деталь стає питанням життя і смерті. Адже від позицій російських окупантів їх відділяють всього-на-всього сто неймовірно небезпечних метрів.

Тут не буває дрібниць, – розповідає Олександр. – Там, у бліндажі, стоїть ящик. Кожен наш боєць, коли іде на пост, кладе туди телефон. А разом з ним – усі свої незавершені справи, думки – усе, що може відволікати. Там немає замка. Усе зроблено виключно з розрахунку на совість. Потім, коли людина повертається з поста, – може забрати свій гаджет. Але на варті – тільки справа. Інакше тут не можна.

Чи важко Вам командувати людьми?

Був такий короткий час ще до служби, коли я працював на приватній фірмі. Буквально за півтора-два роки пройшов шлях від рядового торгового представника до начальника відділу продажів. Це було не дуже складно. Але потім керівництво почало приїжджати з перевірками. Запитували підлеглих: «Що можете сказати про вашого директора?» Люди давали схвальні відгуки: «класний», «крутий», «хороша людина». До мене потім приходили і виписували півтори-дві тисячі гривень штрафу. Запитую: «За що?». Кажуть: «Якщо підлеглі тебе хвалять, – значить, ти не достатньо вимогливий керівник». Я тоді запам’ятав, що начальник не може бути дуже хорошим для своїх людей. І командувати, і виконувати накази нелегко. Але необхідно.

Коли була остання вогнева активність на цій ділянці?

Тиждень тому. З нашого боку активності не було. А ворог здійснив неприцільні обстріли зі стрілецької зброї, оснащеної пристроєм для безшумної стрільби, а також із крупнокаліберного кулемета.

Яка мета таких дій, на Вашу думку?

Провокація. Виявити наші позиції, з яких буде вестися вогонь у відповідь. Вони (ворог. – прим. авт.) намагаються провокувати нас висловлюваннями, жестами. Знають, наприклад, що ми спостерігаємо за ними, – візьмуть і покажуть непристойний жест з окопу.

А ви?

А ми що: посміємося з дурників – тільки й усього.

Як справляється особовий склад з емоційним напруженням на таких близьких відстанях від ворога?

Як особовому складу з самого початку роз’ясниш ситуацію – так люди її і сприймають. Мої хлопці готові завжди і до всього. Чи це активізація війни буде, чи перемир’я – вони просто виконують свої обов’язки. Були дистанції і коротші. На «Ханої» («Жолобок») – дистанція була 30 метрів. Це Бахмутська траса. З однієї сторони траси противник. З іншої – ми.

Бої велися постійно – просто не можна було «прозівати». Кожних 10-15 хвилин зав’язувалися жорстокі сутички. В хід ішла стрілецька зброя, підключалися міномети й артилерія. Ворог вистрибнув зі свого окопу, перестрибнув бруствер, перебіг через дорогу – і вже в нашому окопі. Спробуй його викурити звідти потім. Це важко.

І тоді ж вони у 2018 році штурмували нас. Спочатку здійснили шквальний артилерійський обстріл. Тоді, здається, 410 приходів тільки нарізної артилерії було. Мінометних ми і не рахували. Хлопці попригинали голови, не могли нормально спостерігати, тому що лягало зовсім поряд. Тоді ворог застосував пристрої розмінування. Кинули їх, підірвали і по цих «стежках» під прикриттям мінометів з двох сторін силами взводу пішли в наступ. Всіх, хто залишався на посту, контужених і дезорієнтованих після артпідготовки, – росіяни добили пострілами впритул.

Що було далі?

Це був страшний бій. Під час евакуації своїх важких поранених кільком нашим бійцям довелося відбивати ногами кинуті ворогом гранати. Вони вийшли посіченими осколками, але живими.

З сусідніх позицій хлопці бігли на допомогу. З взводного опорника, який був праворуч від місця штурму, до наших проривалися два бійці з позивними «Нейтон» і «Лазар». Фактично «Нейтон» прийняв на себе чергу «Лазаря» і загинув на місці. «Лазар» вийшов із того бою з кульовим пораненням плеча.

Хлопці викликали вогонь на себе, на свою позицію. Наші артилеристи разом з артилеристами 53 бригади почали лупити туди. Противник зазнав великих втрат. Кинули там і ПК (кулемет Калашникова) і автомати. Почали здійснювати евакуацію своїх трьохсотих. Під вогнем артилерії і мінометів розвідка і деякі підрозділи, контратакували ворога. Ворожий штурм було відбито.

