Великдень в зоні АТО: батюшка, крашанки, паски, герої, волонтери…

Війна поруч і може увірватися в наше буття чорною, лиховісною вороною. Пам’ятаймо про це щомиті

Ще напередодні Паски у «п’яту точку» організму кожного члена волонтерської групи «Молодої Просвіти» «Час змін» наче цвяхом кололо. 

Свято наближається велике: хтось готується розговлятися й пече ковбаси з пасочками, розмальовує крашанки і готується ставити на стіл хмільні наливочки. А чому б не поділитися радісним настроєм із солдатами? Тим паче досвід мандрівок із привітаннями (новорічна подорож) у нас вже є. Сказано – зроблено. Дали заклик по громаді й почали збирати «гуманітарку» для вояків.

Відгукнулося багато людей. Школярі з ЗОШ №9 поприносили свої листи й паски. Учні 4-в ЗОШ №1 і їхня вчителька Майя Фофанова ніколи не стояли осторонь волонтерської діяльності й тепер передали чимало виконаних у формі крашанок листів із прикріпленими до них цукерками.

Про підприємців Критого ринку годі й казати. Ці люди, тільки попроси, одразу приносять миючі засоби, консервацію, овочі-фрукти, консерви, сало й багато інших корисних речей для наших вояків. А ще регулярно передають ліки.

Не перестаємо приємно вражатися і співпраці з сільрадою Шкарівки. Заїхали попросити моркви, цибулі й картоплі, а натомість отримали крім заявленого ще й талон на пальне та мало не пів-кабана сала. 

Дякуємо за це Анатолію Бондарю. Так само дякуємо і агрофірмі з Острійок, яка передала нам два стегна кабанчика. Тепер ми маємо фотографії потенційного кулінарного шедевру, а от «атошники» змогли поласувати свіжиною-оригіналом.

Але не хлібом єдиним живуть вояки. Потрібно і про душу подбати. В АТО навіть старі загартовані комсомольці та молоді  знахабнілі гедоністи після перших пострілів забувають «Маніфест» й правила пік-апу, натомість починають пригадувати життя святих. Тому й присутність в складі нашого екіпажу отця Петра Довгуна була вельми доречною.

Рушили на Схід поночі (а всього ми за всю поїздку подолали 2270 кілометрів) й опівдні наш Т5 із причепом вже гуцикав дорогами поблизу Волновахи. 

Крутячись між населеними пунктами цього регіону можна було побачити сліди фортифікаційних та оборонних робіт. Не знаємо, яким буде проект «Стіна», але розрізнені опорні пункти потенційної лінії оборони вже готові. На перехрестях доріг зведені блок-пости з бетонних блоків, поряд викопані траншеї. Поля біля Волновахи пошрамовані протитанковими ровами. Можливо, це якось і зупинить швидкість ударів російських броньованих кулаків, але трохи сумнівно. Чому?

Рови вириті обабіч доріг. Деякі з них можна бачити неозброєним оком з багатоповерхівок чи прямо з асфальту транспортних артерій. Місцевістю стовідсотково швендяють десятки агентів сепаратистів, які передають противнику усе побачене. 

Крім того над усім укріпрайоном «гордо рєєт бєзпілотнік, чьорним воранам падобний» і також фіксує хід проведення робіт. А маскування тих же бліндажів, блок-постів, траншей, щілин і окопів настільки вбоге, що може бути накрите ракетно-артилерійським нальотом дуже легко. Також роздивляючись місцевість не помітив обладнаних вогневих точок із пристріляними цілями. Можливо вони добре замасковані. А ви в це вірите?

Волноваха зустріла гарною сонячною погодою і приємними зустрічами і неприємним сюрпризом. Праве заднє колесо мікроавтобуса почало неприємно гудіти, а при гальмуванні «буса» почало «водити» по дорозі. Відремонтувати на місці гальма не вдалося, тож додому їхали, ніби обережні льотчики, які літають «низенько і потихеньку». 

