Луганські селяни дружно гукнули: «Слава Україні!»

Кілька місяців пріоритетом для поїздок волонтерської групи “Молодої Просвіти” “Час змін” була Волноваха. Але виникла потреба організувати вояж у Новоайдарівськй район в підрозділи Білоцерківського ЗРП

Як розв'язати “жабу в квадраті”?

Як ми всі знаємо, обстановка в зоні так званої АТО (пора вже можновладцям визнати її війною) напружена. Ворог продовжує промацувати діяльністю своїх диверсійно-розвідувальних груп і раптовими атаками своїх “бурятів” на українські позиції слабкі місця в обороні Збройних сил. Тому й не дивно, що після короткого відпочинку на позиції повертаються найбільш боєздатні підрозділи і військові частини. Така ж доля спіткала і Білоцерківський ЗРП, кілька батарей якого рушили виконувати бойові завдання. На новому місці завжди доводиться сутужно, а тут ще й певні проблеми з харчами “намалювалися”. Дзвінок надійшов від заступника командира полку майора Олега Гуменного. Прохання було посприяти з дротами, роз'ємами, а також овочами, картопля минулорічна і “як жаба”, а “морква й цибуля — жаба в квадраті!”.

 Питання з дротами вирішилося швидко — їх купили, а от із овочами довелося трохи сутужно. Тим паче, що з аналогічним проханням до нас зверталися і артилеристи 128-ї гірськострілецької бригади. Вони тримали оборону біля Дебальцевого, але й зараз перебувають неподалік від місця тих трагічних лютневих подій. Звернулися ми по допомогу до сільських громад Шкарівки і Гаю. Як завжди, мешканці Білоцерківщини допомогли армії. Кілька днів напруженої роботи і кілька палет із більш ніж тонною різноманітних овочів та консервації біло відправлено “Новою поштою” у підрозділи. За овочі велике «Спасибі» Тетяні Строкач, голові Шкарівської сільради Анатолію Бондарю  і священнику Петру Довгуну. Хочеться висловити велику подяку керівнику ансамблю “Водограй” зі Шкарівки Геннадію Тупчіяю і його колективу. Ми мали разом їхати в АТО, але внаслідок хуліганських дій, вчинених по відношенню до його сина, співочі шкарівчани залишилися вдома. Жаль.

Де українці — там і пісня!

Поки збиралися і відправлялися овочі солдатам, в голові крутилася думка про те, що наш воїн живе не тільки картоплею і грошовим “довольствієм”, а й духовними цінностями. Про те, що вояки радіють дитячим малюнкам усі знають, як про доконаний факт. А чому б і піснею їх не порадувати? Тим паче, що досвід є, адже ми привозили в Краматорськ на аеродром артиста Сергія Клочка і гумориста Віктора Євтушенка. Але проблема: наш земляк-гуморист на заплановану дату поїздки рятує життя людей чергуючи на “швидкій допомозі”, а колишній артист (хоча хіба вони бувають колишніми?) так само рятує людей патрулюючи вулиці столиці в складі екіпажу поліції. Саме так, Сергій Клочко, вокаліст від Бога, записався в поліцію і нині точно роззброїть знахабнілого бандюгана застосувавши свої нові фахові вміння, або розм'якшить йому серце співом і візьме “тепленьким”.

То хто ж заспіває солдатам? Є! Людмила Саливінська-Шестерняк. Вона завжди радо допомагала нам і співала на патріотичних заходах, на білоцерківському і київському Євромайданах. Не відмовила і цього разу. Поїхала, незважаючи на те, що це був ювілейний їхнього з чоловіком Василем Шестерняком подружнього життя.

Але знову проблема — транспорт. У нас в офісі зібралася консервація, консерви, кондитерські вироби, дитячі малюнки, які принесла вчителька ЗОШ №1 Майя Фофанова і ті, які нам передали в бібліотеці №6 під час Свята торту, організованого бібліотекарами Надією Гавриловою і Марією Каримовою. Транспортні засоби, які використовувалися в попередніх поїздках, їхні власники втомилися ремонтувати, тож над задумом нависла небезпека нереалізації. 

