Армійський прогрес - не шлях тернистий

Численні заклики вступати до лав української армії мають доволі слабку підтримку українців. І справа не у зрадниках чи ватниках, а у питанні сенсу. Вмирати за чиюсь сумнівну політичну волю немає сенсу

Зовсім нещодавно, 10 грудня на каналі Військового телебачення України в YouTube з’явилося відео із закликом до українців підписувати контракти із ЗСУ. «З нового року базова зарплата рядового збільшиться більше ніж утричі – до 7 тисяч гривень», - такий вигляд має зараз винагорода за згублені життя. Багато хто вже втомився говорити про сучасне «втрачене покоління» та «афганський синдром», радикалізацію українського політичного руху та доволі неоднозначні наслідки революції. А поки на Майдані вже з’являються перші гнівні плакати із звинуваченнями нового уряду у невиконані обіцянок та бездіяльності.

Однак, не можна заперечити і той факт, що останні два роки стали якісним стрибком для української армії. Це стосується і загального рівня підготовки бійців, і оновлення ще радянської техніки новими зразками (здебільшого наданих нам дружніми країнами), і досвіду активної співпраці з волонтерами, і масштабних навчань за участі закордонних експертів (як от командно-штабне навчання «Рішуча відповідь — 2015», що завершилося цього листопада). Крім того, гарну підготовку та блоєздатність продемонстрували добровольчі батальйони «Дніпро», «Донбас», «Київ», «Азов» та інші. Єдиною проблемою наразі залишається їхня некерованість, тобто нездатність підпорядковуватися чіткому розпорядку. Це і зрозуміло, бо добровольцями стають не ті, кого силоміць затягли служити Вітчизні, а ті, хто пішов на це свідомо, і коритися доволі безглуздим наказам керівництва вони просто не готові. У вересні Арсен Аваков анонсував реформування батальйонів, очевидно, саме з метою тримати їх у лабетах. Справа у тім, що керувати козаками може тільки справжній отаман. Тому і українцям визначатися з лідерами варто скоріше.

          Супротивників реального (не фіктивного чи обіцяного) оновлення ЗСУ є чимало, у тому числі і серед керівництва держави. У вересні «одеські терористи» намагалися підірвати військову частину Нацгвардії. Згодом на Хортиці згорів автобус бійців добровольчого батальйону. Та й взагалі, багато хто сподівається на дискредитування добровольців найближчим часом.

Єдності щодо вирішення питання зі збройними силами немає ані в українському суспільстві, ані в уряді, який пропонує перевести її на контрактну основу, що може спричинити брак бійців вже на перших етапах. Так чи інакше, це питання поки «заморозилося», як і багато інших, як «конфлікт на Сході», «антикорупційна війна» та оновлення бюрократичного апарату. На відміну від інших галузей, тут хоча б є надія, прогрес, просування уперед. Тут є на що сподіватися і чого чекати, і є інтерес, як громадськості, так і влади. Такий важіль треба міцно тримати у руках, бо країна без армії - це ювелір без золота: навіть якщо працює на відмінно, то з порожніми руками.