Чи страшно Вам воювати після усього пережитого?

Не буває таких людей, які не бояться. Якщо людина знаходиться на війні і каже, що не боїться, – то вона або нещира, або несповна розуму. Страх – це інстинкт самозбереження. Страх робить із солдата героя в бою. Вилізти й отримати кулю в лоб – хто ти після цього? Ніхто. Кому ти що довів? Нікому і нічого. Страх у кожного є. Без страху важкувато.

Як сприймають Вашу службу близькі?

Так, як є (усміхається. – прим. авт.), нормально.

Ви говорите їм, де знаходитеся, чи обманюєте, що «охороняєте склади за 200 кілометрів у тилу?»

Я пішов воювати у 2014 році. Один з моїх близьких був депутатом у Сєверодонецьку. Його викрали «сєпари» і повезли в Луганськ. Я тоді пішов у штаб сепаратистів, де вони знаходилися. У них на вході на підлозі лежав український прапор. Я його переступив. Якими тільки матірними словами мене там не обзивали...

У них пароль був: треба було на прапор наступити, витерти ноги – і тоді ти проходиш. Мене звідти вигнали, коли почав ставити питання. Я сказав, що прийшов за батьком.

Потім приїхала їхня так звана «опергрупа». Я сказав, що шукаю близького родича. Правдами-неправдами людину вдалося витягнути. За тиждень, проведений в полоні бойовиків, йому порвали вухо, переламали ребра, сильно підірвали здоров’я. Ми відправили чоловіка лікуватися, а я вирішив, що побачив уже достатньо «русского мира», дикості та ненависті до всього українського, і пішов воювати. Потім були Щастя, Металіст, Райгород, Жовте, Світле, Лутугіне.

Найбільше запам’яталася Георгіївка у 2014 році. Коли там висадилися 234 псковських десантники. І ми: збірна, до двох десятків вояків, усіх разом, з різних підрозділів. Питаємо людей із сусідньої позиції: «Пацани, вас багато?» А ті матом: «Дофіга. А вас?». – «Ще більше, до фігіща, звісно ж». Знав би тоді ворог, скільки нас було насправді… Ситуація була плачевна. От і дурили, виходили зі становища як могли.

Що можете сказати про радіовійну?

Від неї є і користь, і шкода. Це небезпечна зброя, яка працює на дві сторони. Взагалі, багато речей в житті не можна судити однозначно. Коли приїжджаю додому, завжди знаходиться певна категорія знайомих, які «готові уже завтра зі мною». Тільки зранку на автобусній зупинці виявляється, що знайомий не прийшов. От вони, буває, питають:

«Як там, страшно на війні?» А тут не тільки страшно. Буває страшно, а бувають і свої «приколи». І посміятися є з чого. Люди часто не розуміють, що життя продовжується і за таких обставин.

Олександр Коваленко та його бійці показали позиції, розповіли про особливості ділянки і дії ворога. В усьому було видно добротний ґрунтовний підхід і величезну працю у важких небезпечних умовах. Я знімав спілкування і розумів, що дуже довго не зможу оприлюднити деталі. Адже доки на цій ділянці ідуть бої, – будь-яка необережно описана дрібниця може дати ворогові важливу інформацію.

Настав час нам рухатися далі. Командувач Сухопутних військ Збройних Сил України генерал-полковник Олександр Сирський настільки високо оцінив службу хлопців, їхню працездатність, хоробрість і самовідданість, що одразу ж на місці прийняв рішення нагородити бойовим ножем командира взводу старшого сержанта Олександра Коваленка.

«За наполегливість, продуману грамотну організацію бойової роботи і зразкове інженерне обладнання позицій», – зазначив Олександр Сирський, вручаючи клинок Олександру Коваленку.

День добігав кінця. Ми рушили далі. А взвод «Хука» залишився на своїй ділянці фронту, яку утримує вже не один місяць. Там, де на дистанції кинджального вогню українські герої не залишають ворогові жодного шансу. Адже їх дуже-дуже чекають удома. Адже це саме ті хлопці, які повернуть мирне небо над українським Донбасом та синьо-жовті прапори над Кримом!

Володимир ПАТОЛА

Фото автора