Білоцерківські волонтери доставили прилад нічного бачення в зону АТО і дізналися, як досі сприймають там українські Збройні сили.

Спинися, долар, вгнатись сил немає…

Після новорічної поїздки підрозділами Білоцерківського ЗРП, які несуть бойове чергування в зоні АТО, волонтерська група «Молодої Просвіти» «Час змін» мала виконати одне відповідальне доручення. Мова йде про придбання приладу нічного бачення. Автор сам був свідком розмови між військовими, коли ті розповідали, як доводиться поночі ходити у розвідку від позицій комплексів «Оса». Сепаратистських вивідувачів на Донбасі не злічити, тож екіпажі й техніку потрібно берегти від ворожого ока. Та й не може український Дід Мороз ігнорувати прохання захисників Вітчизни. 

Читайте також:

Дід Мороз, дебальцевські «Привиди» й сніжний полон

А ще потрібно було передати багато вітальних листівок, поробок, над якими трудилися руки білоцерківської малечі. Особливо багато вітань було зібрано в білоцерківській бібліотеці №6. Невже, як писалося в одному з всеукраїнських тижневиків, нашим солдатам ці вітання не потрібні, а лише набої подавай? Звичайно, боєприпасами треба завалити армію, але ж і про душу забувати не можна.

Але легко сказати, а зробити важче. Долар почав галопувати, як рисак на іподромі, й вгнатися за ним не було ніякої можливості. Тільки‑но збереться необхідна сума, а в інтернет­-крамницях ціни зміняться, й коштів не вистачає. Зрештою, виручив голова Білоцерківської РДА Вадим Маршалок. Під таке діло завантажуємо багажник «буса» й причіп матеріальною допомогою, беремо на борт трьох військових­відпускників і рушаємо на Схід.

Ліричний відступ

А все‑таки не перестаєш дивуватися самопожертві українців. Виїхати було важко, оскільки слідом за "баксом", мов з цепа зірвалися ціни на пальне. Але поки тягали ящики з гуманітаркою, то люди зупинялися й по сотні­-дві (а дехто й більше) гривень давали на пальне. 

Без прізвищ, за так, за спільне діло. І на кожній зупинці хтось докладав до вантажу чи то консерву, чи (як у Дніпропетровську) чимало кропу та петрушки до солдатського столу.

Дорожні нотатки

Хай там як, але автор вважає, що війна війною, але про дороги забувати не можна. Ще старий і недобрий Гельмут Мольтке-­старший вчив росіян: «Не будуйте фортець, будуйте залізниці!» Росіяни слухати суворого тевтона не захотіли, оскільки погані дороги й «генерал Мороз» частенько виступали непереборною перепоною для різного роду інтервентів. Ідилічну московську оборону частенько псують дурні, тож нам, українцям, не варто мавпувати північно­східного сусіда.

Це все до того, що блокпостів навколо наших міст набудовано дуже багато, а от дороги просто перестають існувати. За таких умов про швидкість маневрування резервами на випадок прориву говорити не варто. Наш водій Віталій лає на всі заставки ями, які згодом вилізли боком. В сенсі вилізла добряча гуля на шині й було побито колісні диски. Та й особливих фортифікаційних споруд помічено не було. Можливо, вони ретельно замасковані, хоча навряд. І це сумно, бо глибоко ешелонована оборона нікому не завадила. А так стоять блокпости у всій своїй бетонній простоті й монументальності, біля них (і по полях) траншеї викопані. Маскування – нуль. Навіть неозброєним оком можна роздивитися схему оборони й на мапу перенести. У нас війна в країні?

А ще гнітила порожнеча на дорогах Донецької області, хоча під Волновахою стало трохи веселіше. Біля одного з блокпостів, де чергували «даішники», потрібно було зупинитися. І поки стояли, то видалося, що кілька разів водії багатотонних вантажівок простягували служивим папери, які нагадували не путьові листи, а грошові знаки. Хоча, може, ми й не розбираємося в путьових листах.

Пора розірвати ланцюги

По Волновасі їздити не дуже хотілося, та й ніколи. В штабі бригади спокійно. Хтось лагодить техніку, інші точать ляси. Тихо – то й добре. Але до оборони райцентру вояки готуються, варто лише глянути на міські околиці. Швиденько вивантажуємо адресні передачі, які потім доставилися по віддалених місцях розташування, й виїжджаємо з міста.

А от і наші давні знайомі зенітники. Нас чекають. Розвантажуємо автомобіль, і не можна вгадати, чому вояки радіють більше, продуктам, білизні чи дитячим поробкам. Але варто лише було побачити, як "розліталися" поробки по огрубілих руках, а обвітрені обличчя розпливалися у щасливих посмішках. Наша армія справді народна і солдати по дитячих малюнках бачать за що вони воюють. За мир, за життя без "русскаго міра" з його "Бєсами" й Мозговими. Далі йдемо в тимчасове військове житло. 

На нас накочується хвиля запахів. Це не дух прілих онуч, а смачний і дражливий аромат печеної картопельки і часничку. На столі – баночка італійського перцю, який передали жінки-­українки з Мілану. 

На шворці сохне білизна, серед неї теж багато італійської. Значить, добре носиться. Передаємо воякам прилад нічного бачення. Йому відверто радіють, бо шпигуни розперезалися, і нас запрошують пригоститися.

Поки вечеряємо, слухаємо розповіді про службу. Служиться «весело» – прохолоджуватися ніколи. Весь час іде бойовий процес. Ворожі коригувальники­безпілотники тримають розрахунки батарей у тонусі. Кілька безпілотників, як кажуть, «доліталися». «Оси», якщо «жалять», то дуже боляче. Могли розвідувальні апарати падати з неба й значно частіше, але… «Ми ведемо «безпілотника» й просимо дати команду на пуск, – бідкаються воїни, – та у відповідь нам кажуть, що зараз дадуть запит у штаб сектору. А сектор просить дозволу в штабі АТО, а той «по ланцюжку» ще вище… Через півгодини команда: «Вогонь!», а у нас час на враження обмежений кількома десятками секунд».

Назад веземо двох зенітників. Один із них зовсім не розуміє дії керівництва військової операції: «Люди в населених пунктах досі чекають, коли українська армія буде вбивати, грабувати, гвалтувати. Нещодавно літня жінка у Волновасі кричала нашим солдатам: «Палучілі дєньгі ат Парашенка?! Ідітє, убівайтє мєня, дєтєй маіх!» По селах немає чоловіків. Вони зі зброєю в руках перебувають на службі в «ДНР» та «ЛНР». Проукраїнське населення боїться показати свою позицію, оскільки остерігається захоплення населених пунктів росіянами. Досі в місті виходять газети, редактори яких мали антиукраїнську позицію, проходять телетрансляції не тільки на параболічні антени, а й на звичайні, дециметрові. Чому немає реагування спецслужб на ці факти? Що з людей питати? Їм двадцять три роки мізки за…ли, так що дивуватися не доводиться…»

Так, країна не має спокою. Військові невдачі накладаються на економічні негаразди. Але армію не можна кидати напризволяще, і віримо – цього не станеться. Інакше терор і беззаконня прийде на вулиці нашого міста.

Усі, хто бажає допомогти Збройним силам України, можуть перерахувати кошти на волонтерську картку «Приватбанку»: 5168742012499467 (Климчук Костянтин Вікторович).