Чи притісняли євреїв у Радянському Союзі?

Виктор Перельман: «Многие советские евреи закомуфлировали свое єврейство с таким исскуством, что просто не по зубам выудить их».

Прочитав у ЗМІ, що спілка офіцерів України вимагає повернути в документи графу «національність». Я теж підтримую цю вимогу, бо в паспорті, заміненому в 1997 році, я вже був громадянин України без національності. Скажу відверто, що мені хотілося бути і в документах українцем, як батьки, діди. Проте, залишилося тільки перефразовувати Володимира Маяковського: « Дістаю з нешироких штанів дублікатом «бесценного груза», читайте, завидуйте, - я громадянин ще не Євразійського Союза».

Та звідки звалилась на українців ця пошесть? Кому вона вигідна? Пам’ятаю, як Володимир Щербицький, повторюючи, мов папуга, слова Леоніда Брежнєва, говорив про стирання гранів між націями, єдину общність, єдину мову, єдину історію, єдину державу. Це не що інше, як радянський троцкізм, який прижився в Україні і піля проголошення незалежності: 

  1. 26 червня 1992 року Верховна Рада України (перехідна з радянської), більшість якої складали комуністи (239), при підтримці Президента Леоніда Кравчука, бувшого члена Політбюро ЦК КПУ, прийняла постанову, якою з паспорта громадянина України було вилучено графу «національність». Згоди народу України не спитали, ще й зухвало збрехали, що така «європейська норма».

  2. У 2002 році Кабмін, очолюваний Кінахом (уроженцем Молдови), видав постанову №1367, якою у свідоцтві про народження було вилучено національність батьків, а у свідоцтві про шлюб – національність подружжя.

  3. У 2010 році Уряд Азарова (вже всі знаємо його дійсних хазяїв) довершив справу –  ухвалив постанову №1025, якою вилучив графу «національність» з усіх бланків про державну реєстрацію.

Маємо результат: 16 лютого цього року  бувший «регіонал» Олександр Єфремов,  відповідаючи на запитання судді, сказав, що національності «українець» в Україні більше не існує. Маразм? Та юридично він правий.

В суспільстві є такі питання, на які ніхто, чомусь, не дає відповіді:

 - Чому серед мільярдерів України нема ні одного українця?

 - Чому серед депутатів Верховної Ради 6-го скликання, яка не осудила ганебну для України Газову угоду Тимошенко-Путіна ( січень 2009), яка в 2010 році наділила Януковича повноваженнями пахана та  ратифікувала антиукраїнську Харківську угоду, яка в листопаді 2011 року прийняла антинародний виборчий закон, етнічних українців було 29 %, а у Раді 7-го скликання, мабуть, і того менше. Це коли в державі українців (вдумайтесь!) близько 80%?

 - Чому із 200 найбагатших людей - українців менше 5%, росіян – близько 16%, а євреїв – понад 77%?         ( дані  депутата ВР п’яти скликань, генерала контррозвід ки Григорія Омельченка). 

 Кілька тижнів тому, в бесіді-суперечці на ці теми, знайомий киянин, «щирий» українець, «пригвоздив» мене  цікавим  доводом, що в Радянському Союзі євреїв неабияк притісняли.  Про це я теж інколи  чув та читав в деяких  інформаційних засобах, не задумуючись над суттю, поки не прочитав історичного двохтомника «Двісті років разом» російського письменника  Олександра Солженіцина, в якому Нобелівський лауреат юб’єктивно  (на моє переконання) розповів про те, чи  притісняли євреїв у Радянському Союзі.

 Не переконали мого співбесідника названі прізвища голів Чернігівської ГУБЧеКа в перші роки окупації  України російськими більшовиками після Жовтневого перевороту: Карпенко (Рінкман Давид Давидович), Вольський (Міллер) Семен Давидович, Лівшиц Яков Абрамович, Біксон Іван Михайлович, Ціклис Савелій Михайлович. Не переконала й  розповідь про те, що по кримінальній справі № 0051 названі прізвища 64 співробітників органів НКВС УРСР, причетних до масового знищення  людей у Биківні під Києвом. Серед них дві третини – євреї, інші – теж не українці. Відповів, що про це не знав. Та не знає  той, хто не цікавиться, чи не хоче знати. Переконався, що  мій знайомий належить до останніх.

Отож,  коли я поміркував та дещо згадав, то  захотілось «відгвоздитися» ще й власними  життєвими спостереженнями,  тим паче, що знайомий читає мій блог. Висновок зробить сам:

У 1955 році я став студентом київського інженерно-технічного інституту. Тоді, після Сталіна, корупція ще не встигла пронизати суспільство, тож конкурси на інженерні спеціальності  були в рази більші, ніж на юридичні, економічні, філологічні, історичні, і т.п.

Вступні іспити з чотирьох предметів я здавав у четвертому потоці. Російська мова і література (письмовий твір) – 4, математика – 5, фізика – 5. Здаю останній – хімію. Обдумав білет – чекаю черги. Звернув увагу, як чітко вступник відповідає на питання екзаменаційного білета.... «Ви не заєте предмета.  Ваші відповіді на всі питання не вірні. Ставлю «неуд» - сказав екзаменувач. Хлопець в плач:  «Я знаю! Задавайте додаткові питання!»...  Сперечатися було марно як із слідчим радянської прокуратури. Він вийшов зі сльозами в очах..

