Олег Володарський: «Сповідь IV. Пам’яті О. В. Мужчиля-Лісника»

За вікном йшов тихий березневий сніг, душа рвалася на звук церковного набату. У такі хвилини мені не вистачає молитви до Господа.

Коли глибоко всередині дуже болить, а неймовірна незгода з тим, що відбувається, змушує шукати покаяння. Це обов’язковий щоденний ритуал. Сповідь не дає іншого формату відносин, крім як розмову з Богом.

Несподівано відчув необхідність зателефонувати матері загиблого на війні. Ми готуємо передачу. Треба знайти слова, якими зможу пояснити те, що відчуваю, коли стикаюся з таким нестерпним болем.

У трубці чулися сльози. Розумієш, Жовто-Синій, у неї не залишилося нікого, крім нас! Вона – мати НАЦІЇ. Вона віддала найсвятіше і найчистіше нам. Без жебрацьких субсидій і банківських відсотків – трагедія…

Мені не хотілося втрачати час. Я боявся втратити силу Сповіді...

Андрій ішов зі зйомок тихим і пониклим. Мені здалося, що він згадав все, що було на МАЙДАНІ... Я бачив перед собою сильного і сталевого офіцера, готового віддати життя за свою Націю. Мединський, Дубовик, Кривицький, Мельник – віра, чесність, самопожертва.

Моя душа розірвалася на тисячі маленьких сердець і впала на каміння Інститутської, крапельками води протекла в ущелини між камінням, і потягнулася вгору... Це повинна бути квітка – сильна, незалежна, гідна з міцним генетичним корінням. Смілива і жертовна. Бо у нас є та сама ніжність, яка дуже любить всім своїм УКРАЇНСЬКИМ серцем! Є. Її неможливо знищити. І її категорично не можна втратити.

Олег Володимирович Мужчиль-Лісник

Найважчою для мене темою Сповіді був ЛІСНИК. Ми з Андрієм в 2015-му. Катастрофа тиші. Мертва зона. Бруд. Прослуховування. Запах крові…

А й дійсно, як сказав Андрій – гріх і сильний біль за тих, хто загинув на МАЙДАНІ. Ми довірили майбутнє зрадникам. Ми опинилися в полоні ілюзій. У пориві Віри, не помітивши того, що с*ка-москва знову підклала нам у хлів НЕ породистих, не етнічних і вже зовсім не українських немовлят.

Волі б нам... степової, із запахом полину і вогнища. Любові б нам, Господи, дикої – з серпанком туману над Дніпром. А ось крові більше не можна. Досить! У нашій історії пролитої крові було більше, ніж у будь-якої іншої нації. Тільки тому ми – ВЕЛИКІ! Вірую в нас, Всевишній! Врятуй і збережи!

Сніг продовжував падати на дахи будинків мого улюбленого міста. Я сказав про те, що наболіло. І згадав чітко і контрастно про те, як мій співрозмовник і друг пішов зі словами, що зірвалися з його вуст: «Я не пробачу їм ні Олега (Лісника), ні Кузю (Кузьменка Андрія)».

Solidarity...