Люди проти антинародної держави

Феномен Зеленського

Пропонував "Українській правді, та, мабуть, у цього інтернет-ресурсу правда якась інша...

Люди проти антинародної держави

Весь український політикум разом із обслуговуючими його ЗМІ буквально „став на вуха“, силячись „в тугой полицейской слоновости“ зрозуміти феномен успіху Зеленського.

І чого тільки на нього не кажуть всі ці „політологи“ з „політтехнологами“! І що програми нема, і що команди нема, і що він такий, і що він сякий…

Саме цікаве, що майже все це правда. І попри все він на першому місці у рейтингах соціологів.

У чому ж причина?

Як на мене, причина у тому, що люди вже не сприймають ту антинародну державу, яку „подарували“ збанкрутілі комуністи народові і яка вже більш ніж за чверть століття обдерла народ і країну як липку.

І недовіра на виборах 1994 року Кравчукові, і підтримка бунту крадіїв не надто великих, тобто тих, хто накрав мільйони, проти крадіїв надвеликих, які накрали мільярди, наприкінці 2004 року, і недолугий „податковий майдан“ 2010 року, і врешті Майдан 2013—14 років — це все має одне і те ж підгрунтя — глухе несприйняття антинародної „політики“ новоствореної держави з невпинним зубожіння аж надто переважної більшості на тлі наглого жирування мізерної купки крадіїв.

Інша справа, що щораз скористались цим, як водиться, чергові негідники (ті ж таки крадії), внаслідок чого становище щораз ставало ще гірше.

І зараз є всі шанси на повторення того ж (популярна народна гра — наступання на одні і ті ж самі граблі). Але зараз є ще й інший шанс. Невеликий, але таки є.

Якщо Зеленський виявиться дійсно тим, ким він себе позиціонує (а на це хотілось би сподіватись), є шанс зламати антинародні стереотипи поведінки держави та повернути її обличчям до народу. Це непросто, але шанс такий є.

Він правильно говорить (не дослівно, але сенс саме такий): „Я не знаю, що треба робити, але терпіти все те, що ці „політики“ („кравкучманоїди“) творять, далі не можна.“

І, отже, люди в масі налаштовані проголосувати саме за нього, голосуючи не стільки за нього, скільки проти обридлої антинародної держави.

Але без розуміння того, що треба робити, щоб відвернути катастрофу, яка невблаганно насувається, і ця чергова спроба протистояти антинародній держави закінчиться таким же пшиком, якими закінчувались всі попередні.

І зводиться питання до розуміння природи такої ключової економічної фігури сучасності, як найманий працівник.

Коли найманий працівник кілька століть тому з’явився на суспільній арені як економічний чинник, це був учорашній дрібний буржуа (ремісник, кустар, парцельний селянин), який в процесі економічного розвитку суспільства внаслідок процесу розшарування залишився без власності на засоби виробництва, залишившись з однією-єдиною власністю — власністю на самого себе як носія здатності до праці (і по цей день це все ще хибно трактується економістами як „робоча сила“, тобто щось існуюче окремо від нього, яке він нібито може продати, не продаючи себе самого). І йому не залишалось нічого іншого, як продавати те, що у нього залишилось, тобто самого себе. Тому у всіх суспільних поглядах ця фігура розглядалась як щось неповноцінне, таке, якому „добрі дяді“ повинні повернути втрачене, тобто засоби виробництва.

Врешті „ідеалом“ стала заміна антинародної держави, а антинародність буржуазної держави виглядала більш ніж очевидною, чи то міфічним „суспільним самоуправлінням“, чи то „державою робітників і селян“ з „диктатурою пролетаріату“ (а в дійсності диктатурою дрібного чиновництва).

І от здійснене російськими „революціонерами“ 1917—18 років виявилось хибним — напівфеодальна дрібночиновницька „держава робітників і селян“ замість звільнення тих самих „робітників і селян“ ще більше їх закабалила, причому у настільки жорстокий спосіб, що він і не снився експлуататорам-капіталістам. Наслідки відомі, нема сенсу їх описувати.

Що ж робити?

Відомо що. Виправляти помилку 1917—18 років (і помилку 1991 року).

Виявляється, найманий працівник („робітник“, „пролетар“, як його свого часу назвав Ж.Сісмонді) зацікавлений не у одержавленні економіки, в результаті чого йому ті самі „добрі дяді“ нібито повернуть втрачені засоби виробництва, а „усього лише“ у адекватній заробітній платі (саме заробітна плата є визначальним видом доходу найманого працівника, так само, як здобич визначає природу мисливця, натуральний продукт — природу натурального господаря, рента — землевласника, прибуток — капіталіста — або ж сукупний дохід — дрібного буржуа).

А адекватною заробітна плата може бути лише тоді, коли працівник є одночасно і власником. Дрібний буржуа є таким за самою своєю економічною суттю, а от із найманим працівником справа складніша. Настільки, що суспільна свідомість ніяк в ній розібратись не може вже протягом кількох століть. Індивідуально він власником бути не може (у такому разі він перетвориться на дрібного буржуа, доля якого у процесах розшарування відома; саме до цього „ідеалу“ по своєму та невігластві ведуть всі ці „націонал-патріоти“ — „вперед, у вісімнадцяте століття!“). І у „державі робітників і селян“ він теж власником бути не може — єдиним власником у ній є панівний феодально-бюрократичний апарат.

Отже, він може стати власником („співвласником“) лише колективно, у складі виробничого колективу.

Такий вид власності слід називати власністю колективною, а спосіб виробництва, який базується на такому виді власності, — колективним способом виробництва.

Оце і є той самий шлях, яким повинно було піти суспільство 1917—18 років (і Україна 1991 року) і яким воно повинно піти хоча б тепер, через більш ніж століття.

Для реалізації цього треба багато чого, але перше і головне — прийняття конституційного закону про пріоритет колективної власності з колективним виробництвом, на базі якого провести докорінну перебудову структури та відповідно функціонування державних структур.

Лише за таких умов держава перестане бути державою антинародною, традиції чого заклали ще вороги-завойовники, починаючи з Рюрика та Батия, а, може, ще й раніше, а, навпаки, державою, яка слугує своєму народові. І в якій президент є дійсно слугою народу, а не його ворогом чи слугою його ворогів.

О. Торубара

13 березня 2019 р.