Україна. 1984

Добре хоча б більше не потрібна віза, аби врятувати своє життя…

Остогидло. Весь цей абсурд під ідіотською назвою “українська демократія”. Ви серйозно? Мені вже 32, а я ще зі шкільних часів пам’ятаю усі ці обличчя. Юля, Яценюк, Ляшко, Порошенко, парадокс, але навіть Вакарчук і Зеленський. Це демократія? Ні, шановні, це перетасовування кроплених карт в одній і тій самій колоді! Це якась химерна подоба демократії, жорстокий фарс, фантасмагорія. Ми ніби живемо в антиутопії Оруела, ходимо на вибори, влаштовуємо Майдан – один, другий. А обличчя ті самі. Вони виїдають з України всю соковиту плоть і висмоктують усю кров до останньої краплі, її вже немає, але вони її вижимають, як вологу білизну, як в тому анекдоті про горілку “Давай кицюню, ще крапельку”. Для чого ця подоба демократії? Вони всі гарно всміхаються на камеру своїми штучними білосніжними зубами вартістю в десятки мінімальних зарплат, щоденно демонструють ідеальні зачіски і манікюри вартістю у кілька місячних прожиткових мінімумів, хизуються костюмами і краватками вартістю у річну вчительську зарплату, міняють годинники вартістю у операцію на серці дитини,  і сварять бідність, корупцію та попередників на радість демократичній Європі.

Ми – це Європа. Ви серйозно? Де ви бачили в Європі таке? Де ж це бачено в Європі, аби ті самі люди, вже стільки разів cкомпроментовані та викриті на злочинах проти народу і держави, проти закону і порядку, проти моралі та честі, що стільки разів приймали участь у скандалах, ба – навіть, бійках, привселюдно, на камери, у залі Верховної Ради – ГОЛОВНОГО ЗАКОНОТВОРЧОГО ЗАКЛАДУ країни, знову й знову всміхалися з екранів та білбордів і обіцяли кращого життя українцям?  Де молода кров? Де справжні патріоти  і фахівці? Їх багато в країні. Наша держава – це колиска інтелектуалів та геніїв. В них безліч ідей і стратегій. “Чому ж вони мовчать” – спитаєте Ви? А тому що у них немає грошей навіть на життя, тим більше немає грошей, аби йти в президенти, немає грошей на внесок, на передвиборчу кампанію, і – найголовніше – немає грошей на піар і на цілі мережі куплених аналітиків, журналістів, телеканалів, які душать менш “заряджених” конкурентів і роблять імідж своєму кандидатові, звісно, штучний і далекий від реальності імідж. Максимум чого досягають люди із дійсно світлими головами та щирими й безкорисливими намірами щодо держави – це бути купленими одним зі знову ж таки тих самих “старих облич”. Всі їх таланти працюють на користь того чи іншого кандидату. Це найкращий варіант. А гірше і частіше – це після років намагань і безрезультатної чесної праці, яка розбивається о брудну дорогУ політику-бізнес, ці люди опускають руки, бо не бачать перспектив та можливостей виборсатися із цього замкненого інкубатору для сірої маси, такого далекого від закритого “політичного клубу”. Скільки волонтерів, активістів, політологів, економістів залишили країну, розчарувавшись у безнадійній подобі демократичного устрою, не побажавши стати запроданцями сучасної (вже 20 років як) політичної “еліти”.

Одного дня прокидаєшся і накриває розуміння простої, ясної, як день, істини: ти непотрібний своїй країні.

Від злості стискаються кулаки і скрегочуть зуби: з нас роблять дурнів вже по-сучасному. Після Майдану в нас провадяться реформи, працюють недержавні організації, волонтери, суспільні активісти, іноземні місії та фонди, благодійні організації – це все ознаки демократичної держави. Але далі рівня пересічного громадянина, так званого “середнього класу” все це не йде. Справжні політика (чи краще її називати бізнесом?) робиться зверху, куди нам – зась, хоча нас і запрошують до участі в форумах, голосуваннях, мітингах, опитуваннях. Все це лише видимість громадської думки, ініціативи, участі і реалізації волі громадян. Адже всі рішення приймаються у кулуарах, в кабінетах та прес-залах готелів.

Ми – це Європа. Ні, шановні. Європа – це там, де президент їздить на роботу на ровері, де прокурор купляє ковбасу і яйця в тому ж супермаркеті, що й лікар поліклініки, де прем’єр ходить обідати із наплічником на пікнік у парку, де депутат щодня ходить на роботу і отримає зарплатню меншу, ніж прибиральниця, а за роботу і кожну копійку звітує щомісячно перед громадою, де лідери партій залишають політику через штраф за неправильну парковку, де молодим спеціалістам відкрита дорога і працедавці конкурують за надання робочого місця світлим, талановитим головам. А у нас – це так, дорога театральна вистава за мотивами роману Оруела.

Добре хоча б більше не потрібна віза, аби врятувати своє життя…