У якості логічного результату – мої враження після відвідування окупованого Криму. Детальний опис подорожі буде трохи пізніше, після коректури.
Як і обіцяла, замінила імена і назви організацій з політичних мотивів.
Почнемо з того, що думка навідатися до окупованого півострову з'явилася у відповідь на запрошення від одної з правозахисних громадських організацій, що зараз функціонує на території півострова. Назвемо її кодовою назвою "Міжнаціональний актив Криму". В принципі, ця назва відповідає її духу та характеру діяльності. Доречі, запрошення виглядало наступним чином (наводжу переклад українською):
"Шановна пані Михайлино!
Запрошуємо Вас до нас у гості, в Крим. Пропонуємо Вам екскурсію протягом якої Ви зможете побачити на власні очі, як зараз живе півострів, порівняти і зробити свої висновки. Ми зі свого боку зможемо надати Вам комфортне місце для проживання, всю цікаву вам інформацію, а також дружню атмосферу.
Сподіваємось на Ваше натхнення, незалежність та чуйність.
З повагою,
Голова правління
громадської організації
"Міжнаціональний актив Криму" Кругла Олеся
Звичайно, виклик було прийнято, інакше соромно було б називатися громадським активістом. Тож знайомство із гостинною кримської громадською організацією відбулося. Вони чесно показали мені, як живуть зараз різні люди на півострові. Показали, як працюють громадські організації.
Найбільше вразило те, що Крим не особливо змінився з моменту мого останнього візиту навесні 2013 року. Такі самі люди, як тоді, такі самі, як ми. Та сама російська мова, ті самі заклопотані дружні обличчя, та сама готовність допомогти. Ніхто не реагує негативно на українську мову, лише дивиться із здивуванням. Все, як і колись.
Разюче відрізняються лише ціни в рублях і номери на автомобілях – тільки тут починаєш розуміти, що ти вже в іншій країні. Ціни дуже болючі: майже вдвічі дорожче на наші гроші. Пакет молока – 80 рублів, це приблизно 30 гривень. Хліб – 25 рублів, тобто 10 гривень. Але є АЛЕ. В середньому у Криму громадяни мають зарплатню 12 000 – 17 000 рублів, тобто 5 000 – 7 000 гривень.
Доречі, про їжу і товари. Привіт ТСН! На поличках їжа є, її багато, дефіциту не побачила ніде, хоча встигла навідатися у 5 кримських міст. Цитую місцеву жительку: "Їжу везуть з Краснодару, з інших областей. Дуже рідко можна зустріти щось і з України. Найкраще те, що зараз дали величезний поштовх і простір для місцевих виробників. Нарешті, на полицях з'явилося кримське молоко, сири, м'ясо, фрукти. За України це була рідкість."
Мій професійний інтерес також вдовольнили: вдалося зустрітися із кількома громадськими організаціями. Виявилося, все не так вже й погано. Тобто, звичайно, багато з тих, що працювали до 2014 року змушені були або піти зовсім, або переформатувати свою діяльність. За словами тих, з ким вдалося поспілкуватися, спочатку не знали що робити, бо в Росії діє закон про іноземних агентів, а майже всі організації працюють завдяки грантам з-за кордону. Тож спершу довелося витримати багато розмов із відповідними структурами. Але згодом зрозуміли, що в принципі, ніхто працювати не заважає. Якщо ти не організація, яка намагається повернути Крим в Україну. Тобто свої громадські функції, наприклад, правозахисники, волонтери, студентські, молодіжні, соціальні об'єднання виконують. Дуже дивно, але із задоволенням вони співпрацюють із владою. Цитую слова Олесі: "Оскільки влада зараз корінна, кримська, вона зацікавлена у взаємодії з нами, у розвитку півострова. Вони ж розуміють, що, в принципі ми можемо допомагати їм робити їх роботу, а то й працювати замість них, тому легко погоджуються на наші проекти, і, буває, фінансують їх. Потім можуть відчитатися і додати собі плюси у карму. А ми, досягаємо своєї мети, власне, часто мета у нас спільна - щасливе життя Криму".
