Дід Мороз, дебальцевські «Привиди» й сніжний полон

Спочатку маршрут волонтерського конвою мав обмежитися 2000­-ми кілометрів, але життя вносило свої корективи

Ви любите салат «олів’є»? Я, відверто кажучи, байдужий до цієї культової страви радянського й пострадянського суспільства, але ж свято… «Давайте приготуємо здоровенну каструлю салату й порадуємо хлопців в АТО!» – подав ідею активіст волонтерської групи «Час змін» Олександр Миколаєнко. Сказано – зроблено. Тим паче, що, крім традиційного «гостя» новорічного столу, на волонтерському складі накопичилося декілька тонн гуманітарної допомоги, які були зібрані протягом двох тижнів небайдужими білоцерківцями. А ще в нас було кількадесят смачнючих тортів та ящики з напрочуд корисними мандаринами й яблуками. А справжньою родзинкою «гуманітарки» стали ялинки з «дощику» та картону, прикрашені цукерками в жовто­синіх обгортках. Тож, 26 грудня волонтери «Часу змін» навантажили повну буду 5‑тонника «Мерседес» і, прихопивши з собою костюми Діда Мороза й Снігурок, рушили на Схід.

Спочатку маршрут волонтерського конвою мав обмежитися 2000­-ми кілометрів, але життя вносило свої корективи. Ще в Білій Церкві до нас приєднався лідер євромайданівської Самооборони в Білій Церкві Олексій Грживач. Багато хто ставив запитання про те, куди він зник після Революції Гідності? Олексій розповів, що пішов служити добровольцем у Національну гвардію. Спочатку проходив навчання, потім брав участь у стабілізації обстановки в Одесі після травневої трагедії, а нині служить у добровольчому мотопіхотному батальйоні «Патріот». Позиції цього підрозділу містяться на лінії розмежування в зоні бойових дій під Горлівкою. Тож було вирішено включити й цей пункт в маршрут.

На техніку сподівайся, але розум май

Волонтери-­початківці! Не вірте навігаторам лукавим, які ведуть вас шляхами короткими. Слухайте досвідчених водіїв і ганяйте в Донецьку область через Решетилівку, повз Дніпропетровськ, а біля Запоріжжя повертайте на Донецьк. Власне, всі наші попередні поїздки так і відбувалися, але цього разу захотілося спробувати «прямої» дороги. Людоньки, в Білій Церкві автобани й авеню в порівнянні з тим, що позначають символами «дорога» на мапах Черкаської й Кіровоградської областей. Але, міська владо, не зазнавайся, бо рівняння має бути на Європу.

За Павлоградом навігатор «глюкнув» і послав нас не лише в глухий ігнор, але й не менш глухі сільські місця Дніпропетровщини. Довелося згадувати військову службу й орієнтуватися по не дуже досконалому атласу автодоріг. Реальність була суворою, адже дорога петляла зовсім не так, як було вказано на папері, а орієнтуватися по дорожніх вказівниках не вдавалося через відсутність останніх. Подібну картину спостерігав у «мачусі­-Росії», коли довелося їхати нечорноземною «глубінкою» до Новгорода. Температура повітря впала на «мінус», повіяло сніжною крупою й народ поховався по хатах, тож запитати місцевих мешканців про правильну дорогу було проблематично. В одному з сіл Січеславщини побачили приємну картину – знищений пам’ятник тому, хто був живішим за всіх живих, тобто Леніну. Його так майстерно різонули навпіл, немовби це зробили своєю таємною зброєю позапланетники з фільму Тіма Бьортона «Марс атакує».

Земляки, з Новим роком!

