Того, хто вийде з барака – вбивали! - ветеран УПА Теодор Дячун

Герой України ділиться своїми спогадами про заслання в Казахстані

Днями минула дата, яку символізувала початок страшної ери для світу, для України. 98 років тому більшовики захопили владу в колишній Російській імперії. Тоді з «тюрми народів» вдалося «втекти» і за допомогою зброї відстояти своє природнє право на самовизначення Польщі, Фінляндії, країнам Балтії. Україна не вистояла. Для нашого народу роки комуністичного правління стали періодом морального зубожіння і фізичного винищення.

Сьогодні хтось ностальгує за дешевою ковбасою, інші згадують першотравневі й листопадові демонстрації в горілчаних парах. Та борцям за волю України згадуються табори, люті катування і нелюдські знущання.

Теодор Дячун, ветеран Української Повстанської Армії згадує про «комуністичний рай» у казахстанських таборах ГУЛАГу, куди потрапив після того, як разом із побратимами потрапив в лабети сталінських «особистів». 

-          Суд над Вами був в Тернополі?

-          Так,мені присудили 25,5 років. То була страшна кегебістська машина. Нам шістьом дали розстріл. Ми сиділи в камері смертників. Через тиждень відчинилися двері й нам виконувач почав зачитувати постанову, що нам страту замінили на 25,5 років. Тиждень тримали в камері смертників, після замінили. То було шоу, вони його вміли робити. А там, виявляється, було, що нам прочитали про «вищу міру розстріл», тиждень тримали – не розстріляли, а замінили каторгою. Така була їхня система. Мене кваліфікували, як керівника боївки. Після того мене ще на півроку запроторили в «одиночку» в Омську. Чому? Не знаю…

-          А скільки Вас у той Омськ везли? Всіх разом чи окремо?

-          То був цілий ешелон. Потяг зупиняється «підходять» два «воронка» і там багатьох, десь двадцять чоловік, і я межи ними, пакували й везти на вокзал. Весь состав був зі Львова. П'ятнадцять вагонів. Бо вони (НКВДісти) чекають, коли у Львові в тюрмі збереться 800-900 чоловік, до тисячі. Підганяються вагони спеціальні, а вони були товарними, оббитими із середини бляхою, щоб не можна було дошок прорізати, нари по вагоні так високо (показує рукою на висоті близько метра). Одні ув’язненні під нарами сидять, інші на нарах, страшна тиснява. На великій станції двері відчиняли, кидали нам по гнилій рибині. Ми вибирали головного в вагоні і так їхали. Всьо таке було. Завезли в Омськ, там «воронки», нас по списку… Бо знали хто в якім вагоні, у них на то був порядок. І ті формуляри з тобою йшли в папках. Офіцер приймав по списку і нас повезли в омську тюрму. А чого, я й досі не збагну. Слідства не було ніякого. Просто тримали, а потім в Павлодар повезли. Знову розмістили по вагонах і повезли в Казахстан. Підійшли машини, повантажили нас по 50 чоловік на машину. Від кабіни три автоматники стоять. Грати залізні нас відділяють від конвоїрів. Ну й нас везуть на паром через Іртиш. Величезна ріка. Пам’ятаю, каламутна, жовта вода в Іртишу. Широка річка, ширша за Дніпро. Нас на пароми по дві машини і везуть. А потім по степу 700 кілометрів без води, без нічого. Везли нас до новозапланованого міста Екібастуз. То ми його будували. Я там був з 1950 по 1954 рік. Там в травні у нас в таборі було повстання. Там багато побили наших з тих вишок і нас розформували кого куди.

-          А як розпочалося повстання?

-          Терпіти вже не можна було. Надзирателі (наглядачі) могли безкарно знущатися над в’язнями. Якщо їм чим небудь не догодив, чи просто не сподобався, чи примха якась, то той наглядач ставив тебе в заборонену зону під вишку і ти мусів там стояти, і не поворухнутися, поки не замерз. 38-40 градусів морозу, скільки можна вистояти? Люди гинули, не витримували. Поворухнутися не можна було, бо вартові стріляли. От люди не витримали знущань і повстали.

-          А які норми у вас були на будівництві?

-          Ми мали виконувати 125% доведеного плану. Ми працювали в бригадах і дуже старалися, бо тоді нам давали по 500 грам хліба і таку перлову бабку 200-грамову. Можна було наїстися. А якщо не виконав норму то давали 450 грам глевкого хліба. Його стиснеш, а з нього жижа бура тече. Щоб хліб був важчий, в нього воду додавали. Страшно було. Тепер, як перечитую спогади «шестидесятників», які описують табори в Мордовії, то я собі думаю: «О, то там ще можна було жити» (гірко посміхається).

-          Вас із табору возили на роботи?

-          По 100-200 чоловік в колоні нас водили на роботу. Позаду їхала повозка і якщо ти впадеш, то тебе все одно на повозку клали і везли. Або пристрілювали. Кругом колони – автоматники. Кожен взвод мав свою колону. В кар’єр возили машинами. Мороз, намету немає ніякого, камінь добуваємо. Якщо назбираємо хмизу – то вогонь розпалимо і можемо погрітися. Бувало що й дров підвозили. В кар’єрі норма була півтора кубічних метра каменю добути.

