«Хто» і «як» буде управляти Україною наступні п'ять років

''В суспільстві, де одні люди дуже багаті, а інші нічого не мають, встановиться або крайня форма демократії, або крайня форма олігархії, або деспотизм, як результат цих крайнощів'' (Арістотель)

Напередодні президентських і парламентських виборів 2019 року в Україні в черговий раз стає актуальним питання не лише «хто», а і «як» буде управляти державою наступні п'ять років. Ці вибори мають шанс стати переломними для розвитку України, або поставити остаточний хрест на всіх спробах реформ. Адже треба визнати, що рівень соціально-економічного розвитку нашої країни на сьогодні вкрай низький, особливо у порівнянні з сусідніми розвиненими європейськими державами. Свідченням цього, окрім всього іншого, є зростаюча трудова міграція, яка вже набула загрозливих розмірів. Так само звідси випливає і нагальна потреба кардинальних змін за умов обмеженого часу, аби не залишитися назавжди країною третього світу.

Розглянемо кілька основних варіантів моделі вищої влади в країні. Перший - це щось на кшталт суперпрезидентської республікі, де Президент де-факто (Франція) або де-юре (США) очолює виконавчу владу. Другий - парламентська республіка, де Президент грає лише номінальну і представницьку роль (Греція, Австрія, Німеччина). Ну і нарешті парламентсько-президентська республіка, як в Україні.

При цьому головне, що потрібно розуміти – два останніх варіанта державного устрою, де присутнє слово «парламент» або має місце вбудована система політичних стримувань і противаг, будуть характеризуватися відносно стабільною, але, в той же час, повільною швидкістю розвитку. Демократія, яка має місце в цих випадках,  це безумовна цінність, утримувач свободи, завдяки якому ми намагаємось контролювати еліти. Але треба розуміти, що демократія – це одночасно і найбільший стопор реформ. Натомість в авторитарних умовах реформи відбуваються значно швидше і простіше, ніж в демократичних, коли ви маєте кожного разу збирати консенсус. Постійно усе погоджувати і шукати компроміс з тими людьми, якими ви б навіть руки не потиснули за інших умов. І ця демократія гальмує реформи. 

Давайте поглянемо на типовий парламент. Там майже кожен з його членів, за рідкісними винятками, націлений на те, щоб його знову переобрали. Також політики лобіюють, відкрито чи приховано, інтереси різних економічних груп. Як підсумок, протягнути необхідне, але потенційно непопулярне серед народу рішення стає практично неможливо. Так само буде провалена будь-яка ініціатива, що зачіпає інтереси тих чи інших фінансових та бізнес-кіл – спонсорів політичних партій, присутніх в парламенті. А коли для успішного розвитку країни потрібно прийняти навіть не десять, а з півсотні таких рішень, парламент, на жаль, стає не драйвером реформ, а скоріше навпаки - тим органом, який їх найбільше гальмує. 

На контрасті із парламентським форматом існує варіант так званої суперпрезидентської форми правління. Свого часу за рядом ознак до неї можна було віднести Південну Корею, Сінгапур, Малайзію, Туреччину і Грузію, яким вдалося зробити економічний ривок при, фактично, багато в чому авторитарному режимі, коли більшість повноважень було зосереджено в руках однієї людини.

У 60-х роках минулого століття Південна Корея була по-справжньому бідною країною. Майже за всіма показниками вона відставала навіть від Північної Кореї, де після поділу залишилися велика частина промислових підприємств. Її Президентом з 1962 по 1979 був Пак Чон Хі. Саме він запустив реформи, які, по-перше, привабили в країну іноземний капітал. Також вони стали причиною акценту на експорті та появи чеболі - особливого типу компанія, до числа яких належать Samsung, LG Group, Hyundai, Daewoo і інші. Якщо в 1962 році середній дохід на душу населення в Південній Кореї становив близько $ 90, то в 1989 це було вже майже $ 5 тисяч. А сьогодні корейці в середньому виробляють товарів і послуг на $ 35 тисяч на душу населення щорічно. Та у правління Пак Чон Хі була й інша характерна риса - це політичні репресії, які він проводив. До слова, не дивлячись на всі економічні досягнення, Пак Чон Хі навіть загинув не своєю смертю, а в результаті замаху.

