«Дороги смерті», або чому щодня гинуть українці

Із настанням весни разом зі снігом «тане» і наш асфальт, через що українські шляхи перетворюються на «дороги смерті».

Вчора повернувся з Вінниччини. Ще восени бачив на власні очі, як там кладуть асфальт, а зараз доріг уже немає. Здавалося б, хоча б там, у рідних місцях керівної верхівки, у давніх традиціях української влади їх мали б робити на совість. Та ні. І питання навіть не в тому, скільки вкрали під час прокладання чи латання шляхів, а в тому, скільки ще українців має загинути, щоб чиновники зрозуміли, що дороги – не невичерпна годівниця, а реальне джерело небезпеки для людей.

Щовесни стрічки новин перетворюються на дорожні хроніки. І кількість загиблих жахлива. Сьогодні ранок розпочався знову з повідомлення про страшну ДТП у Кривому Розі. 9 людей загинули, ще 16 постраждали. Щотижня я намотую тисячі кілометрів українським бездоріжжям та постійно бачу аварії. Нашій команді Аграрної партії під час виборчих турів неодноразово доводилося надавати допомогу потерпілим та витягати машини з кюветів.

А статистика ще страшніша. За минулий рік у країні сталося понад 162 тисячі ДТП. У них загинули 3432 людини, ще майже 35 тисяч отримали травми. В офіційних звітах зазначено, що більшість пригод сталась через порушення правил водіями, але в них свідомо замовчують, що першопричиною 30-50% аварій, за «найоптимістичнішими» експертними оцінками, є незадовільний стан дорожнього покриття.  І найгірше те, що ці цифри щороку зростають...

Експлуатаційний стан більшості українських доріг не відповідає сучасним вимогам і давно потребує поліпшення. Але до 2016 року включно рівень фінансування становив лише 14–34% від визначеної мінімально необхідної потреби на ремонт. Постійна нестача грошей і їх тотальний дерибан не дозволяли провести якісного технічного переоснащення дорожньої галузі, запровадити нові технології у будівництві та використовувати під час нього якісні матеріали. Як наслідок рівень зносу основних фондів більшої частини транспортної інфраструктури нині вже перевищує 75%. І хоча офіційна статистика свідчить, що у найгіршому стані серед усіх областей України перебувають дороги Одещини, так звана «ямковість» на яких становить 700 тисяч квадратних метрів, стан шляхів у інших регіонах не набагато кращий.

Дивно слухати міністра інфраструктури Володимира Омеляна, який пафосно звітує в ефірах телеканалів, що найбільша реформа нинішнього уряду – ремонт автомобільних шляхів. Це виглядає просто космічно, коли ти щодня їздиш цими відремонтованими дорогами. Дійсно, минулого року на дорожнє будівництво та ремонт виділили понад 30 мільярдів гривень. 17 мільярдів отримав «Укравтодор», із них більше ніж 5 мільярдів спрямували на погашення колишніх боргів. Порівняно з тим, що давали раніше, це багато, але порівняно з тим, що потрібно, – катастрофічно мало. За минулий рік вдалося відремонтувати 2100 кілометрів автомобільних шляхів, але це лише близько 1,5% від того, що потрібно приводити до ладу. І головне – вже перші перевірки технічного стану відновлених доріг показали, що у понад

Паралельно ми чуємо, як уряд хизується великою політичною реформою, яка стартувала в Україні цього року. По-перше, розпочалася так звана дорожня децентралізація. Тобто всі шляхи загального користування місцевого значення разом із коштами на їх утримання перейшли у розпорядження місцевої влади. По-друге, нещодавно було створено Дорожній фонд, який почав працювати з 1 січня цього року. У 2018-му до нього спрямують лише 50% від загальної суми акцизного збору на пальне. І тільки в 2020-му планують передавати туди 100%. До того ж розподіляти ці кошти будуть далеко не на користь місцевих доріг.

Поки що ця реформа виглядає лише як спроба центральної влади «здихатися проблемних активів» та перекласти відповідальність на інших. Бо тепер відновлювати дороги в умовах постійного недофінансування доведеться вже місцевій владі. І хоча на цей рік заплановано, що через Дорожній фонд автошляхова галузь отримає загалом 33 мільярди гривень, та ще 14 мільярдів державою передбачено на ремонт низки основних магістралей, навіть цієї астрономічної за українськими мірками суми явно недостатньо. І це за умови повного регулярного фінансування, якого поки що теж немає, та за відсутності корупції й наявності ефективного контролю за використанням коштів, що для України теж є проблемою номер один. Однак це вже будуть відповідальність та «головний біль» органів місцевого самоврядування, і влада вкотре перекладає їх на плечі громад.

І навіть для цього центральній владі ще доведеться активно попрацювати. Потрібно внести зміни до низки нормативно-правових актів, зокрема чітко розмежувати повноваження та відповідальність центральних і місцевих органів виконавчої влади   щодо дорожнього господарства та управління автомобільними шляхами. Це необхідно хоча б задля усунення дублювання і зайвої бюрократії під час реалізації відповідних проектів.

А в той час, поки чиновники звітують про успішність «найбільшої реформи уряду», на дорогах країни продовжують гинути тисячі громадян, і ми стрімко втрачаємо міжнародний імідж. Адже відсутність якісних доріг серйозно впливає на інвестиційну привабливість держави та гальмує її розвиток. Той         факт, що у торішньому рейтингу якості доріг від The World Economic Forum Україна вкотре опинилася у десятці держав із найгіршим станом дорожнього покриття, посівши 137-ме місце зі 144-х можливих, – це не тільки визнання неспроможності нашої влади, але й ніж у спину міжнародному іміджу країни, що суттєво позначиться на її економічному розвитку.