На допомогу прийшов власник кінного клубу “Тандем” Павло Шерстюк. Ні, коней ми не впрягали, Павло сів за кермо свого вантажопасажирського “буса” і ми рушили на Схід.

Сепаратизм починається з доріг

Хоч і писав другий гарант Конституції, що “Україна — не Росія”, але визначальні й системоутворюючі біди у нас залишаються подібними. Одна з них — дороги. Скільки їх не ремонтують, а вони все одно погані. Так і на стратегічному напрямку Київ-Харків вистачає на дорожньому полотні “нежданчиків”. Крім того, важко впхнути транспортний потік у дві смуги руху, як це відбувається в Полтавській області. Інші дві постійно ремонтуються і розширюються. Не раз і не два ми ледве встигали перелаштуватися і не піти в “лобову атаку” зустрічним автомобілям. Попереджувальні знаки важко розгледіти під час руху й потрібно бути максимально сконцентрованим, щоб уникнути біди. Випадок із суддею КС це підтверджує. Наразі всі газети пишуть про стан здоров'я слуги юстиції, а те, що з чотирьох пасажирів іншого авта вижила лише одна дитина мовчать. Ех...

За Чугуєвом дорога закінчується взагалі. Останній раз ми її долали п'ятитонним “Мерседесом” напередодні Нового року і тоді вона була ще досить пристойної якості. Нині ж там лише колії в коліно. Пилюга, сонце пече, повільно повзуть рейсові автобуси і вантажні автомобілі. Між ними крутяться легковики. Ось так народжується сепаратизм. Люди клянуть українську владу, Київ, Європу й депутатів. Про місцевих діячів говорять мало. А саме їх потрібно було взяти за визначене місце і відшмагати лозиною. А потім посадити. Спочатку в ємність із соляним розчином, а потім на лаву підсудних за службову недбалість, як мінімум.

Як відзначити призначення на посаду “по-багатому”

Луганська область зустріла нас трохи кращими, ніж на Харківщині, дорогами і блок-постами. Кілька разів документи у нас перевіряли а після Рубіжного лише злегка махали руками. Якби я був сепаратистом, то нізащо на світі не кричав би: “Хай живе великий Путін! Роісся, вперде!”, а чемно вітався б: “Слава Україні!” Чесне слово, я волію аби мій автомобіль солдати перевернули догори дригом, шукаючи вибухівку чи зброю, ніж так безвідповідально ставитися до оборони краю.

Лисичанськ зустрів нас бордами із вітанням з нагоди річниці визволення від незаконних збройних формувань (НЗФ). В Сєвєродонецьку такі ж борди уточнювали, що до НЗФ треба додавати і російських найманців. Виконавши одну приємну місію (про неї нижче), ми поїхали в бік Сєвєвродонецька до мосту, але перед самим капотом нам енергійно замахав смугастим жезлом пристойно вгодований капітан міліції. Щось порушуємо? Ні, просто потрібно їхати в об'їзд. Капітан не пояснює причину, просто посилає всіх в кружним шляхом. Через кілька хвилин на перехрестя вискакує міліцейська “Тойота Пріус” і роздратований голос з динаміків вимагає звільнити дорогу. За міліцейським авто з'являється кавалькада різномастних автомобілів. З вікон у них стирчать флагштоки на яких тріпочуть синьо-жовті й червоно-чорні прапори. Хе, хлопці, у нас також прапор є, зараз ми доєднаємося. Але грізний товстун-капітан перекриває дорогу. Доводиться трюхикати зайві двадцять кілометрів кружних шляхів. Це так на Луганщині відзначили День визволення. Можна було б теж прокататися, але міліція лоба розтовче, але завдання виконає.