Зрештою, після кількагодинних блукань прибуваємо до місця першої зупинки. В’їжджаємо в центр невеликого сільця, де на нас чекають бійці Білої Церкви. Наші «мерс» і легковик мають вигляд гламурних іграшок біля армійських ваговозів. Проїхати далі немає можливості, бо позиції вояків у полі, куди годі пхатися на шосейній гумі. Одягаємо новорічні костюми й виходимо на хуртовину. Сюрприз! Солдати стоять приємно здивовані. Починаємо, жартуючи, вітати їх зі святами. Але словами ситий не будеш, тож частина вантажу перекочовує на «Урали» й «ЗІЛи». Хлопці поступово «тануть» і починають жартувати у відповідь. Хтось знімає все це на «мобільник», хтось намагається обійняти Снігурок. Усе якось трохи незграбно, бо заважають автомати й бронежилети, але дуже сердечно й щиро. 

Довго затримуватися не можемо – співаємо колядку (нехай і трішки зарано), наостанок вручаємо посудину з «олів’є» й рушаємо далі.

Починає швидко смеркатися, а дорожні умови нам аж ніяк не сприяють. Кружляємо в районі Вугледара й Волновахи. Мжичить дощик, вода на асфальті одразу перетворюється на кригу. Намагаємося не проґавити потрібний поворот, щоб не потрапити «не туди», бо помилки в навігації потім можна довго обдумувати й аналізувати в «сепарському» підвалі. Зрештою, бачимо попереду вже добре знайомого велета­«КрАЗа» білоцерківського ЗРП. Брутальний автомобілище із намальованим українським прапором на закріпленому перед радіатором захисному екрані й дещо комічними написами «Рогань» на тенті. Дівчата не втрималися від того, щоб не покататися в кабіні «найкрутішого позашляховика АТО». Годі й казати про те, що водій і старший машини сяяли від задоволення, як водії київських «маршруток», коли посадять на передні сидіння гарненьких студенток.

Обережно рушаємо в поле по вкритій сніжною цілиною колії. «Тільки б не зупинитися, – шепоче водій, – бо наша вантажівка застрягне, а хлопці як смикнуть «КрАЗом», то й бампера відірвуть». Минулося. В приміщенні колишньої ферми нас уже чекають. Та й ми не без подарунків. Ех, хлопці, не перший раз я у вас… Старі знайомі, добрі друзі… Влаштовуємо імпровізований концерт із врученням допомоги. Кому маскувальні халати, кому стартер на автомобіль УАЗ із гальмівними колодками, й усім поробки, зроблені руками білоцерківських школярів, а також «олів’є» й торти.

Вояки ведуть нас в імпровізовані казарми й знайомлять із побутом. Видно, що облаштовуються тут міцно і, на жаль, надовго. Хваляться сауною, кажуть, що до них попарити кісточки й змити фронтовий бруд приїжджають колеги із 72‑ї бригади. Поки триває імпровізована екскурсія, вже накрито на столи. Пробуємо пахучий, наваристий борщ. Сметана – одного з білоцерківських виробників. Кажуть, що побачили її в крамниці й не стрималися, придбали продукт із рідного міста. Їмо, а нас умовляють лишитися на ніч, обіцяючи виділити місця й спальники. Дякуємо, але рушаємо в дорогу. Хлопці просять придбати прилад нічного бачення, бо диверсанти активізувалися й такий прилад на варті буде ой яким доречним.

Заскакуємо у Волноваху й залишаємо там адресні посилки для бійців нашої бригади. Поспішаємо, бо до півночі хочемо покинути сектор. Біда, дорога вкрита кригою й швидкість конвою не перевищує 15 км / год. Зупиняємося на узбіччі й перетягуємо коробки в буді, навантажуючи задній міст «Мерседеса». Біля нас тут же пригальмовує старенький позашляховик і п’ятеро військових питають, чи не потрібна їхня допомога. Відчувається, що тут зовсім інші уявлення про взаємовиручку на дорозі. Своїх не кидають.

Маніпуляції з вантажем дали результат і після блукань периферією Донеччини, ми зупиняємо автомобілі, щоб заночувати біля Красноармійська. Кількагодинний сон трохи бадьорить, хоча ми всі трохи померзли. Тримаємо курс на Горлівку.

