«Робінзони» на острові Війна

Вони перебувають в лісосмугах донецьких степів і зв’язані із зовнішнім світом непевним мобільним зв’язком та нечастими візитами волонтерів.

Свята, свята, свята… Скільки їх є в Україні? Переповнені, незважаючи на тотальну економічну кризу, кав’ярні і ресторани. На телеканалах купа реклами й святкових концертів, а зовсім поряд точиться війна. Війна, до якої звикли. Війна, коли звіти з яскравих концертних шоу перемежовуються у телевізійних новинах із фронтовими зведеннями і відтісняють новини про бойові дії на задній план. Українці добровільно абстрагуються від проблем збройного протистояння й ніби переселилися на «залюднений острів» братів Стругацьких. Але справжні «робінзони» перебувають в лісосмугах донецьких степів і зв’язані із зовнішнім світом непевним мобільним зв’язком та нечастими візитами волонтерів.

На Сході погарячішало. Знову всі бурятсько-кавказо-московські «шахтарі» повилазили з укриттів і випробовують на міцність українське військо, яке… Яке тримається. Тримається, зціпивши зуби, матюкаючи рідне командування й батькуючи Росію. «Нова пошта» змінила правила надання допомоги. Тепер по відправці гуманітарних вантажів з’явилися складнощі. Якщо раніше на один промокод (а їх можна було замовити до десятка за місяць) відправлялося до тони «гуманітарки», то тепер місячний ліміт коливається в межах двох центнерів. Тож доводиться знову вишукувати пальне та водія-волонтера аби доставити допомогу у підрозділи Східного фронту.

Цього разу нам пощастило. І з водіями, і з задоволенням потреб військовослужбовців. Прудкий «Спринтер» було завантажено продуктами харчування, консервацією, «спайками» з напоями, між яких зручно розташувалися шини для «Фольксвагена Т», акумулятор для ГАЗ-66, зварювальний апарат, пускозарядний пристрій, бензопила і ще багато необхідних речей.

Аж до самого блок-посту біля Слов’янська дорога минула без пригод. Хоча сама дорога є пригодою. От дійсно, чому б усіх тих, хто стоїть на обліку в центрі зайнятості не направити на будівництво доріг? Ах, це ж недемократично. Зате доцільно, актуально і практично. Харч, 8-годинний робочий день і гуртожиток. Заробітну плату перераховувати на банківські картки в сім’ю. Це не автор придумав, а Франклін Рузвельт, президент США. В результаті побачите, як одразу поменшає офіційно зареєстрованих безробітних, а може ще й хайвеї з’являться замість наших «ойвеїв».

Вартові на блок-постах вантаж не «трусили». Питання були шаблонними, як бойові дії на сході України: «Спиртне, зброю везете? «Сувеніри» назад будете везти?» Отримавши таку ж шаблонну відповідь: «Не веземо, не будемо!», заглядають в буду і пропускають далі.

В перший пункт призначення прибуваємо близько опівдня. Нас чекають, нам радіють. Починаємо вивантажувати добро. Зарослі новомодними бородами солдати залишаються в душі малими дітьми. Біля зварювального апарату і пускозарядного пристрою збирається купа цікавих. Все крутиться, обмацується, починає припасовуватися до роботи. Хтось відкриває каністри з оливами, перевіряючи його марку. Зрештою ажіотаж переадресовується на дитячі малюнки й поробки, і знову майже дитячий захват.

На це все дивиться хазяїн сусіднього обійстя, який перед тим байдуже рубав дрова. Привітався, посміхнувся і далі взявся за свою роботу. «Люди тут такі, не добереш за кого вони, - говорить старшина Слава, - ховаються, наче равлики в мушлях, мріють лише про те, щоб їх ніхто не чіпав. Але самі собі раду дати не можуть. Весь час якийсь негідник їх використовує».

Тим часом із бойового чергування повертається «Оса». Могутній рев двигуна трясе шиби. Велетенська машина маневрує і заїжджає в садок, де стоїть її «колега» і машина заряджання. Поки «Осу» покидає натомлений екіпаж, ми, навпаки, деремося на високий корпус бойової машини. Метал холодить руки, всюди пил і багно, але волонтерам цікаво. Впродовж десяти хвилин триває фотосесія, та пора лаштуватися рушати далі. Тим часом зенітники підписують прапори для селян з Гайка й школярів ЗОШ №3 та накривають на стіл нехитрий обід. Усі радіють консервації. Овочів, салатиків і смачних компотів тут катастрофічно не вистачає. А ми раді, що на кілька тижнів цим припасом вояків забезпечили.