-          А обраховували по-бригадно?

-          Так, бригадир був. Якщо норму не виконав – тобі пайки не було. Раз не виконав, другий, третій і все – ти доходяга. Ти вже не можеш ходити, тебе попід руки ведуть хлопці. Лиш би через варту пройти. А на варті стоять по вісім чоловік і шмонають.

-          Як Сталін помер то легше стало?

-          Так, стало трохи легше. Оголосили по табору. Люди почали пісні співати, радуватися.

-          Були такі, що не раділи?

-          Ні, таких не було. Думали, що нас одразу повипускають, але того не сталося. Хоча режим полегшився. Пайок підняли, вже не так наглядачі знущалися. Потім навіть два ларки відкрили і давали талони-папірці й ти міг собі купити півкіло цукру чи крупи.

-          А як же ж повстання почалося, якщо режим легший став?

-          Ми повстали 4 травня 1954 року. Тоді було повно повстань. В Казахстані багато таборів було. Я в Кенгірі не був, а він же зовсім поряд – 17 кілометрів. Джезказган, Кенгір то теж саме. Я був  у Джезказганруднік, на мідних шахтах. Нас привезли з Екібастуза 1000 чоловік на ті мідні шахти. Табірний склад часто мішали: когось у Воркуту, когось ще далі. А ми знали. Я на шахті ПОКРО працював. «Гризли» руду, камінь. Бурили руду, підривали. Підривники були цивільні, найомні. Казахи були, та й інші. Казахи в шахті не працювали, хіба що на легких роботах. То всьо бандерівці.

-          В таборах були українці, чи ще й балтійці?

-          Була й прибалти, було власовців трохи, японці були, німці. Німці були наші: миколаївські, волжські. Один із миколаївських німців краще українською розмовляв, ніж деякі українці. Федя Рудковський його звали. Мене теж не Теодором називали, а Фєдєю.

-          З власовцями ви мирилися чи конфронтації були?

-          Нічого такого із власовцями не було.

-          А кримінальники?

-          Кримінальників у 1954 році не було. Їх вирізали у 1952 році. Багатьох зарізали, а дехто втік. Вони там бал правили. Як там було: коли бандерівців ще не було, або було мало, то вони в таборах допомагали адміністрації. Вони нічого не робили, добре жили, а ми бідували. Могли в тебе хліб відібрати, заставляли важке робити оті «битовики». А коли багато бандерівців стало в таборах, то бандерівці дали їм бій. У них табір був «Дев’ятий барак». Я туди приїхав, бачу, що ходять такі в нових бушлатах, чоботях. «Блатняки». А мені пощастило. Коли нас в табір привезли то на вході хлопці стоять і питають: «Ви звідки? Львівщина є? Тернопільщина є?» Відповідаю, що є, мовляв, Тернопільщина. Підходить до мене старий дядечко. Виявляється з сусіднього села, знав мого дядька. «О, Стегніківці. Та я тебе знаю і твою родину!» Він був з Ходорова, дядько. Він багато мені допоміг. Він вже давно сидів з 41-го року. Йому другий термін дали, він мав авторитет і не боявся навіть кримінальників. Вони його поважали і не чіпали. «То хлопче так, - каже дядько, - я тебе навчу, як в тім таборі жити і, найголовніше, вижити!» Так при помочі його я вижив. Бо багато людей пропало в тих таборах. Він, правда, раніше звільнився, ще до моїх батьків поїхав, був у мене в хаті. То ж потім стало легше жити. Після комісія приїхала в 1956 році, але мене не взяли. Та комісія звільнила майже більшу половину наших, але в мене стояла відмітка в формулярі, що комісія не взяла. «Отпєтий бандіт!» - мені сказали.

-          Вам до повстання сигнал подавали, чи все стихійно виникало?

-          Один барак не вийшов на роботу, потім другий – ланцюгова реакція. Нас потім оточили батальйоном червонопогонників і чекають. Хтось вийде з бараків – того вбивали.

-          А як закінчилося, довго трималися?

-          Десять днів. У нас закінчилися продукти. Потім комісія приїхала, розбивали нас по групах, били куди попало, на землі лежали по кілька годин на мерзлій, поки розбиралися. Знущання різні були, поки розбиралися. Потім підігнали вагони – одних на Воркуту, інших в Джезказган, третіх – невідомо. Табір потім ліквідували і хто там далі був не знаю. Потім вже я дізнався, що сталінський прихвостень Малєнков був призначений директором Екібастузської ТЕЦ. Ту ТЕЦ ми будували. В Екібустазі вугільні розрізи і вугілля дуже цікаво залягає. 75 метрів пласт. 12 метрів землі знімали, заганяли туди німецькі екскаватори і шурують. Вугілля було цікаве. Навколо степ – і трава не росте, колишнє дно моря. Червоні, зелені камінці. Земля, як граніт. Насиплеш того вугілля два відра, піднесеш сірника – і воно горить, гарно горить. А потім з того вугілля вдвічі більша купа попелу залишається. (Далі буде)