На фронті гаряче і вояки потребують допомоги

Після останньої поїздки волонтерів «Молодої Просвіти» і «Часу змін» підрозділами білоцерківського гарнізону минув місяць. Він став складним для українських військових. Втрачено символ незламності української армії Донецький аеропорт, залишається невідомою доля багатьох його захисників. У той же час, коли Україна мобілізовує усі свої ресурси й збирає наявні сили, російські агресори і озброєні ними колаборанти намагаються наступати по багатьох напрямках, «віджимаючи» нашу землю. На фронті гаряче і вояки потребують допомоги.

Читайте також: 

Дід Мороз, дебальцевські «Привиди» й сніжний полон

Кав’яру не треба! Картоплю давай!

Цього разу ми їхали в бік Дебальцевого. Саме там точаться найбільш запеклі бої. «Привиди» зі 128-ї гірськострілецької бригади, з якими нас звела доля перед новорічними святами, просили теплого одягу і взуття, засобів гігієни й трохи «підкинути» харчів. «А яких саме?» - запитали наші координатори. Відповідь була геніальною у своїй простоті: «Та хоча б п’ять мішків картоплі!»

Та не питання, хлопці. З допомогою небайдужих людей почали збирати замовлення. Ватні штани й «дутіки», шапки та шкарпетки, светри й бушлати, миючі засоби й вологі серветки, кава-чай-консерви-цукерки пакувалися в коробки й складувалися до відправки. Народ підвозив консервацію і цигарки. 

Була навіть пляшка горілки, схована в теплих шкарпетках. Її притягли чоловіки з так званого «трудового резерву». Загалом цей контингент не надто охоче ділиться хоч чим-небудь, але для армії не пожаліли сокровенного.

Пакуємо речі у трудягу «Соболя» під самісіньку стелю. Виріб російського автопрому «присідає» близенько до землі, але пихкаючи і пахкаючи поволі котить у східному напрямку.

Дороги вистачить на всіх

Коли наш «бусік» викотився за межі Київської області, то подумалося, що не все так погано у нашому домі. В тому сенсі, що поки робиться ремонт кількох смуг шосе «Київ-Харків», то інші нещадно розбиваються. Ми з десяток разів замкнули амортизатори на відбій, не помітивши на погано освітленій дорозі вибоїни. Після таких ударів на білоцерківські дороги поглядаєш з більшим терпінням.

За Харковом дорожнє покриття стало нагадувати пральну дошку. Воно й не дивно: грошики на ремонт доріг «відкатуються», військова техніка снує місцевими трасами активно, а чиновникам усе «по-барабану».

Поки їхали до Ізюма, то натрапляли на кілька пунктів контролю. На них чергували пикаті й пузаті «даїшники» і підстаркуваті люди в камуфляжі. Можливо, вони дуже досвідчені й візуально можуть визначити терориста лише глипнувши очицями на борти автомобілів. Але чому ж не покидає відчуття того, що Україна елементарно не готова до контрдиверсійної діяльності? Ні, російського «авось-нєбось» нам не потрібно. Давайте бути пильними. Особисто я готовий простояти лишню годину на блок-постах і бути впевненим у тому, що жоден «сєпар», патрон чи тротилова шашка не попаде на оперативний простір.

Нашого «Соболя» вперше зупинили аж біля Слов’янська. Перевірка документів, ввічливе прохання відчинити буду і втомлений погляд. Перевірка тривала не надто довго і нам бажають щасливої дороги: «Добре діло робите!»

За Слов’янськом «Соболя» починає трясти не по-дитячому. Так само іноді потрушує водія Тараса. Він робить перший рейс в зону АТО і довго знаходиться під враженням підірваних мостів, спалених АЗС і житлових будинків із посіченими кулями стінами. Втім свою роботу він робить добре й уміло маневрує між гусеничними тягачами, військовими ваговозами і бронетранспортерами. 

Назустріч постійно їдуть різномасті авто із начепленими на антенах й імпровізованих флагштоках білими ганчірками, чи й просто клаптями поліетилену. Це біженці. На даху – багажники, до яких прив’язано нехитрий домашній скарб. Агресор зігнав їх з рідної землі і вони рятуються від наглої смерті, яку несуть куля, осколок чи снаряд.