Виходимо на вулицю. Командир батареї відправляє «Жигуля» набитого консервацією до екіпажів на позиції біля іншого населеного пункту. Туди ж везуть «пускозарядку». Легковичок чмихає і зникає. Сонечко пригріває, але здалеку долинає глухий звук, ніби хтось б’є долонею по торцю труби. Бу-у-м. Бу-у-ум. Бу-у-у-м. Слів для пояснень не потрібно, і так зрозуміло, що десь на позиціях гаряче. Настає час розлучитися із гостинними захисниками. Обіймаємося, тиснемо руки і рушаємо в південному напрямку на позиції 24-ї бригади.

Коли минали Сєвєродонецьк, то погода почала псуватися. Так само почав псуватися настрій. Похмурі промислові пейзажі тимчасового адміністративного центру Луганської області, з їх трубами і мереживом ліній електропередач, змінюється картинами руйнацій. Постапокаліптичні краєвиди різко контрастують з пронизливою прозорістю Сіверського Дінця. Хоча люди роблять усе, щоб природню красу зіпсувати. Ліворуч від нас руїни промзони із безглуздою баштою-залишком колись багатоповерхого цеху, праворуч бульдозер суне в річку цеглу й повалені дерева. Серед цього гармидеру меланхолійно чорніла фігура рибалки, який вкляк над своїми вудками.

У Лисичанськ в’їжджаємо через напівзруйнований міст. Там блок-пост. Вартові не дуже вірять нашим документам і посмішкам, тож доводиться показувати вантаж. Зрештою настає порозуміння і водії виходять потеревенити з солдатами. Зважаючи на шеврони, робимо висновок, що тут пост СБУ. Руїни, що їх розгрібає бульдозер, виявляються залишками Лисичанської ТЕЦ. Від неї залишився хіба що зчорнілий фасад. Такі само безрадісні, темні будинки почали мокріти під гидким дощиком, який почав сипати з похмурого неба. Гасимо недопалки і їдемо в Гірське.

Дощ починає підсилюватися й ущільнення біля вітрового скла не витримує лихої долі. В кабіну затікає вода, яка холодними краплями падає на коліна. Методичне крапання холодної води дуже дратує. Намагаємося заткнути протікання ганчірками, рушниками. На якийсь час допомагає.

В Гірському довго крутимося серпантинами місцевих вуличок, щоб дістатися до шахти Х. Субота, в солдатів баня за розкладом.  Їх туди підвозять по два десятки чоловік. Минаємо ще один пост і починаємо чекати на Фаріда із Рокитнянщини. Маємо передати бензопилку і продукти. Дихати важко. Таке враження, що цілуєш димаря. Цей запах переслідує відтоді, коли в’їжджаєш у вугільні райони Луганщини і Донеччини. Повз нас вештаються місцеві мешканці. Багато чоловіків і жінок в стані алкогольного сп’яніння. Похитуючись і дивлячись довкола змутнілим поглядом вони потихеньку чалапають через величезну абсолютно порожню площу, в лівому дальньому кутку якої хтось примудрився прилаштувати пам’ятник чи то солдатам чи то шахтарям. Зрештою під’їжджає Фарід і частина нашого волонтерського вантажу «перекочовує» в «ГАЗельку». 

Довго спілкуватися немає коли. Нашвидкоруч передаємо листи, поробки і рушаємо в Попасну, щоб звідти виїхати в Артемівськ. Надворі сутеніє, а нам ще потрібно добратися до Чемарлика біля Маріуполя.