Love story – Cool story

Чому ми попхалися в Лисичанськ? А тому що в нас була і романтична місія. Ще перед Новим роком ми познайомилися у Дебальцевому із нашим земляком Русланом. Він служить в артилерійському підрозділі 128-ї бригади. Ще тоді хлопці жалілися, що до них майже не приїздять волонтери. Тож ми привітали їх новорічним олів'є й іншою допомогою. Потім ще приїздили до цих відважних хлопців і слали їм допомогу. На жаль, не всі вийшли з Дебальцевського “котла”... Вояки нині обороняють Луганщину. Багатьом із них прийшла пора демобілізовуватися, але цей процес проходить повільно.

От і не змогла всидіти дома Юлія. Спакувала кілька ящиків із необхідними речами і попросилася в наш екіпаж. Взяла квитки на потяг, щоб повернутися в Білу Церкву залізницею. Але час у дорозі затягнувся і ми дуже переживали, що спливають дорогоцінні хвилини, які б чоловік і дружина могли провести разом. Варто зазначити, що мали ми зустрітися не в Лисичанську, але як потім добратися до вокзалу? Таксі дуже дорого, рейсові автобуси їздять вкрай нерегулярно, а винайняти квартиру чи номер в готелі майже нереально. Тож довелося Руслану долати кількадесят кілометрів для зустрічі з коханою

І вони зустрілися в центрі Лисичанська. Спочатку Руслан для порядку вдавано посварився за такий відчайдушний крок, а потім ніжно обійняв дружину. Проходили повз нас лисичанці й здивовано оглядалися. Не знати їм, скільки кілометрів довелося проїхати цим молодим людям щоб зустрітися. І ми не стали заважати короткому щастю. Пора вирушати далі.

Якби не нещастя, то не знали б і про Щастя

Далі наш шлях пролягав без особливих пригод. Хіба дещо моторошно було думати про те, що у цей самий час лінію розмеження між українськими військами і “бойовими бурятами” переходять диверсійні групи. А навколо безліч місць для зручної засідки. Тому й на блок-постах вартові вже були сама увага та пильність. Перевірка документів, вантажу, навіть звірка номеру зброї нашого водія, про що не дбали інші вартові.

Назустріч нам, і в попутному напрямку, котилося чимало чудернацьких екіпажів. Напевно, автозвалища усієї Європи прочесали українські волонтери, аби забезпечити добровольчі батальйони і деякі підрозділи ЗСУ позашляховиками і мікроавтобусами. Ці машини обвішані додатковим захистом і подекуди нагадують чудернацькі механізми з постапокаліптичних фільмів. Але не потрібно сміятися, варто гніватися, бо рідна держава купує за грубі гроші у різноманітних спритників мотлох, який ламається в польових умовах. Тож доводиться викручуватися, хто як може. От тільки бажано, щоб ці машини залишалися в АТО, бо щось їх дуже багато стало в глибокому тилу, наприклад, у двохсоттисячному місті на Росі.

Поки ми петляли польовими дорогами до розташування зенітників, то проїхали повз кілька висот. Нам сказали: “Якщо вилізти на одну із них, то можна вночі спостерігати розриви снарядів під час обстрілів Щастя”. На щастя (вибачте за каламбур) Щастя тієї ночі ніхто не обстрілював. Ну й добре.

Двадцять років без концерту. Вріжемо рок у цій дірі

Зустріли нас, як дорогих гостей. А по-іншому й бути не могло, адже ми давно допомагаємо зенітникам. Рукостискання зі старими знайомими, вітання і несподівані зустрічі із тими, кого й не сподівався побачити на військовій службі. Віддаємо в солдатські руки продукти, одяг, взуття, предмети гігієни, радіостанції, дитячі малюнки.

 Все це тут же розподіляється зі сміхом і жартами. Особливо ретельно фотографуємо вояків, яким дісталися кросівки з Данії та солодощі з Критого ринку. Нехай бачать люди, що вся допомога потрапила в руки наших захисників.

Трапляється прикрість. Раптом бачимо, що ми забули в машині коробку-”бананку” для 128-ї бригади і її вже тягнуть в склад. Там цигарки, цукор навіть добрячий копчений лящ. Заступник командиру полку з виховної роботи, майор Олег Гменний каже: “Не хвилюйтеся, все передамо побратимам. Вони тут неподалік, тож на днях заїдемо і коробку віддамо”.