Лі Куан Ю - прем'єр-міністр (єдиний не Президент в цьому списку) і батько сінгапурського «економічного дива», якого ми всі читаємо і цитуємо. Але коли доходило до справ, він також був дуже авторитарний і деспотичний. Це проявлялося як в його відношенні до державного апарату, так і до пересічних громадян. Отримавши відмінну західну освіту і ввібравши демократичні цінності, в якийсь момент Лі Куан Ю все одно прийшов до висновку, що людям не потрібна вся повнота свобод, адже вона обмежує темп розвитку країни та гальмує зростання економіки. Яскравий приклад - необхідність рівного покарання за корупцію для всіх, включаючи навіть своїх друзів. В результаті країна стала одним із світових анклавів чесності і прозорості. Це привабило до Сінгапуру багато міжнародних фірми і зробило державу портовим та комерційним глобальним центром.

У Туреччині Мустафа Кемаль Ататюрк, який прийшов до влади після збройного перевороту, теж обрав авторитарний стиль правління. Однак саме його зусиллями в державі стався сплеску промислового виробництва, виник фінансовий сектор, стала відбуватися механізація сільського господарства. Також Ататюрк відкрив багато галузей для припливу іноземних інвестицій. У підсумку, в 30-х роках минулого століття Туреччина стабільно тримала третє місце в світі за темпами розвитку промисловості, а сам він займав пост Президента чотири терміни поспіль.

Набагато більш свіжий, а також економічно і територіально ближчий до нас кейс - Грузія. Там двигуном реформ став Михайло Саакашвілі. При цьому не варто забувати, що реально змінами в сфері економіки керував Каха Бендукідзе, а зі злочинцями і казнокрадами боровся головний прокурор країни Зураб Адеішвілі. Проте саме Президент Саакашвілі став обличчям, натхненником і локомотивом роботи. Цікаво і те, як оцінюють його заслуги на батьківщині. В опитуваннях та інтерв'ю багато людей абсолютно відкрито і щиро його не люблять. Та все одно вони майже одноголосно визнають, що Саакашвілі провів багато корисних змін і підняв Грузію на новий щабель розвитку.

З цих прикладів можна зробити висновок, що країни, які змогли добитись серйозних успіхів при низьких стартових можливостях, майже завжди мали одного сильного, а в чомусь навіть авторитарного лідера, а також вірних йому представників на всіх ключових посадах. За великим рахунком, те ж саме можна сказати про США і багато країн Європи. Тільки вони подібні етапи історії пройшли набагато раніше. Не дарма золота доба будь-якої держави зазвичай тісно пов'язана з одним лідером, особистість якого на певному історичному відрізку часу набагато важливіша процедур і процесів. Вони приходять потім і, звичайно ж, є обов'язковою умовою подальшого стабільного і сталого розвитку суспільства. Але початковий імпульс найчастіше задає саме лідер, який бере на себе сміливість і відповідальність за все ініційовані зміни та реформи. Нехай в якийсь момент вони і будуть мати для когось авторитарний відтінок.