Починаємо пробиратися на Попасну. Повертаємо на вузеньку бруківку. Дорога крутиться ліском, потім приводить до похмурого сільця, а далі петляє полями. Вона вся у вибоїнах, тож розігнатися немає ніякої змоги. Швидко летять хвилини, а от кілометраж намотується малий. На одній із розвилок впираємося у блок-пост. Над бетонними блоками стримить патик імпровізованого флагштока. Німа сцена. Обережно ступаючи, до нас підходить військовик. З полегшенням у тьмяному світлі лампочки в салоні бачимо нашивку українського прапора на рукаві. З грудей виривається полегшене зітхання, як і у військового, коли той взяв у руки наші паспорти. На прохання відкрити буду, водій різко відкрив дверцята і вискочив на вулицю. Цим самим він ледь не нарвався на неприємності, оскільки солдат рвучко відскочив вбік й шарпнув автомат. Далі все відбувалося повільно і чемно: показ, огляд вантажу, чемні прощання. «А чому прапор України не вісить?» - кидаємо наостанок. «На вітрі дуже флагшток у вагончика стукає, тому й зняли…» - долинає з темряви стихаючий голос.

В Артемівськ в’їхали о 19:00 добряче зголоднілі й змучені. Поки розім’ялися, попоїли – минула година. З Чемарлика почали надзвонювати військові і домовлятися про час і місце зустрічі. Обіцяємо приїхати через три години.

Все ж таки ми були невиправні оптимісти. Між Артемівськом і Красноармійськом ми не могли розвинути достатню швидкість, гуцикаючи по вибоїнах між бетонних плит покриття. На додачу небо розверзлося і мало того, що дорога стала вогкою й слизькою, так ще й салон «Спринтера» почало заливати водою. І коли подумалося при в’їзді в Красноармійськ, що справи погані, як вони стали ще гірші. Навігатор завів нас у вузесенькі вулички приватного сектору і на одній із них в автомобіля перестали вмикатися три передачі: перша, друга та задня.

Важіль перемикання передач мало не вириваємо з свого місця. Росіяни кажуть, що за допомоги кувалди й згадки про чиюсь маму, можна полагодити будь-який механізм. Але ж ми європейські люди, тому поки що обмежуємося грубою фізичною силою, а матюки не вживаємо. О чудо, вдається перемкнутися на задній хід. Обережно здаємо назад, повертаємо на головну вулицю і стаємо капотом у потрібному напрямку. Зі смиканням рушаємо з третьої передачі, мотор реве, в кабіні починає солодкаво пахнути підпаленим зчепленням. Обережненько підтикається четверта, п’ята… Ура ми котимо далі.

На щастя, дорогу на Курахове знаходимо легко. Далі є можливість розігнатися до 80 км/год. Буквально летимо до Селідового. Шоссе – просто золото, хоча часом через воду на асфальті наш «бус» нагадує глісер. Проскакуємо на повному ходу Селідове і петляємо на Курахове. Час невблаганний, а шлях неблизький. Аж ось вогні Курахового. Проїжджаємо по греблі між озерами, кілька поворотів і ми їдемо, керуючись дорожніми знаками, на Волноваху. Ось в цих полях краще на навігатор не покладатися, адже він веде коротким шляхом, який не завжди швидше приводить до мети.

Надворі північ. Проїжджаючи місцевими селами, помічаємо на зупинках юрби чоловіків. Що вони тут роблять? Ніхто не знає. В кабіні починають висуватися версії:

-          То вони з весілля вертаються!

-          Самі? Без жінок? Яке ж то весілля без жінок?

-          Ну, мабуть таке сумне весілля!

Усі наші версії виявилися хибними. На найближчому блок-посту нам роз’яснили цей «феномен». Виявляється, що то шахтарська зміна чекає на автобус, який їх повезе на роботу. Ні, що не кажіть, а праця шахтаря дуже важка.

Тим часом око мимоволі стежить за показаннями навігатора. Його рекомендації ми ігноруємо, але з кожним поворотом (а їдемо ми місцевим дорогами якоюсь довгою химерно змійкою) відстань до Волновахи залишається незмінною. «До Волновахи 45 кілометрів, поверніть за триста метрів ліворуч», - підказує прилад милим жіночим голосом, але ми, згідно знаку, повертаємо праворуч. «Ви зійшли з маршруту, до Волновахи 49 кілометрів», - чарівно «муркотить» навігатор. О-о-о-о! Де наша витримка-а-а-а-а!

Коли ми в’їхали у Волноваху, годинник на панелі приладів показував 2 години по півночі. А треба ще їхати по трасі в бік Маріуполя. В густому тумані водій розганяє «Спринтера» до 100 км\год:

-          А де ми зустрічаємося з хлопцями?

-          Через двадцять кілометрів, але якщо ти не скинеш швидкість, то вони почують, що ми приїхали. А от ми вже ніколи про це не дізнаємося!