Поломка внесла корективи в маршрут. 

Часу на ремонт було згаяно чимало і у Волновасі ми встигли відвідати лише дві точки: протитанкову батарею і 1-й батальйон. Перед тим о. Петро Довгун провідав медроту, де зустрів, привітав і поздоровив зі святом багатьох своїх знайомих, адже кілька разів відвідував з гуманітарною і духовною місією 72-у бригаду.

До протитанкістів попали випадково й про відвідини геть не жалкували. Хлопці – вогонь, але трохи були сумні й дещо пригнічені. Але вишикувалися на молитву і на вітання: «Христос воскрес!» дружно й потужно гарикнули: «Воістину восрес!» Батюшка поговорив із бійцями про необхідність бути людиною в тяжких умовах і застеріг, що пиятика, блуд, зневіра, лінощі – то є пастки розставлені ворогом людським. Тож спокусам піддаватися не варто, душу потрібно берегти, бо ще й додому потрібно повернутися, як личить воїну – гордим і славним, а не збуханим і згуляним.

Після молитви й спілкування про вічне, винищувачі танків запросили волонтерів до технічного парку. Свої «Рапіри» вони не показували, а от по тягачах полазити дали можливість. Цікава техніка ці МТ-ЛБ, особливо приваблива своєю універсальністю й тим, що їх виготовляють в Україні. Нині на бронетранспортери придумали монтувати бойовий модуль «Шквал». Бережіться «сєпари».

На ходу ці машини теж нічогенькі, прудкі. Господарі прокатали нас по території свого підрозділу. Отець Петро навіть зміг особисто повправлятися у водінні МТ-ЛБ і, з Божою поміччю, робив це досить майстерно. Зіскочивши з броні священник зауважив: «Добра техніка. Хай Бог береже хлопців від того, аби ці машини не стали їм гробами. Нехай вертаються з перемогою, живі та здорові!» А хлопці й справді славні. Варто було лише поглянути з яким захватом і бажанням вони розібрали дитячі листи й поробки. Читали тут же. Читали й радісно посміхалися.

Далі ми завернули в 1-й батальйон. Розвантажили другу половину причепу. Солдати раділи, бо, за їхніми словами, з харчами не густо. Консервація й та закінчилася. Швендяти околицями розташування стимулу не було, тим паче, що можна було наткнутися на міну – їх тут натикано багато. В підрозділи прибуває поповнення. Це люди різного віку й географії. Їм тут продовжують давати навики ведення бойових дій. Тактична підготовка й стрільби відбуваються постійно.

Попрощавшись із 72-ю бригадою, рушаємо в південному напрямку. Там у Володарському, в батальйоні розвідки, служать білоцерківці. Їм також потрібно було допомогти консервами, овочами, спецодягом, малюнками, добрим словом. Доїхали до місця призначення пізнього вечора. Дорога в бік Маріуполя нагадує кадри кінострічок про військові дії 70-літньої давнини. На шосе розставлені зварені із рейок чи двутаврів протитанкові «їжаки». Їх розмішено таки чином, аби можна було прицільно винищувати бронетехніку з панівних висот.

Майже у всьому Володарському не горіли ліхтарі. Хто знає, може електроенергію економлять, може демаскуватися не хочуть. Розвідники не одразу впустили автомобіль у розташування батальйону, хоча передачу чекали і їй зраділи. Знову вітання, потиски рук і процедура передачі «гуманітарки».

Коли останній ящик «перекочував» до комори, стало трохи сумно, бо потрібно повертатися назад. А так хотілося побути ще, показати білоцерківцям, як служиться їхнім синам, братам, батькам, сусідам, та й просто українцям. Щоб не думали обивателі, ніби війна десь далеко. Ні, вона поруч і може увірватися в наше буття чорною, лиховісною вороною. Пам’ятаймо про це щомиті.