Але, напевно, найцікавішим для мене (впевнена, не тільки для мене) було взнати їхній, кримський погляд на те, що сталося, на їхній теперішній статус. Тут варто наводити лише цитати, ними мене люб'язно забезпечили різні люди: актори, продавці з крамниць, активісти і волонтери, творчі особистості з майтер-класів, водії міжміських автобусів і просто люди (адже я комунікабельна людина :) , тож користувалася можливістю задовольнити цікавість):
"Ну, зараз ми росіяни. В принципі, і раніше більшість ними і були. А тепер усі, ті, хто вагалися – або поїхали (їх дуже мало), або визначилися і залишилися"
"Ні про що не жалкую. Я у себе вдома. Лише Україну дуже шкода. Там же люди гинуть. Хай у вас вже мир буде скоріше"
"Жити стало краще. Зарплата вище, ніж була в Україні. Соціальне забезпечення краще. І взагалі ця сфера добре розвинена. І влада наша, кримська, ми самі її обрали, самі ж можемо з неї спитати. Вони і правда взаємодіють з нами. Існує "гаряча лінія", на яку можна звернутися і реально отримати допомогу. З дорогами, правда біда. "Окей, гугл, де в Севастополі дороги?" Сміється"
"Головне, що у нас війни немає. Яку мову хочемо, ту і вчимо. От Ви – говорите українською, я Вас розумію і не заперечую, говоріть, якщо хочете. Ніхто Вас за це не образить"
"Чи пригнічують мої права як кримської татарки? Та ніби ні. Меджліс ніколи не турбувався особливо про нас. В них це просто спосіб заробляти гроші і вирішувати свої бізнеси. То заборонений він – і біс з ним. Не холодно, не жарко, якщо чесно. Зараз навпаки більше можливостей стало, більше уваги приділяється нам, нашій мові, осередкам проживання"
"На референдумі? Звичайно, за Росію голосував. А Ви думаєте за нас усе вирішили? Та ні"
"О, ну про референдум можу Вам багато чого розповісти. Це було щось фантастичне. Тепла, сонячна неділя. У повітрі панувала атмосфера свята. До крамниці зайдеш, а тебе перепитують, чи ти вже встигла проголосувати, попереджають, аби встигла до закриття дільниці. Усі вітають одне одного, посміхаються. Фотографуються із хлопцями біля БТРів, пригощають їх солоденьким, бо ж розуміємо: важко отак стояти і пильнувати, і вдячні. Доречі, біля дільниць жодного БТРу не було, лише поліцейські, як і годиться. А ввечері…ну, словом, місто заснуло десь після 3 ночі. Святкували. Наступного дня теж вихідний був, теж святкували. А потім увесь тиждень спостерігали: хто на площі, хто вдома за тим, як у Москві вже офіційно приймають нас до складу Росії. Зворушливо. Аж до сліз. Ніколи не забуду цих днів, і ніколи не пожалкую про них"
"Сміється. Та що нам ті санкції. Ніби ви там, у себе у Львові, без санкцій, камамбери з пармезанами тричі на день їсте. Закрили Макдональдс – то й добре. Отруєну їжу не їмо. Санкції це лише політика у повітрі"
"Як живеться? Та, звичайно, важко. А як ви думали, якщо треба щось побудувати з нуля – це потребує зусиль і терпіння, а якщо треба привести до ладу щось старе – то воно буде ще складніше. Але ж, не дуже розумію питання: ми знали, на що йшли, розуміли, що буде важко, тепер не жаліємося. Працюємо. У нас величезні можливості, для нас самих, а для дітей – ще більші. Назад – не хочемо. Ми свій вибір зробили, він наш, власний, кримський, свідомий".
Повернулася з повною думками головою. Щемить серце, проте мушу визнати. Ми їх втратили. Нажаль, вони пішли з нашої родини і не повернуться. Там живуть чудові люди, вони пробачили нас за відключене взимку світло у дитячих садках та лікарнях, за продовольчу блокаду, за спекуляцію проблемами кримсько-татарського населення, пробачили за образливе "сепаратисти", пробачили найбільш болючий для них "Бєркут". Але не забули. Їм не цікаво, що у нас відбувається. Наша жорстка риторика їх не зачіпає, їм прикро, але байдуже. Коли наша влада обіцяє, що Крим знову буде нашим – це брехня. Вони не хочуть назад, бо зробили свій свідомий вибір, так само, як і ми колись, і не мають наміру йому зраджувати. Я бачила це у їхній очах, це пронизливо боляче, але це правда.
Прощавай, Крим…Я люблю тебе!