Цілком ймовірно, що подібний сценарій підійшов би і Україні. Особливо враховуючи те, що на сьогодні у нас майже немає часу на поступовий розвитку на основі постійного пошуку компромісів між інтересами різних сторін, який передбачають демократичні процеси. Пошуками такого консенсусу часто був зайнятий, третій Президент Віктор Ющенко. Однак в остаточному підсумку саме це призводило його політику до повільності і видимої невпевненості. Через що певні рішення дуже часто приймалися не самим Ющенко або навіть з його згоди, а диктувалися бажаннями оточення неконфліктного Президента. Натомість боротьба за вплив всередині груп не давала країні розвиватися, так як ресурси витрачалися саме на протистояння, замість їх інвестування задля зростання економіки. Очевидно, що повторювати такий сценарій було б провалом. Сучасний світ змінюється дуже швидко, і в наших українських реаліях для успішних реформ цілком можливо нам необхідний формат суперпрезидентської республіки, де керуватиме освічений лідер з дуже широкими повноваженнями. 

У свою чергу, ми на сьогодні де-юре маємо варіант парламентсько-президентської республіки і, як наслідок, регулярно стикаємося з ситуацією, коли парламент блокує прийняття тих чи інших важливих рішень. Наприклад, вносить незрозумілі правки в закон про Антикорупційний суд, відмовляється скасувати мораторій на продаж землі та інше. У той же час, якби у Президента в руках виявилося достатньо влади, він зміг би проводити необхідну для розвитку країни політику набагато швидше і ефективніше, часто без тривалих політичних торгів і поступок. На зразок тих, коли заради того, щоб парламент підтримав необхідні ініціативи, доводиться йти на різного роду ''договорняки'' і враховувати дуже різнобічні інтереси великої кількості гравців.

Нажаль, часто при проведенні глибоких політичних реформ в країнах, що розвиваються, лідер стикається із сильним нерозумінням, подолати яке іноді неможливо без автократії. Він знає, що і як треба робити. І в цьому випадку демократичні прийоми призводять тільки до марних суперечок, неможливості довести очевидного і до втрати дорогоцінного часу. Не можна в короткий період часу змінити стиль мислення більшості людей, навчити їх думати конструктивно і високими державними категоріями, переконати голосувати за ідеї, а не за популістські гасла. Демократія в такому суспільстві лише сповільнює всі процеси або ж зовсім унеможливлює їх. 

З іншого боку, тільки демократія, причому демократія освічена, може бути гарантією сталого розвитку країни. Оскільки лише вона може приборкати войовничі амбіції політиків та егоїзм ''грошових мішків''. Але дорожня карта шляху до демократичної мети у кожної країни може бути своя і відрізнятися одна від одної. Адже тільки невелика група західних держав, причому із застереженнями, домоглася демократії знизу. У всіх інших випадках демократія впроваджувалася згори. Особливо це було характерно для всіх посттоталітарних країн. 

Свого часу, Комісія з розвитку та зростання, організована Всесвітнім банком і рядом інших організацій, намагалася відповісти на питання про те, якими є пускові механізми економічного зростання. Комісія проаналізувала досвід 13 держав, які демонстрували більш, ніж 7%-ий ріст протягом 25 років. Більшість з цих країн, як з'ясувалося, не були ліберальними демократіями. А ось що дійсно було необхідно, так це стабільність і ефективне управління.

Сьогодні, відповідно до Конституції, Президент України має досить широкі повноваження. Та разом із тим, його реальний вплив насправді досить обмежений. Адже навіть призначити Прем’єра Кабмін можна лише із подання та згоди Парламенту, а так званий силовий блок – за поданням Президента, але за згодою Верховної Ради. За великим рахунком, Президент просто підтверджує вибір законодавчого органу влади у тих чи інших питаннях. Натомість для впровадження реформ йому потрібно більше свободи в кадровій та економічній політиці, яка наразі цілком зав’язана на Кабінеті Міністрів та Парламенті.

Звичайно ж для успіху формату суперпрезидентської форми правління існує іще щонайменше одна важлива умова, окрім власне повноважень. Президент, що володіє широкою владою, повинен бачить своєю метою змінити країну на краще, а не банально заробити грошей для себе та свого оточення. Він - пасіонарій, і рухається до глобальних зрушень. Його життєві цілі повинні, в ідеалі, збігатися з тим, що озвучував, свого часу, Ататюрк: '' У мене є амбіції, але вони ні в якій мірі не стосуються ні гарної кар'єри, ні грошей. Я шукаю реалізацію моїх амбіцій в успіху великої ідеї, яка стосується моєї країни. І тільки служіння Батьківщині може дати мені почуття глибокого задоволення від виконаного обов'язку.''