-          Це чому ж?

-          А тому, що на місці зустрічі шосе перекрите бетонними хвилерізами. Вони будуть орієнтуватися на звук удару, а ми тим часом будемо летіти яскравим світлим тунелем!

-         Ну й жарти у тебе!

Обійшлося. І хвилерізи було вчасно помічено і вояки нас дочекалися. При благенькому світлі єдиного електричного ліхтарика, закидуємо в армійський «течик» 56-ї бригади шини, акумулятор, продукти. Роздаємо незмінні малюнки й поробки і повертаємося у Волноваху. 

Незважаючи на рейвах, один з наших водіїв, Василь, так і не прокинувся.

В одно з сіл, поблизу Волновахи, нас чекає волонтер Олена, яка дуже любить і поважає нашу 72 ОМБР.



Серед ночі підкочуємося до її будинку. Василя розбудити неможливо. Що ж сторож нам не завадить. Гупаємо дверцятами, перевіряємо, чи все зачинене, піднімаємося на омріяний поверх і, ось воно, ліжечко. Падаємо і спимо до 9-ї ранку. А от Василь прокинувся. Холод - не тітка. Довелося кинути йому ключі від «буса», щоб погрівся в кабіні.

Вранці швиденько снідаємо і рушаємо до штабу бригади, а потім до волноваського волонтерського центру. Поки приїхали до пункту перевантаження, то на нас чекав потужний «Урал».

Крім радості від того, що знайшлася велика машина, була й менша радість. Наш водій Олександр побачив у селі джипа, якого приганяв до військових. Стали біля багатостраждального автомобіля, сфотографувалися.

Неподалік стояла «землерийка» ПЗМ на базі трактора Т-150. «А ви її використовуєте?» - питаємо. «Та б…я, використовуємо, якщо вона н…й не зламана. Бо одразу, як н…ся, то тільки но ми її зап…ли», - емоційно роз’яснив ситуацію один з бійців. «А ЗІП на неї є?» - ми ще сподіваємося на краще. «Який н…й ЗІП, ми цю б…у самі ледь від…ли. Ніякий х..й жодної б…ої деталі не дав. Тут всі шланги на…й порвані були!» - ще емоційніше підвів риску під технічним станом ПЗМки вояка. Тож швиденько перекидуємо вантаж, який залишився на «Урала» і поїхали на позиції.

Так звана лінія «Нуль» проходить по полях. Позиції українських військ і «сєпарів» розташовані у лісосмугах. Цього дня було тихо, тож особливо ніхто не  ховався. «Урал» ледь грібся по розквашеній польовій дорозі. З’їхати вбік не можна – там міни. Рвучкий вітер сумно хитає на пошрамованих воронками полях нескошені стебла соняшника. Вони, із почорнілими суцвіттями, схожі на мертвяків, які лишилися лежати на землі після бойовиська. Це недалеко від істини, адже, як повіє буйнесенький теплий вітер з поля, так і тягне звідти солодкаво-нудотним трупним запахом. «Зараз ще нічого, а як пригріває сонце, то смердить набагато дужче, - ділиться проблемою один із солдатів. – Закопувати «сєпарські» трупи ніхто не йде, бо дуже небезпечно – навколо «розтяжки» й мін понатикано».

Позиції розташовані на відстані кількасот метрів одна від одної. Кілька бліндажів, БМП, обладнані, і не дуже то й замасковані, вогневі точки. Навколо видно сліди господарської діяльності людини. Розкидані поліетиленові пляшки різноманітного літражу, поодинокі шкарпетки, які «не захотіли помирати в парі», бляшанки з-під консервів. А от скляних банок ви не побачите. Їх забирають волонтери, щоб привезти на позицію чогось смачненького. Олена на кожній зупинці дає хлопцям якогось наїдка: ряжанку, сметанку, німецького кетчупу, тушкованої картоплі. Також ми доставляємо посилки з «Нової пошти». Хлопці дякують: «Спасибі, тьотя Лєна!», а хтось лізе й поцілуватися. 

Навколо страшна багнюка. Хлопці в заношеному, явно позастатутному одязі, неголені. Лише на кількох позиціях особовий склад у випраних одностроях. Зневажати бійців за це? Нізащо, де ж тут в полі випрати бушлата? А якщо й випрати, то як висушити у царстві вологи і бруду. Та й мишки на поживу дуже скорі.

