КРУТИ – 100 РОКІВ ПОДВИГУ І ПЕРЕСТОРОГИ ВЛАДІ

Історія дає свої уроки – а нації вчаться на своїх помилках... 100 років тому українська історія вже знала приклади того, що кращі сини своєї Вітчизни кладуть життя за безглузді помилки тих, хто керує державою.

29 січня 1918 року курінь із виснажених студентів 1-ї Української юнацької школи та трохи більше за сотню «зелених»  студентів та гімназистів Помічного корпусу куреню січових стрільців, стали проти 4000 більшовицького війська у битві поблизу станції Крути, за 130 км. від Києва. Вони вийшли фактично без екіпірування, не вміючи тримати зброю в руках, без військового вишколу – але з екзальтованим виразом очей, вони були тверді в одному – у своєму рішенні йти на фронт і битися з ворогами Української держави. Битися за державу, за рідних, за право жити у своїй незалежній країні.

Як і сьогодні, прорахунки влади коштували життя кращих... Непродумана, стратегічно слабка політика керівників УНР призвела до того, що захистити столицю було нікому. Опинившись в стані війни з більшовицькою Росією, молода УНР не мала боєздатної армії. Прагнучи жити в мирі з усіма, політики плекали романтичні надії, замість того, щоб будувати сильну, заможну країну. Так, тодішній голова Генерального секретаріату Володимир Винниченко взагалі вважав, що армія молодій державі… не знадобиться! Оскільки Українська Народна Республіка з усіма сусідами бажає жити в мирі. От тільки сусідні держави мали на це власні погляди - вони розглядали Україну як джерело сировини, людських ресурсів, територію, за рахунок якої можна збільшити власну площу.

Коли армія радянської Росії рушила на Київ, Уряд УНР покладав сподівання на підтримку Німеччини та її союзників (чудово, до речі, розуміючи, що за неї доведеться платити). Щоб виграти час, більшовиків потрібно було хоч трохи затримати. Замість багатотисячного війська ворога мали зупинити добровольці та студенти з гімназистами, які навіть не вміли тримати рушницю. А в самому Києві йшла підготовка повстання проти УНР. Більшовицький виступ на заводі «Арсенал» мав завдати удару у спину одночасно з наступом їх військ.

29 січня 1918 року захисники УНР  зайняли оборону на станції Крути. Їх було всього 300, за дивним збігом обставин, ніби з сивої давнини повстали відважні спартанці. 300 молодих, втомлених, «зелених» юнаків проти озброєного та навченого 4000-го війська. І ні відвага молодого командира командира Аверкія Гончаренка, ні відчайдушний опір добровольців не зуміли зупинити більшовицької перемоги. Після чого, за кращими традиціями радянської (як і російської) системи, нечисленних українських полонених було страчено, а армія  більшовиків рушила на беззахисну столицю.

Подвиг українських бійців на станції крути не був даремним. Виступ заколотників «Арсеналу» вдалось придушити. Делегація УНР добилась підтримки на переговорах і незабаром більшовики змушені будуть тікати з Києва. Останки хоробрих героїв було поховано на Аскольдовій могилі, з посмертними почестями і визнанням вічної звитяги.

Але життя найкращого цвіту нації – це занадто дорога ціна за помилки тих, хто стає у керма. І коли через сотню років ми знову будуємо армію лише тоді, коли війна вже прийшла у наш дім – це означає, що історія так нічому і не навчила тих, хто стоїть у керма. А за помилки влади знову розплачується народ, кращі сини й доньки якого гинуть в нерівній боротьбі з агресором.