Таким чином, головна проблема країни - це знайти Президента, який зміг би стати справжнім лідером. Але навіть так завжди є небезпека великих особистих амбіцій і слабкості. Тоді максимум, що зможе такий Президент - це розколоти суспільство і привести його до політичного, соціального і економічного краху. Та навіть якщо навіть країні пощастить, і її лідер не виявиться слабким, то все одно кожну секунду буде залишатися ризик скотитися в диктатуру і тоталітаризм.

Наприклад нинішній глава Туреччини Реджеп Тайіп Ердоган має потужну вертикаль влади і однозначно є сильним і досить авторитарним лідером. Однак за відсутності належних економічних дій і заплутаних зовнішньополітичних іграх, він, в результаті, веде країну до чергової кризи. Що і продемонстрував більш ніж 40%-вим падінням курсу турецької ліри з початку року.

В ідеалі політичний і економічний курс держави повинен обходитися без ревізії і змін хоча б протягом 8-10 років, щоб принести свої плоди. Зрештою навіть в розрізі оцінки ризиків інвестування в країну більшість бізнесменів на перше місце завжди виносять саме невизначеність і ризики постійних змін (а не тільки корупцію, як у нас прийнято вважати), що унеможливлює не те, щоб довго-, а хоча б і середньо- строкове планування на горизонті двох-трьох років.

Ну і головне питання на сьогодні - а чи є серед ймовірних майбутніх кандидатів в президенти той, хто б був здатний не просто стати обличчям справжніх реформ в Україні, а й взяти за них повну відповідальність. Обіцянки Юлії Тимошенко або Вадима Рабиновича схожі на приємну утопію. Кожному хочеться в ній жити, однак шансів на те, що вийде витрачати 70-80% ВВП на соціальні потреби, і при цьому підтримувати економічне зростання - мало. Так само як і неможливо буде утримати курс національної валюти виключно адміністративними методами, не отримавши при цьому варіант а-ля Північна Корея. Петро Порошенко - поки він показав ряд досягнень і перемог, проте вони швидше тактичні і отримані всупереч. В цілому вектор правильний, а от швидкість реформ не тішить. Не те, щоб ще одна п'ятирічка могла це радикально поміняти. Анатолій Гриценко - можливо, але багато питань викликає відсутність команди, яка була б здатною перетворитися на інструмент до дії.

За великим рахунком, по кожному з потенційних лідерів можна сказати, чому він не зможе стати саме тим політиком, на якого вже 27 років чекають українці. Ймовірно, до влади знову прийдуть автори найбільш популістських гасел, які створять ситуативну коаліцію і працюватимуть рівно настільки, щоб не забути про себе, своїх друзів і також заохотити всіх соратників. А після своєї каденції переможець на виборах 2019 року залишиться в підручниках та довідниках просто «одним з п'яти» або «одним з шести» президентів України.

Історія часто будується на помилках і випадковості. Однак деякі події все ж мають свої закономірності. Багато з тих країн, які змогли зробити економічний ривок від злиднів до процвітання в останні 60 років, мали загальну деталь. Сінгапур, Південна Корея, Туреччина і Грузія розвивалися навколо сильного і освіченого лідера, який взяв на себе відповідальність за реформи. Звичайно, дуже хочеться вірити, що якщо навіть не в результаті наступних виборів, то хоча б через 10-15 років в їх ряд стане і Україна. Яка буде відмінним кейсом держави, де сильний президент завів маховик економіки, здатний крутитися і набирати потужність ще десятки років після закінчення строку його повноважень.