Коли ми прибули до останньої мети нашої поїздки позиції Х, то радості бійців не було меж. Авжеж, бо ми тут розвантажили півкузова всякого добра. 

А ще, наче на диво вони дивилися на журналістку та волонтерку Тетяну Виговську, яка, ніби янголятко, спустилася до них із вантажівки в поле. В коротенькому пальті, з гарненькою зачіскою, незмінною привітною посмішкою і на високих ПІДБОРАХ! Наче сором’язливі підлітки, солдати озиралися в об’єктив фотоапарата, а руки тим часом тягнулися до… сокир.

Проблема з дровами і їхньою заготівлею є дуже серйозною. Лісосмуги добряче вже проріджено бензопилами, хоча по нормативам на позиції мали б підвозити вже поколоті поліна. Але ж гілки обрубувати бензопилою не дуже доцільно, та й колодку нею не розколеш. Тому півдесятка новеньких, гостреньких сокир стали тут справжньою знахідкою. І зацюкали вони весело. А нам показали сокиру зі зламаним лезом. Метал не витримує, а люди служать.

Бліндажі більше схожі на льохи для зберігання картоплі. Тісні, вогкі, депресивні.

 Бійці тут сплять плече до плеча. Хтось риє собі індивідуальні бліндажі, але таких мало. Як не крути, в колективі веселіше. Електрику дають по кілька годин вранці й увечері. Струм подається від генератора на сусідній позиції. Якщо немає бойового чергування, то із розваг тут мобільні телефони, планшети з ноутбуком. Хтось говорить з рідними, хтось дивиться фільм. «Ще зовсім недавно відпочити було неможливо, - говорить солдат Олексій. – Тільки-но ляжеш, як одразу миші починали кусати за пальці й вуха. Ти її скинеш, а на її місце нові лізуть. Це морально вбивало, хлопці просто казилися у цих умовах!» Над ліжками висять ікони. Снаряди й міни вони відводять, а на мишей не діють.

На позиції в поле грізно дивиться великокаліберний кулемет ДШК. Тут таки на кузові ЗІЛ-131 прилаштовано зенітну установку ЗУ-24. Її стволи також розвернуті в бік «сєпарів». Ворог облаштував свої позиції за кількасот метрів. Навіть кілометра немає. Прямо перед хлопцями невеличка висота. Кілька днів тому там був бій. Полягло кілька наших. Кому ця висота була потрібна – невідомо.

Долинає шум двигуна – це «Урал» повертається, щоб нас забрати. Йдучи стежиною чіпляємо обліплену землею і викачану в попелі консервну банку «Каша з м’ясом». Хочемо підняти, але Олексій зупиняє нас жестом, мовляв не варт. «Цього добра вистачає, аж шлунок уже не сприймає такого їдла», - пояснює він. 

Справді, під навісом де розташовано кухню і їдальню, на вогні шкварчить пательня. На ній розігрівається перловка. Присутні тут солдати дивляться на цю кашу майже з відразою. Кажемо, що привезли оселедців, мариновану кільку й два десятки кілограмів свіжого м’яса. Обличчя вояків випогоджуються. З’являються посмішки. «Для нас це багато, поділимося з побратимами», - запевняє нас Олексій.

Тиснемо хлопцям руки і рушаємо в зворотню дорогу. Нас проводжають здивованими і трохи ображеними поглядами. Хлопці, засоромившись, так і не наважилися заговорити до дівчини і почуваються обкраденими.



«Ми тут, як «робінзони» на незаселеному острові. Геть здичавіли. Кинули нас тут на виживання. Виживаємо!» - прощається з нами Олексій. Повертайтеся дорогі захисники, тут ви не будете обділені увагою дівчат. Тільки повертайтеся справжніми чоловіками, а не втомленими, смертельно розчарованими мужиками.

Дорога додому легка. А перед очима… ні, не солдати, а ті вгодовані мурляки, які на прохання про волонтерську допомогу починають бідкатися: «Как мєня вайна утаміла!» Горя ви, суки, не бачили, в окопах не сиділи. Та й не потрібні ви там. І тут теж скоро станете непотрібними. Кожному рахунок прийде і кожен по ньому заплатить. Віримо, так і буде.