Та вже за хвилину сум розвіюється, адже бачимо на стоянці нашого, колись віртуального, а тепер геть реального потужного красеня БРДМ. Чому нашого? Та тому, що минулого року восени ми перерахували гроші на обшиття цього “дозорця” протикумулятивним захистом. Тепер бачимо в реалі свою добру справу. Машина служить за призначенням, здійснює розвідку. А до наварених на броню залізних смуг, армійські жартівники додали помаранчеву “шашечку” таксі.

Олег Гуменний розказує, що прийяли в населеному пункті підрозділ не зовсім гостинно. Багато хто з селян і досі відвертається від військових. Життя тут важке. Вода подається два рази на тиждень, а криницю викопати немає сенсу — за метр починаються поклади вугілля.  Але селянські серця починають відтаювати. Хоч і небагато, але тут є молодь. Вже зіграно два товариських матчі між зенітниками і місцевою командою. А тут і ми нагодилися. Чутка про те, що в село приїдуть артисти пробудила у місцевих цікавість. Нас чекали вже кілька днів. “Только сєводня ми уже два рази хатєлі собіраца”, - говорить невизначеного віку чолов'яга від якого тхне пивом ніби від міліціонера в п'ятницю. Підключаємо апаратуру, перевіряємо звук, настроюємо гітару. Народу до сільради підтягується все більше. Крім зенітників підходять літні бабусі, жінки й чоловіки середнього віку, наче з-під землі з'являється молодь. Дехто взяв послухати майже столичних артистів маленьких дітей.

Слава Україні!

Вже з перших акордів музики, з перших нот взятими талановитою співачкою Людмилою Саливінської почало творитися диво. Одразу стало помітно, які відтаюють серця усіх присутніх на цьому імпровізованому концерті. Ось загострилися обличчя солдатів, а жінки почали витирати очі, коли виконувалася пісня присвячена героям АТО. 

А за кілька хвилин усі аплодують веселим словам пісні про мачо, який геть не суперник справжньому українському козакові. А “Червону руту” співали усі присутні. Мало того, що співали — в танок пішли. Спочатку несміливо і незграбно, а потім зламався якийсь бар'єр і закружляли пари.

 Він в камуфляжі, а вона в цивільному вбранні. Людмилу і її чоловіка Василя раз-по-раз викликали “на біс” і ці чудові люди грали і співали не жаліючи ні голосу, ні гітари, ні мікрофонів. Артистів скупали в аплодисментах і засипали квітами, нехай і зірваними місцевими дядьками на клумбах біля сільради.  

А наприкінці концерту геть усі дружно вигукнули: “Слава Україні!” І нехай цей щирий вигук стане осиковим кілком забитим у чвари між українцями.   

Хвилина пам'яті.

Як тільки почало світати ми зібралися в зворотну дорогу. Але не мали права поїхати просто так. Неподалік села, в полі, стоїть невелика капличка, а біля неї скромний пам'ятник. В нього вмуровано хвостову частину від снаряду РСЗВ “Ураган”. Тисячі осколків від таких снарядів лежать на цьому полі. Там же можна знайти обгорілі рештки солдатського одягу, взуття, ложки. Рік тому тут загинули наші захисники. “Вони живцем горіли”, - витираючи сльози казала одна старенька. Запалюємо свічки, кладемо на пам'ятник квіти і схиляємо голови у хвилині мовчання. Тепер все. Прощаємося із загиблими і кажемо: “До побачення!” зенітникам. Пора додому. В кожного своя робота: вони на бойове чергування, а ми знову збиратимемо допомогу для наших захисників.

Фронтове братство

А ляща з'їли... Поки ми були заклопотані концертом, лящ “приплив”, а з ним і ще частина передачі для 128-ї бригади. Але ж наші хлопці своїх в біді не кинуть. Тож заїхали по дорозі до побратимів у крамницю і компенсували результати “усушки”. Так і треба, навіть у дрібницях зенітники тримають марку. Справді, еліта Збройних сил України.