На тому ранде-ранде-рандеву...

За кілька кілометрів від Артемівська телефон починає бадьоро й войовничо вигравати «I'm Shipping Up to Boston». Телефонують наші «привиди». Виявляється, що заїжджати у саме Дебальцеве потреби немає. 

В Артемівську перевантажуємо «гуманітарну» на ЗІЛ-131, який виїхав до нас. Бійці на приховують задоволення від допомоги. 

Помічаю, що на жодному немає бронежилета. «А це для того, щоб не мучитися. Якщо вцілить осколок – то наповал!» - пояснює один із вояків. Хм, сумнівне рішення, потрібно себе берегти. Запрошую одного з військових на коротке інтерв’ю.

- Як обстановка в Дебальцевому?

- Напружена, але не зовсім така, як її подають деякі ЗМІ. В оточення нас не взяли, хоча бомблять і стріляють, але до «кільця» ще ой як далеко. Ще нехай спробують нас у те кільце взяти. Головне, що ми дружньо стоїмо в обороні. Я думаю, що все буде добре.

- Чув, від одного з бійців, що поки Київ не здасть Дебальцеве, то ви його відстоїте?

- Вистоїмо. Є чутки, ніби ми хочемо залишити позиції і відійти з лінії фронту, але це все неправда. Поки буде чим воювати, ми Дебальцеве не віддамо.

- Правда, що на кожного полеглого українця припадає по десятку «сєпарів»?

- Так, правда. Я не розумію, звідкіля вони беруться. Лізуть і лізуть, мов барани.

- Місцеве населення за Україну?

- Його взагалі там мало залишилося, люди евакуюються, адже росіяни обстрілюють житлові будинки, хоча списують це на нас. Навпаки, ми намагаємося допомогти людям. Буває, що є надлишок круп чи консервації, то й допоможемо місцевим. Не може ж бути так, що ми городян годуємо, а потім обстрілюємо.

Перевантаживши «гуманітарну» й коротко, по-чоловічому, стиснувши один одному руки, роз’їжджаємося у різні боки. Теревенити можна довго, але справи чекають кожного з нас, тим паче воякам потрібно, поки на дворі ще сіріє, проскочити на позиції.

Слов’янськ – місто контрастів

Повертаючись додому завертаємо у Слов’янськ. Тут, в складі загону рятувальників перебуває у відряджені біло церківець Олександр Рудченко. Рятівники допомагають евакуювати мирне населення з Дебальцевого, Авдіївки та інших населених пунктів, які зазнають обстрілів. 

Олександр бадьориться, хоча й не приховує свого роздратування по відношенню до місцевих. За його словами, симпатії до ДНРівців тут дуже сильні. Вірять, що прийдуть росіяни, наведуть порядок, дадуть роботу. Про Україну слов’янці говорити не хочуть і поводяться досить агресивно. Більше того, навіть перебуваючи на державній службі передивляються сепаратистські й російські телеканали.

«Працювати важко, люди сидять по підвалах з дітьми і багато хто не хоче виїжджати. Дехто переконаний у тому, що їхні домівки обстрілює українська армія. Намагаємося їх переконати у зворотному. То вони клянуть Україну, але потім сідають у потяги і їдуть до «київської хунти». За день евакуюємо по 200-250 чоловік. Бували обстріли, є поранені», - дещо втомлено ділиться враженнями рятівник.

Дорога назад минула в роздумах. Прийшла звістка про перемир’я на час евакуації населення, а потім новина про те, що обстріли тривають. Сумнівно, що агресор дотримуватиметься угод, але сумнівів у тому, що українці допомагатимуть армії – немає. Тим і переможемо.

Хочемо подякувати нашому водію Тарасу за відміну роботу. Наш екіпаж спрацювався, як треба. Ні дощ, ні заметіль не збили нас з шляху. А коли виникла необхідність, то Тарас виявив ще й хист оператора. Дякуємо. Сподіваємося, що волонтерство захопило і тебе.

Матеріальну і фінансову допомогу можна надати перерахувавши кошти на карту «Приватбанку» 5168 7420 1249 9467 чи принісши в офіс ВМГО «Молода Просвіта» вул.. Ярослава Мудрого, 11 та РІА «БЛІЦ» вул.. Гагаріна, 5.