Довге коріння земельного питання

Що стоїть за відкриттям ринку землі?

           Для того, щоб зрозуміти суть земельної реформи, пролобійованої владою, зазирнути слід не лише у проголосований в середу законопроєкт. Ознайомитися варто й з бюджетом на наступний рік. Це документ, котрий не передбачає ані точок зростання економіки, ані «вікон» для входу інвесторів. В ньому не прописана ефективна фіскальна стратегія і не міститься інструментарій промислової політики. За рахунок чого в такому разі наповнюватиметься бюджет?

            Передусім, за рахунок того, чим марили іще Яценюк із Гройсманом – за рахунок приватизації. Попереднім прем’єрам вона, м’яко кажучи, не вдалася, але нинішній – Гончарук – називає приватизацію «драйвером розвитку». Від себе чинний глава уряду додає ще одне джерело доходу – податкові надходження від легалізації грального бізнесу. Їх оцінюють у сміховинну суму – аж у 3 мільярди гривень. Що стосується прибутку від реалізації земельних наділів, то він навіть не увійшов у бюджетний план.

            Тобто не за рахунок продажу землі уряд сподівається наповнити державну скарбницю. Тоді навіщо йому знадобилася земельна реформа?

            Для відповіді на це питання варто знову повернутися до бюджету-2020. На саме лише обслуговування зовнішнього боргу заплановано витратити 141,5 млрд. гривень. А це більше, ніж, наприклад, видатки на медицину (113,3 млрд.). І це при тому, що Україна – один з європейських лідерів зі смертності, в тому числі – дитячої смертності та смертності від серцево-судинних захворювань.

            Але не здоров’я нації (і не інші соціальні проекти) – в пріоритетах Кабміну. Потреба віддавати борги актуальна як ніколи – особливо в контексті провальних вересневих перемовин з місією Міжнародного валютного фонду. Втім, для уряду Гончарука є й радісна звістка – у листопаді місія МВФ повернулася до Києва. Про що б вона не домовилася з українським керівництвом у подальшому, Україні вже зараховані зусилля з відкриття ринку землі. Власне, «реформа» затівалася, зокрема, задля демонстрації лояльності західним партнерам, і ця лояльність на сьогодні є її єдиною успішною складовою.

            Тож з точки зору необхідності подобатися іноземним партнерам команду Зеленського можна зрозуміти. Відкриваючи ринок землі, влада йде назустріч побажанням того ж Валютного фонду та інших наших інвесторів. Але насправді її мотивація ще глибша, бо завдання полягає не тільки у виплаті зовнішнього боргу (а кредити МВФ, як відомо, видає саме під це).

            Вже тривалий час Україна живе із культом МВФ. Це та обов’язкова складова нашого сьогодення, без якої влада не мислить жодних планувань. Те, що подумає, скаже чи зробить МВФ, стало наріжним каменем української економічної політики. Але, окрім кредитування, Міжнародний валютний фонд виконує ще одну важливу функцію, сам того не підозрюючи. Він слугує для відволікання від десоціалізації держави.

            Згадаймо, як нас лякали жорстким, але необхідним підвищенням ціни на газ для побутових споживачів – такою, мовляв, є вимога МВФ. І підвищення пенсійного віку – також вимога МВФ. І відкриття ринку землі – теж їхня умова. Частково це є правдою, частково – ні. Фонду байдуже до того, які суми проставлені в платіжках для споживачів газу, бо не це є маркером платоспроможності України як такої. Хоча земля для МВФ і справді була (і є) важливою.

            А для української влади в свою чергу важливою є можливість маскувати глобальним державним інтересом невміння або небажання подбати про соціальні вкладення у розвиток соціуму. Гадаю, виборці Зеленського вже зрозуміли, що найближчим часом не варто чекати ані зниження тарифів, ані підвищення пенсій чи зарплат. Дивує, що досі не звучать заклики затягнути пояси і перечекати скрутні часи в режимі жорсткої економії. (Можливо, коли «Слуга народу» вчергове мінятиме ідеологію з соціалізму на капіталізм абощо, ми почуємо і про таке).

            Продаж землі так само відіграє роль камуфляжу для відходу із соціоцентричних позицій. Бо проблема полягає не тільки (і не стільки) в тому, чи зможуть купувати українські гектари іноземці. Так, цей момент не може не турбувати, але він не єдиний чинник занепокоєння.

Щоб було простіше зрозуміти, до чого ми йдемо, згадаємо, що у світі є дві моделі «стосунків із землею». У деяких країнах домінують дрібні фермери (як у Польщі), у деяких – великі агрохолдинги (як в Аргентині). Нас вперто ведуть до аргентинської моделі, бо законопроєкт нової влади впроваджується в інтересах агрохолдингів, крупних агровиробників. Саме вони мають всі преференції від впровадження ринку в такій ідеології.    

            І навіть якщо такі агрохолдинги будуть винятково вітчизняними, це не змінює суті. Вони просто розтопчуть дрібне фермерство. У Польщі, наприклад, для малих господарств існують спеціальні кредитні програми, компенсації процентних ставок. Там успішно діє трикутник «банки – переробники – фермери». Фермери вирощують, переробники беруть у банку кредити, щоб розрахуватися з фермером, і всі задоволені: фермер має гроші, банк – кредити, переробник – свій відсоток. У нас натомість немає ані грамотної банківської та фіскальної політики, ані розвитку переробної промисловості, аби виробники продавали не тільки сировину, але й вироби з неї.

            До того ж, у Державному земельному кадастрі панує повний безлад. Там відсутні межі громад та межі населених пунктів. На додачу, не проведена інвентаризація земель, які залишилися від колишніх колгоспів. Таких земель, за оцінками фахівців, близько 1.2-1.5 млн. га. Їх статус наразі незрозумілий, бо це невитребувані паї – щодо яких немає повної ясності: це власність державна або приватна? Ці землі використовуються холдингами, проте в державному земельному кадастрі вони не зареєстровані.

            Але я не стану зараз детально зупинятися на всіх вадах законопроєкту про відкриття ринку землі. Вони вже перераховані, як перераховані і правки, котрі мають бути запропоновані до другого читання. Адже справа не в конкретному невдалому законі. Справа у загальній загрозливій тенденції, яка не може не турбувати.

А тенденція ця така, що держава дедалі планомірніше відмовляється виконувати свої функції. Сьогодні вона відвертається від дрібного фермера – так само, як вчора відвернулася від пенсіонера, поставленого на межу фізичного виживання, чи від хворого на рак, для якого не закуплено (або закуплено і роздерибанено між «своїми») необхідні ліки.

            Нині часто доводиться чути, що ми живемо у постінформаційну епоху. Тобто в епоху несправжньої інформації, яка вже не корелює із реальним знанням про світ та його релевантним сприйняттям. Але схоже на те, що Україна стає піонером у впровадженні постдержавної епохи. І не тому, що в нашій країні все працює як годинник і потреба у регуляторі відпала сама собою, а тому, що цей регулятор зійшов зі сцени дочасно і благословив хаос, який насувається.   

            І це не ідеологія лібертаріанства, це ідеологія такої собі «ліквідаційної комісії», котра займається зачисткою всього соціального кластера – від субсидіювання малозабезпечених до захисту майнових (і земельних в тому числі) інтересів. Якщо так триватиме й надалі, то нам не допоможе жоден кредит і жоден МВФ. Бо порятунок України має прийти не ззовні.