Пейзаж змін

Є така ініціатива – до зменшення чисельності бюрократичного апарату. Та тільки не в Україні.

Зовсім нещодавно стало відомо про пропозицію прем’єр-міністра Арсенія Яценюка щодо створення посади міністра у справах учасників АТО. Головні питання - психологічна, медична та соціальна реабілітація учасників АТО, кількість яких уже перевищила позначку у 130 тисяч осіб. Дійсно, Україні ще слід визначитися, що робити з «воєнізованим суспільством», як уберегти країну від «других 90-х» та «афганського синдрому», кому співати панегірики та оди, а на кого обрушити свій гнів. Та навряд чи це у компетенції одного міністра. В уряді він стане або офірним цапом для відпущення гріхів (при чому усіх без винятку політиків, які грішать популістськими заявами напередодні виборів) та, одночасно з цим, об’єктом прокльонів для учасників АТО, або ще однією з доволі дорогих міністерських примх для нашого бюджету.

Президент також вирішив  і собі щось запровадити й оголосив про створення Центру досліджень проблем Російської Федерації для «системного аналізу проблемних питань у відносинах з Росією, вироблення пропозицій щодо забезпечення національних інтересів України». Це до питання про те, чому росіян так хвилює «че там у хохлов?». Можливо, тому, що і нас неухильно тривожить, що там у Кремлі. Російська тематика у ЗМІ майже два роки поспіль надто популярна.

У квітні ж Президент створив і очолив Раду регіонального розвитку «з метою сприяння налагодження ефективної взаємодії державних органів з органами місцевого самоврядування». За його ініціативи в Україні з’явиться також Інститут префектів, які, як переконує Порошенко, будуть мати повноваження «набагато менші, ніж у будь-яких їхніх колег з європейських країн». Менш з тим, погодьтесь, це мало нагадує ідею парламентсько-президентської країни. Префекти, по суті, це з «наполеонщини», для нагляду за органами місцевого самоврядування. Призначатиме їх сам «батько»: указом Президента за поданням Кабміну. Ось така демократія у дії.

Разом з тим, майже місяць, з 1 жовтня, працюють детективи Національного Антикорупційного бюро України, головним завданням яких є боротьба з корупцією у вищих ешелонах влади. При чому, за словами Голови НАБУ Артема Ситника, у середньому детективи отримуватимуть по 31 тис гривень на місяць (близько 1,5 тис доларів), оскільки «це той рівень зарплати, який дозволяє знизити корупційний ризик». Зауважу, «знизити», а не нівелювати, бо висока заробітна платня – лакмусовий папірець для ласих до грошей чиновників. Крім того, Генеральний прокурор Віктор Шокін у вересні цього року створив Спеціалізовану антикорупційну прокуратуру, вочевидь, Генпрокуратури нам замало. Як стало відомо, новостворений орган буде здійснювати нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у Національному антикорупційному бюро України. Одне нововведення контролює інше. Проста арифметика.

У травні запрацювали й «офіси реформ» - проект віце-прем’єра міністра регіонального розвитку та ЖКГ Геннадія Зубко.  Це, по факту, консультативні центри для організаційної та інформаційної «допомоги держадміністраціям» у місцевому самоврядуванні. Чи буде реальний ефект від цих реформ, як і від зміни «міліцій-поліцій», «парламентарів-хабарників-альтруїстів» покаже час. Поки ж очевидно одне - помічників у нас чимало, хоч би хтось працював.

Тож, при проведенні реформ, є один реальний показник – дієвість. Результат свідчитиме про успішність (чи про неймовірну вдачу), поміркованість, зваженість прийнятого рішення, а не про «громадський пил», що створює у ЗМІ хибний пейзаж дієвих змін. Україна ще чекає. Ми чекаємо. Чекаємо на реальні дії.