Добрий душею боєць, «Пух»

Кажуть, війна робить серця людей більш жорсткими. Та чи так є насправді? Ні, ми не бажаємо виправдовувати жахіття битв, - ні в якому разі! Одначе саме у війну людина здатна проявити свої найкращі якості й цим довести Світу – добро переможе! Тож далі – розповідь про справжнього українського героя, який не зважаючи на жорстокості військової долі, - добрим серцем зігріває одинокі душі

Козацького роду

 Добрий душею боєць, «Пух»

Кажуть, війна робить серця людей більш жорсткими. Та чи так є насправді? Ні, ми не бажаємо виправдовувати жахіття битв, - ні в якому разі! Одначе саме у війну людина здатна проявити свої найкращі якості й цим довести Світу – добро переможе! Тож далі – розповідь про справжнього українського героя, який не зважаючи на жорстокості військової долі, - добрим серцем зігріває одинокі душі

З оселедцем та вусами

 Знайомтеся: воїн 93 бригади, Едуард Віталієвич Попко, з позивним «Пух» мешканець м. Дніпра, 47 років. А ще справжній козарлюга, бо відпустив собі такі шикарні вуса, що усі побратими завидують, а в жінок – серця завмирають. Носить чоловік ще й запорізький чуб. Зробив патріотичну зачіску вже в перші дні служби на Сході України. «Захотілося бути схожим на гарних людей» - з усмішкою зазначає захисник України, з гордістю додає: «Бо ж січовики – то були добрі люди, захищали Батьківщину!»

От і пан Едуард – стоїть на бороні Державності, хоча до того довгі роки в м. Дніпрі працював водієм маршрутки й не замислювався над тим, що колись обире шлях воїна.

Та події Майдану й подальша ситуація на Сході – мов гарчим залізом пройшлися по душі нашого земляка. Не міг жити далі як раніше – не давали спокою мислі: «хто як не він».

Тож добровольцем пішов на війну. З 27 жовтня 2014 року по 19 березня 2015-го - воював у батальні «Правий сектор» у Пісках, в Первомайському. Був у складі й медичного батальйону «Госпітал'єрів», потім служив у автовзводі. З 30 березня 2015 року перевівся в ЗСУ й по сьогодні воює. Вже добряче надихався пороху. Захищав Україну: під Донецьким аеропортом(біля злітної, на ярах), в Опитному, Тьохізбінці, воював у інших гарячих точках. Нині – боєць 93 бригади.

Та не очерствіла у пана Едуарда душа , не заіржавіла!

Між боями в тих же Пісках, ходив часто селом, допомагав тутешнім жителям – то їжею то ще чимось по господарству. Бо ж лишилися там здебільше старенькі – нікому не потрібні, безпорадні.

«Тяжко дивиться на місцевих, усі вони – знедолені війною. Тож, я й допомогою, чим можу. Буває й люди що приносять – у нас ж бо з овочами та фруктами не дуже, а бабусі – навіть під обстрілами вирощують на городах огірочки та помідори, щось закривають. Мужні люди». – згадує пан Едуард.

Одну бабцю з Пісок боєць взагалі з під обстрілів врятував – привіз у Дніпро, нині жінка перебуває у міському геріатричному пансіонаті, жива, здорова. Не забуває за неї герой й тут. Під час тривких відпусток знаходить час відвідати бабусю, мов до матері ставиться.

Бойові «лапо-хвостики»

Не тільки до жителів обпалених війною селищ добре відноситься пан Едуард. У часи перепочинку завжди біля нього купа тваринок. Чи відчувають добру душу, що самі прибиваються до бійця? Тож, котики й собаки – завжди поруч. Деяких навіть додому в Дніпро забрав. От і з-під Пісок боєць якось привіз кота, що лишився домівки й прибився до бійця. Пухнастий незвичний зовні – чистий альбінос: ніс червоний, очі - червоні, а сам - білий мов сніг, за це й отримав ім’я «Білий». «Спершу просто підгодовував його, потім –душа заболіла, мов рідний став. Де я – й він» - розповідає боєць.

Загалом кіт став справжнім бойовим товаришем для українського воїна, навіть початок обстрілу відчував, тож вчасно про нього попереджав зміною у поведінці. Та одного разу сталася біда. 16 січня 2015 року кіт разом з українськими захисниками потрапив під складний арт-обстріл. Ледь вистояли тоді хлопці.

Коли ж бій закінчився, минув деякий час – а Білого все немає… Занепокоївся Едуард, вже думав боєць, що його друга вбито. Одначе, через кілька годин –  похитуючись, кіт з’явився, засипаний землею, брудний. Заліз на плече до господаря, та так дивно почав нявчати, ніби вимовляв людські слова(чи то жалівся на долю, чи то що розповідав про побачене?) Аж волосся дибки стало від тої «котячої сповіді»!

«Вже не зміг лишати після цього Білого на війні пан Едуард. Як поїхав у відпустку додому, – забрав з собою. «Тепер кіт мешкає в моїй родині, - такий собі пухнастий переселенець» - добро усміхається справжній український козарлюга, людина з щирою душею, Едуард Попко. Нині чоловік вже знову на передку, захищає рідну землю від загарбників. Його ж пухнастий товариш кожного дня кілька разів вибігає на вулицю - виглядає свого друга. Мабуть мріє у цей час кіт Білий лише про єдине - про завершення війни, аби вже господар був весь час поруч.