Радянське громадянство, або «Я достаю из широких штанин»

Тренд на українське – вишиванки, пісні, символіка. Свідомість – пострадянська: бюрократизм, панібратство, фінансові схеми. Громадянство – «совкове»: у думках, на словах, у справах.

Зведення «нового суспільства» відбулось зовсім нещодавно, після Революції гідності початку 2014. Саме тоді, починаючи від 90-х років, колісниця державності вперше рушила вперед. Натомість, 25 років незалежності мало що змінили. Це стосується реформ у бізнес-сфері, повної зміни застарілих механізмів держуправління, податкового законодавства тощо. Усе, з чим стикається сучасний українець, він уже бачив раніше, років зо 30 тому, коли у топі ще були Лєнін та «спільне благо». Проблема України наших днів –  важіль на гальмо, повне ігнорування бодай примітивних потреб суспільства і небажання владних керманичів змінювати усталений порядок справ.

Зовсім легко зрозуміти, що суспільство, яке виросло на «совку», «совковим» і залишиться. Ми  усіляко опираємося, коли справа йде про впровадження болісних, але вкрай потрібних реформ. Можливо, через це зміни помітні лише поверхово, та й то по великих містах. У селищах та сільських радах, кинутих напризволяще ще у 1991 році, досі вшановуються  колишні радянські святині. Село нині живе за принципом «хто як зможе», відтак і лозунги Ляшка про те, що «село нас годує» можуть бути аж вкрай дієвими напередодні виборів у місцеві ради. Хто, як не він, згадає про забутих селян? Про стан цих «тіньових для влади» територій найкраще скажуть цифри: рентабельність сільськогосподарського виробництва, яка за часів СРСР становила 40%, зараз не перевищує скромну цифру  у 2%, та й у структурі загальнонаціональної  економіки агросектор займає приблизно 3,5% (дані за 2013 рік).

Звідси – недовіра до будь-якого уряду та будь-яких змін. Люди втомилися чекати, вони втомилися жити обіцянками, вони хочуть повернути минуле, коли Україна була житницею Європи, а не її головним болем. Тому-то і не дивно, що саме у селищах найбільше представників «радянщини», що проклинають тих, хто при владі, хто колись тримав її у руках, і хто колись ще отримає до неї доступ. Разом з тим, маленькі міста та потужні за радянських часів промислові центри продовжують жити за ідеологією великої держави, сподіваючись на її відновлення. Слова «як-то добре було у Союзі» ні в кого не викликають подив, мабуть, і молоді українці попри «державотворчі зміни» іноді згадують цю «бабусину мантру».

Крім того, урбанізаційні процеси, що останнім часом тільки посилюються, призводять до того, що прихильники совдепу потрапляють до міст, привносячи до культури містян давно забуту радянську традицію і спосіб мислення.

Повернення до минулого - завжди загроза для тих, чиє нестійке становище вже встигло спровокувати розмови про «Майдан 3.0». Цілком очевидно, що часи СРСР давно минули, але невдоволеність суспільства подіями у країні змушуює занепокоїтись щодо воскресіння тих ідолів, які давно зникли з політичної арени. Відтак, прямий зв'язок між безладом, стагнацією, новими непідкріпленими трендами на своє, українське, недолугими реформами (вочевидь, скопійованими у західних сусідів) породжують низку питань щодо тривалості солодкого життя чергових управлінців, яким уже час замислитись над тим, що країна більше 20 років живе у Союзі, який перестав існувати. Жодна пострадянська країна (за винятком Росії) не зберегла стільки пам’яток колишнім кумирам і стільки любові до вже старозавітної ідеології. У ній, натомість, щось таки було (наприклад, соціальне забезпечення, при чому без натяків на популізм). Тому маємо зафіксувати непрогнозований тренд на «ностальжи», особливо у старшого покоління, частка якого в Україні досить немала (майже 7 млн осіб на 2014 рік). До них, згідно з опитуванням, потроху приєднуються і люди працездатного віку від 30 років. Ось і маємо тренд на українське – вишиванки, пісні, символіка. Свідомість – пострадянська: бюрократизм, панібратство, фінансові схеми. Громадянство – «совкове»: у думках, на словах, у справах.

 Мабуть, владі вже час почати активно діяти. Терпляча українська нація врешті-решт, не зможе ще чверть століття чекати на зміну напряму вітру, а поки число тих, хто схиляється до Маяковської лірики, невпинно зростає, і проблема радянського громадянства «колись українців» стає все більш небезпечною, бо, як пише поет, «к мандатам почтения нету». До цього часу ми можемо пишатися лише здобуттям незалежності. Варто, вочевидь, починати робити наступний крок.