Моя черга. Підхожу до столу - ноги ватні... Відповідь мою на перше питання екзаменувач не дослухав: «Отвечайте на второй вопрос!». Встиг сказати кілька слів.. «Последний  вопрос!» – «Сірчано-кислий марганець». – «Валентность марганца?». Я ще не встиг відповісти, а він віддає мені залікового листа – «отл»: «Поздравляю! Вы зачислны в наш институт»... Як я взнав потім, що не  всі абітурієнти стали студентами навіть з 18-ю балами, та що останній іспит по хімії у всіх потоках вступники складали голові приймальної комісії Дериновському. Ім’я не пам’ятаю.

На початку другого семестру студентів ВНЗ ознайомили з засекреченою доповіддю Микити Хрущова про культ особи Сталіна. Неймовірно! Ми зразу стали інші. Наприкінці учбового року  випала нагода поспілкуватися з Дериновським. На мою зацікавленість він відповів (ще по секрету) – то був єврей, а він, як голова комісії, не міг допустити більше 5% євреїв, тобто, одного на групу, інакше випускники периферійних  шкіл не потрапили б до київського ВУЗу.   «А чому в моїй групі є ще кілька  євреїв, в основному, кияни?» - допитувався я.  «Можливо й так, та по паспорту не більше одного на групу». Дійсно, в кожній з п’яти груп факультету було по одному офіційному єврею. В паспортах інших значилося, переважно, - росіянин...

У 1959 році студентів старших курсів залучали до всесоюзної переписі населення. Мені доручили чотироповерховий будинок в центральній частині Києва по вулиці Рейтерській.

Запах часнику та ще чогось неприємного довго вивітрювався з моєї пам’яті. По іншому не могло бути. Будинок настільки був напакований жильцями, що я не міг уявити. На кожному поверсі – коридор, кухня, загальний туалет, а в кожній кімнаті комуналки в два-три яруси нари, бо на пятнадцяти кв.м. мешкала рідня із 6-12 чоловік. І всі - євреї. Й досі не збагну, чому не представлялися українцями чи росіянами. Запам’яталися  імена одної сім’ї, які я почув вперше, як і прізвище - Іцхок: Сруль Абрамович, Хая Юдковна;  діти і внуки –  Міля, Ціля, Хана, Герша, Изя,, Лейб, Моша, Шимон... Тільки мешканці двох  кімнат першого поверху записалися  українцями.

У 1964-65 році я керував будівництвом заводу сухого молока і масла в місті Ічня. Познайомився з трьома ічнянцями, моїми однолітками, які після закінчення одеських ВНЗ  прилаштувалися в Одесі. Анатолій і Гена стали приймаками ще на 5-у курсі, а Костя  холостякував. З ним я підтримував зв’язок, поскільки він теж був будівельник, та, як і я, - «незаміжним». Восени Костя запросив мене до Одеси – одружився. Відзначали в харчевні на Мізікевича. На цій же вулиці в єврейському кварталі знайшов притулок і новоспечений жених. Ночував я в квартирі сім’ї Анатолія. Вночі ввімкнув на кухні світло - а там тарганів, як французів під Бородіно... 

При зустрічі в Ічні згадували весілля. Я сказав Кості, що його Іра – єврейка. Заперечував. Я додав, що у Анатолія і Гени жінки теж єврейки. Не погоджувався... Пізніше спитав мене - як я догадався?  Відповів – якщо й тобі  розкрию секрет моїх догадок, то не житимеш  в Одесі.

Років через п’ять побував в Ічні. Спитав знайомого єврея-ічнянця про одеситів... Приїздять самі чи з сім’ями? На кого схожі діти? Чи знає, що жінки у них єврейки? Найцікавіше, що я почув від нього – та вони самі всі троє євреї. По матері....

 Доповню  висловом  з книги «Двісті років разом»:  «Такі «неувядающие имена», як Антонов Овсієнко, Павло Дибенко, Олекса Дундич, Василь Кіквідзе, Григорій Котовський, Пилип Миронов, Михайло Муравйов, Василь Примаков, Іван Сорокін, Семен Тимошенко, Михайло Фрунзе, Василь Чапаєв, Єфим Щаденко, Микола Щорс... А могли б обійтися і без євреїв»  - робить висновок Олександр Солженіцин.

Та не обійшлися. Причину пояснив Віктор Перельман – редактор єврейського журналу «Время и мы» (№23, 1977г. Тель Авив): «Многие советские евреи закомуфлировали свое єврейство с таким исскуством, что просто не по зубам выудить их». 

Тож коли читаю, що Генсек КПРС Андропов був єврей, - вірю на всі сто.  Ще й тому, що своїми помислами і діями нагадував Давида Троцького (Лейбу Бронштейна) – намагався загнати людей, мов овець, в стійла, щоб радянським баранам легше ними керувати. Підтвердженням цьому є нинішня російська влада, яка на 70% окупована андроповцями. 

До речі.  Аналізуючи результати роботи українського парламенту останніх чотирьох скликань, я переконався, що поки серед депутатів Верховної Ради частка етнічних українці буде значно менше, ніж в суспільстві, доти корупція процвітатиме, доти держава залишатиметься об’єктом чужої політики.  І якщо за роки незалежності українців лишили національності, то обманювати і принижувати себе ми дозволяємо на протязі декількох століть. На підтвердження наведу рядки мудрого українця Т.Г.Шевченка з поеми «Великий льох», який розумів, що тільки через роз’єднаність та  пасивність до гнобителів-маніпуляторів Україна не мала державності, а українці жили в злиднях:

І дворянства страшну силу / У мундирах розплодила / Як тих вошей розвела / Все вельможні та байстрята! / Вже ж і Січ їх біснувата / Жидовою поросла./ Та й москаль незгірша штука / Добре вміє гріти руки.