На позиціях батальйону «Патріот» нас зустрічають гостинно, хоча й здивовано. Олексій Грживач показує господарство й знайомить із тими бійцями, які не зайняті повсякденними клопотами. Горлівка сховалася за завісою дощу. Косогори пошрамовані траншеями й окопами. Танки на позиціях стволами «промацують» сектори вогню. «Там не зрозуміло хто й хазяйнує. Бувало, звідти самі «сєпари» повідомляли про те, що готується обстріл наших позицій, – говорить Олексій. – Ми даємо адекватну відповідь, але противник облаштовує вогневі позиції у житлових кварталах, тож не дуже й пальнеш у відповідь».

Білоцерківський «привид»

Залишаємо Олексія, який не один раз виручав нас у дорозі знанням місцевості, в батальйоні й вирушаємо в уже легендарне Дебальцеве. Дорогою слухаємо новини, але нічого тривожного не чути – на східному фронті затишшя.

Стаємо в полі перед Дебальцевим. У розташування білоцерківського підрозділу в’їзд заборонено. Вітер забиває подих і зносить з гідроборту. Під’їжджають земляки. Знову вітання, обіймання і завантаження «гуманітаркою». Чергова партія янголяток і привітань від білоцерківських дітей передається в руки бійців.

Тепер їдемо в місто. На в’їзді у Дебальцеве затор – «фура» безсило полірує кригу на асфальті колесами. Знервований, але пильний військовослужбовець вимагає від нас накладні на вантаж й підтвердження наших повноважень. Ну які накладні можуть бути на «гуманітарку»? «Розвантажуватися на блок­посту не дам! – відрізав воїн. – Ставайте за бетонними блоками в бік міста і чекайте на своїх!»

Стаємо неподалік від перехрестя й побитого осколками ресторану. Спостерігаємо за вантажопотоком. Рухаються через наші бойові порядки зерновози, перевантажені чотиривісеві ваговози «Сканія» з вугіллям, «фури»… Війна війною, а бізнес бізнесом?

До блок­посту наближається МТЛБ. На броні сидить чоловік у балаклаві та ковпаку Санта­Клауса. У мене на голові шапка Діда Мороза із нашитим національним прапором. Вітаємося з «колегою»:

– Слава Україні! Ви звідки!?

– З передової! А ви!?

– З Білої Церкви!

– Що?! Стій!

Бронетранспортер скрегоче заблокованими гусеницями по дорозі й стає, як укопаний. З нього зіскакує «Санта» і в захваті повідомляє, що він Руслан з вулиці Осипенко. Він служить у Закарпатській гірсько­стрілецькій бригаді. Себе вояки називають «привидами». З МТЛБ вилазять побратими Руслана, один з яких виявляється командиром артилерійського дивізіону. Його з повагою називають «Батєю». «Батя», хоч і з бородою, але ще досить молодий чоловік. Одягнені бійці вбого, у якісь напіввійськовий «лахи». «Однострої поганої якості й рвуться, – пояснює «Батя», – а змінного одягу не було. Волонтери через постійні обстріли до нас не доїжджали, лише останнім часом прорвалося два мікроавтобуси. Тож довелося побачити злиднів».

Тим часом повз нашу компанію туди­сюди швендяє молода парочка. До часу вони просто маячили перед очима. Та ось нас підходить група літніх людей і просить підвезти дідуся в районну лікарню, бо він ушкодив ногу. Садимо постраждалого в наш волонтерський «Авео», а його супутникам, які голодними очима дивляться на вантаж гуманітарної допомоги, даємо ящик «закруток». Здається, що дебальцівці готові нас розцілувати на радощах. Раптом молодий, саркастичний голос поза спинами: «А красная икра там есть?» На обличчях вище згадуваної парочки грає саркастична посмішка. «Батя» аж змінився на обличчі: «Молодой человек, подойдите сюда на минутку, пожалуйста. Вы понимаете, насколько сейчас (молодик уже притиснутий міцною командирською рукою до броні – авт.) неправы? Почему вы иронизируете? Вы были где­-нибудь дальше того места, где живёте? Я бы посоветовал вам побывать в областях Западной Украины, чтобы посмотреть, как люди могут работать и обустраивать свой быт. Это изменило бы ваше мировоззрение!»

