Ми виберемось. Можливо, ще не пізно

…вже сто разів дала собі слово більше нічого не писати на ЦЮ тему.

Але кожного дня говорю з друзями, читаю їхні «пости», аналітику – і відчуваю, як же багато розумних, порядних і адекватних людей довкола! І не полишає думка ЧОМУ (?) ТАК (?) СТАЛОСЯ(?).

Хто винен? Що було втрачено? Коли саме?

Так от. Вийшло наступне. Люди, котрі замість телека надають перевагу книжці (назвемо їх так) багато років просто не помічали, що робиться на комедійних сценах і екранах. Тому що вони ТАКОГО не дивляться. Я й сама не дивилась, адже не люблю і не розумію кривляння дорослих хлопців на сцені з жартами «нижче паска». І якщо вже зовсім відверто, пару-трійко разів натрапляла на відверту «дешевку». Але, справедливості заради, варто сказати, що була у тих хлопців колись гарна пісня про «повернення Криму» – до сліз прониклива, ще щось більш-менш пристойне. Більшість же базувалася на темах «секс, політика» (це взагалі-то два «кити», на яких базується вся драматургія. Починаючи з Шекспіра. Я про це студентам говорила, не дадуть збрехати. Але то довга і ІНША розмова).

І от «такі, як я» зверхньо вимикали чи перемикали телек. Мовляв, та нехай собі, люди ж різні, то інший світ – ми вищі за нього! Ми ж читаємо книжки, а не сидимо в залі, заплативши по 500-900 грн. за місце (чи скільки там? Може і більше)…

І поки ми від цього «сміхування» відверталися – «фу-фу-фу!», жарти почалися не на жарт.
Але й тоді ми відверталися. Ну, добре, ми могли лише гордо говорити між собою: «А я такого не дивлюсь!». Але ж виникає питання: чому на ці жарти не звертали увагу ті, хто мусив би? Адже жарти і мессиджі переходили межу, вони ставали тим «25-м кадром», котрий впливає на підсвідомість. Цитувати їх не буду – вони всі гуляють і фейсбуком, і ю-тубом. Я не за цензуру, але є речі, які межують з «державною зрадою» -- і ця межа досить тонка, її, зазвичай, використовують в політтехнологіях, але мало хто цю легеньку «підставу» помічає. «Помітили» лише тепер, коли клюнув смажений півень.

Піддавшись майстерним технологіям, більшість людей, зажадало те, чого жадає більшість у всі віки: «хліба і видовищ». Отже і «хліб» у вигляді підвищення зарплат-пенсій, зниження тарифів, миру у всьому мирі і т. п. було твердо обіцяно (вибачте, але процитую те, що вже нав‘язло в зубах – «зуб даю!»), а «видовищ» – тільки запасайся поп-корном!

І непомітно піднялося покоління, котрому під час Майдану було 15-17. Вони ходили до школи, дивилися стріми з Майдану, як «кіно» про «володаря персня» і не завжди розуміли, що це все відбувається Тут і Зараз. І війни для них немає. Треба лише «просто припинити стріляти» -- і все стане на свої місця. Звісно, я кажу не про всіх! Особливо тих, хто пішов
відстоювати Україну в перших рядах і загинув у перших рядах (страшно подумати, що б вони сказали з приводу нинішніх виборів)…
Але були й інші. І, як виявилося, їх досить багато. Вони разом із батьками (!) сміялися над жартами про «Україну-повію», про те, що «Слава Україні» мусить лунати в туалеті», що «електричний струм треба видобувати беркутівськими паличками» і т.п.
Але питання не до них – вони лише люди, що хочуть миру і, без аргументації, повторюють два слови, які лунають першими, щойно вони почують протилежну думку: «корупція-мародер»…

Питання до інших -- до тих, кого я б назвала «громадянським суспільством».

Чому воно, це громадянське суспільство (а це найбільший здобуток останніх 5 років!) не било в дзвони ТОДІ? Коли ще був час? Чому останній «Слуга народу» – відверта і агресивна «агітка» (кажу це як людина, котра трохи дивилася фільмів у своєму житті) не була одразу «проекспертована» різними нац-радами і мін-стецями з мін-культурами? Чому проковтнули, не відчуваючи небезпеки?

Отже, висновок такий: треба брати відповідальність на себе! В тому числі і за те, про що мовчали протягом 5 років – і тут несподівано (!) чомусь (!) саме зараз заговорили.
Один дописувач, колишній добробатівець (це для мене – святе, але ж…), написав, що, мовляв, 5 років у військових «дерев‘яні бліндажі» і за це він «закатав би головнокомандувача в асфальт». Чомусь САМЕ ЗАРАЗ. Тобто, 5 років були дерев‘яні – і все ок, а от саме зараз «закатав би». Тепер можна? Акела промахнувся?

Я не агітую. Я завжди вважала, що будь-яку, навіть найідеальнішу, владу треба час від часу «покусювати», аби не заспала – на те ми її й наймали. Я завжди вважала, що не варто вірити в «доброго царя» – варто вірити в себе і свою країну. І хоч трохи розібратися хоча б для себе, що таке Парламент і що таке Президент – в кого які функції, хто за що відповідає, і хто що гальмує.

«Цар» не дасть зниження тарифів і підвищення пенсій. Якщо ж якимось дивом, в обхід Парламенту, йому це вдасться (а це з царини жартів), ми погрузнемо в інфляції. Так що «хліб» буде перші пару тижнів, а далі – суцільні видовища. Без поп-корну.

І ще: я хочу бути ду-у-уже толерантною після першого емоційного шоку на фейсбуці (його перепостили більше півтори тисячі моїх однодумців). Але від своїх слів не відмовляюсь: нині в боротьбу вступають шлунок і розум.