73

73%, або що повинен би був робити Зеленський…

73

73%, або що повинен би був робити Зеленський…

Всі ці майже три десятиліття у суспільстві зріло відчуття, що „незалежна“ держава, „подарована“ „з панського плеча“ Єльциним (звичайно, з мовчазної згоди Горбачова), веде країну і народ кудись не туди (Єльцину було не до України — він був зосереджений на розтягненні та розкраданні самої Росіі — „пусть разворовывают, потом с ними разберёмся“ — за словами Кравчука, про це саме „разберёмся“ він прямо його попереджав).

По суті, Кравчукові з його камарильєю „Малоросію“ віддали „на прогодування“, як це було зазвичаєно у Римі республіканської пори, або, простіше, на розтягнення, розкрадання та розграбування. І „пішло-поїхало“…

За півтора десятиріччя країна дозріла до першого бунту — збунтувались ті, хто накрав „лише“ мільйони, проти тих, хто спромігся накрасти вже мільярди. Так виник перший Майдан. Народ, сподіваючись на краще, підтримав, але… виявилось, що ті, хто накрав мільйони, не спромоглись накрасти мільярди просто по своїй нездатності. Вони навіть красти до пуття не могли, не те що керувати країною.

Потім збунтувались крадії дрібні, яким дістались жалюгідні крихти. Так виник так званий „Податковий майдан“. Народ міг би їх підтримати, але вони виявились ще недолугішими — протестували лише у робочі дні, коли маса народу була на роботі, а от до протестів у вихідні дні, коли їх могли підтримати багатомільйонні маси (найманих працівників), внаслідок, мабуть, вродженої тупості „керманичі“ цих протестів додуматись не змогли. Ото ж і не добились вони нічого.

І розкрадання набувало все ширшого і ширшого розмаху.

Аж тут запахло обкраданням вже тих, хто накрав мільярди — Янукович вирішив „накласти лапу“ і на економіку, ставши одним-єдиним „олігархом“.

І, натужившись, крадії найбагатші організували черговий Майдан. Якщо перші два Майдани обходились без крові, то тут вже кров полилась… (процес „прогресує“…). 

Що наївні дітки повірили у казки „про Європу“ — це діло десяте. Але їх використали як привід для бунту. І знову народ бунт підтримав — „надія вмирає останньою“.

Але. Найспритніший із цих крадіїв зумів-таки, обдуривши народ, переграти решту і видерся на найвищий щабель державної ієрархії. І став робити те, що робив Янукович і проти чого нібито протестував Майдан.

Але, хочеш-не-хочеш („демократія“ ж!), приходить пора виборів. І вже тут пасивний народ показав найуспішнішому з крадіїв на двері. 73 проти 26! (Десяті і соті рахувати не будемо.) 

І тут вже мова про того, на кого впав вибір. Не те щоб на нього покладали якісь особливі надії. Але терпіти далі знущання цих крадіїв була вже несила. І якісь сподівання таки були, тим більше що натяків у цього доморощеного майстра публічних розваг було більш ніж достатньо.

Отже, що він мав робити (як ми знаємо, він одержав всю повноту влади — такої влади формально не мав навіть Сталін).

Продавити через Верховну раду конституційний закон про пріоритет колективної власності та відповідно колективного виробництва.

Ініціювати реорганізацію державного апарату у відповідності до цього Закону.

І, звичайно, контролювати виконання.

З зовнішніми „друзями“ і кредиторами (а по суті — грабіжниками) спілкуватись з приблизно таких позицій: 

„Ми робимо те, на що неспроможні ви — прокладаємо шлях у майбутнє не тільки для нас, а і для всього людства. Ви за допомогою наших внутрішніх крадіїв (він же особисто чесна людина, руки якої „нічого чужого не взяли“) пограбували нас так, що ми вже на межі існування. Тож ви зобов'язані допомогти нам пройти цей дуже важкий, але вкрай необхідний для нас період. Необхідний не тільки для нас, а і для всіх нас. Нам знадобляться гроші. Великі гроші. Дуже великі гроші (ми не Грузія — знадобиться набагато більше). І ви нам їх дасте. У іншому випадку ми змушені будемо повернутись до лона Російською імперії. І, як ви самі розумієте, тоді вам мало не здасться“.

Звичайно, для реалізації цього потрібна дуже жорстка диктатура — диктатура аж надто переважної більшості над мізерною меншістю крадіїв-олігархів та їх прислужників.

Натомність що ми маємо?!