«Батя» відпускає «гумориста», який поспіхом завіюється геть. У командира сумні очі. Він питає: «Ви ж там, у тилу, зробите все, щоб змінити це життя? Зламаєте корупційні схеми? Несила вже терпіти цю систему, коли людей вважають за бидло…» До цього часу чуються його слова. І ми ще хочемо перекласти на їхні плечі відповідальність, бо «…прийдуть хлопці з АТО і все порішають!»

Донеччина й Луганщина. Розруха…

Ночуємо на аеродромі в Краматорську. Тут нас чекають і ми добре відіспалися в бункері. Далі, до Сєвєродонецька і Старобільська рушає тільки вантажівка. Їдемо через Красний Лиман і Сіверськ. На власні очі бачимо наслідки діянь російських найманців: підірвані мости, посічені кулями стіни, розвалені від влучання снарядів будинки. В населених пунктах присутні українські прапори. Як правило, вони висять на адміністративних будівлях та на житлі заможних людей. Люмпакам все одно, вони чекають на «сильну руку», байдуже, чия вона буде.

Робимо коротку зупинку в Сєвєродонецьку, цьому славетному своїми хімічними підприємствами і ПіСУАРними з’їздами місті. Тут наділяємо допомогою бійців батальйону «Луганськ­1», де служать білоцерківці. Батальйон перебуває ніби в облозі: озброєні вартові, обладнані вогневі точки на даху, сліди бойових дій на фасаді. В батальйоні не гребують нічим і раді будь­-якій допомозі.

Останній пункт нашої поїздки – Старобільськ. Наш приїзд є приємним сюрпризом для двох батарей ЗРП. Нам радіють, пригощають вечерею, але радять швиденько покинути зону АТО через недавній теракт. Виявляється, біля штабу сектору було підірвано фугас. Загинула жінка, яка не мала жодного відношення до Збройних сил. Ось воно – обличчя терору. Вивантажуємося до останнього мандаринчика, роздаємо смачні торти і передаємо привіти з дому. Хочеться затриматися довше, але пора в дорогу. Останні фотографії із зенітниками, рушаємо.

Сніжний полон

Тим часом веселий сніжок, який стиха падав на землю, закрутився у справжній віхолі. Водій перебуває за кермом уже понад 12 годин, але ми розуміємо, що потрібно вириватися з Луганщини. Перед вітровим склом автомобіля – біла стіна, не видно нічого. На дорозі ростуть снігові перемети. Доріг на Луганщині ніхто не чистить і за Сватовим десятки «фур» стоять на узбіччях. Ми ж уперто намагаємося пробитися до Харкова. Компанію нам складають хлібовозки. Й ось, коли до траси Донецьк-­Харків залишаються лічені кілометри, поривом вітру нас кидає у перемет. Приїхали… Друга година ночі, попереду й позаду нашого автомобіля ростуть «хвости» з товаришів по нещастю. Викликаємо МЧС, але чекати доводиться чотири довгі й холодні години у сніговому полоні. Намагання «відкопатися» самостійно приречені на невдачу, бо снігу намітає до пояса. Подумалося, що якби дорогою курсував хоча б один снігоочисний автомобіль, то сотні автомобілів не стояли б у заметах. Лише коли надворі настав світанок, МЧСники звільнили «заручників».

Вже в Білій Церкві всі негаразди й блукання сприймалися, як незначні пригоди. В пам’яті були лише радісні очі вояків і їхні усмішки, адже про них не забули, їх привітали з Новим роком. Напевно, в тому і є найголовніший сенс волонтерської діяльності: дати відчути солдатам, що народ із армією, що їх чекають удома з перемогою.