Вантаж «200», АТО і двадцять мишоловок

Продовжуємо "ретроспективу". Ця стаття про мою волонтерську "подорож" під Волноваху в переддень свята Збройних сил України

Повний «бусик» гуманітарної допомоги доставлено частинам Білоцерківського гарнізону.

Читайте також:  Дорогою до Волновахи побачив, як діти граються у війну...

Останній рік загартував українців. Спочатку доморощений олігархічний кримінал  хотів забрати у нас мрію про життя згідно з високими європейськими стандартами, але народ дав банді відкоша. Тепер традиційно агресивний і зверхній сусіда взагалі прагне знищити нашу державність. Захисники України потребують допомоги, й хоча люди сьогодні живуть у надзвичайно складних умовах і не розкошують, проте щиро відгукуються на заклики волонтерів допомогти солдату в окопах.

Допомога збирається дуже швидко, білоцерківці не скам’яніли серцями. Надзвичайно актуальний теплий одяг, утеплена білизна, миючі засоби, військові однострої – все стає у нагоді армії. Великий внесок у формування вантажу внесли колективи і керівництво магазину «Теплий дім» та рекламно-інформаційного агентства «БЛІЦ». Перші безоплатно передали артилеристам-самохідникам інверторний зварювальний апарат і захисну маску, а другі – частину своєї заробітної плати. А про високий моральний дух вояків і їхнє здоров’я подбали працівники ДНЗ №18 «Ясочка», які у вільний від роботи час дбайливо плетуть шерстяні светри й шкарпетки для солдат.

Якби кожен волонтерський автомобіль обладнати пристроєм, який би показував на сторінці в Інтернеті його місцезнаходження, то мапа України нагадувала б мурашник. Нині волонтерські екіпажі долають сотні тисяч кілометрів, діловито снуючи між регіонами держави. Майже на кожній заправочній станції можна побачити автомобілі, в яких сидять твої знайомі, байдуже, що це знайомство було лише на сторінках «Мордокниги» чи інших соцмережах. Ділимося даними про становище на дорогах, про ситуацію на найближчих блок-постах. Рушаємо далі.

До місця призначення у Волноваху дістатися було досить складно, оскільки частини дороги взялася льодом і працівники автоінспекції перекрили ділянки трас, на яких сталися кілька масштабних ДТП. Зауважу, що довелося вертатися на вільні дороги по десятку кілометрів. Невже не можна було поставити «даішників» на перехрестях і таким чином завертати водіїв, щоб вони не наражалися на потенційну небезпеку?

Аж до зони ведення бойових дій на українських блок-постах панує якийсь спокій. Його можна охарактеризувати ємним і багатогранним російським словом, яке починається на «р», а закінчується на «о». Служиві з ненавистю дивляться на автомобілі, які проїжджають повз них, але не відходять від залізної бочки, в якій палахкотить вогонь. В Запорізькій області на блок-посту ми побачили лише «тили» бійців. Самі ж вони з майже дитячою безпосередньою цікавістю заглядали у моторне відділення розфарбованого в захисний колір позашляховика.

Кілька бойових машин Білоцерківського ЗРП ми зустріли прямо на марші. Грізні «Оси» гуркотіли селом, викликаючи в дітлахів захоплення, а в дорослих… Хто знає, які думки в дорослих, але жоден перехожий, у яких ми уточнювали дорогу, не вказав на місце дислокації зенітників, підозріло змірюючи нас поглядами. Наші хлопці регулярно змінюють позиції, й знайти їх було нелегко. Але зустріч зі старими знайомими була дуже теплою. Розвантажуємо харчі, одяг, актуальні «буржуйки», адже величезне приміщення колишньої ферми не опалювалося, здається, навіть у минулому столітті. Хлопці бадьорі, наскільки можна бути бадьорими у таких умовах. Розбирають і запалюють цигарки, ласують шоколадом. Хтось радо приміряє привезеного класичного кожуха: «О, тепер на варті точно не позамерзаємо!». Нас ведуть познайомитися із «жиліщем», показують бойову техніку й стенд з дитячими малюнками. Їх солдати особливо цінують. Командири стурбовані й заклопотані. З’ясовується, що загинув військовослужбовець. Переговорюємо з командуванням частини про можливе транспортування тіла на батьківщину в Сумську область, але невдовзі нас повідомляють, що такої необхідності немає. З Білої Церкви по загиблого вирушає спеціальний автомобіль, який везе парадне обмундирування, труну, хрест й інші сумні, але необхідні речі. Годі й казати, що радісний настрій давно вивітрився.

У Волноваху прибуваємо поночі. Нам настійливо радять не швендяти місцевими дорогами, оскільки, якщо зіб’ємося з дороги, то, в кращому випадку, поламають волонтерам руки-ноги й відберуть автомобіль з вантажем. Розвантажуємо адресні передачі, зварювальний апарат, аксесуари для зварювання і бензопил, теплий одяг і мишоловки. «Ми просинаємося серед ночі в бліндажах від того, що миші буквально закопують нас живцем, - скаржився один із солдат. – Вони лізуть на тепло, скачуть на «буржуйки». В полях мишей – тьма. А до того ж гризуни розносять заразу. Ех, котика б сюди… Ми б його  берегли й годували!» Просимо солдат, щоб усе потрапило в руки адресата, ті запевняють, що так і буде (так і сталося, й через кілька днів усі передачі й матеріальні цінності були в окопах та бліндажах).

Тільки-но зачиняємо дверцята «буса», як під’їжджає ще один автомобіль. Це волонтер з Києва, також знайомий. У нього також з десяток адресних передач. Швидко розвантажується й вирушає в Піски, везе комплект шин до БТР. Рушаємо й ми. На зворотному шляху на блок-посту нас надзвичайно ретельно перевіряють: звіряються з фотографіями у паспортах, дивляться документи на автомобіль, оглядають салон і багажне відділення. Боєць з позивним «Угрюмий» просить наступного разу привезти тактичні рукавички і окуляри. Більше на постах не просили нічого.

Триває «перемир’я», під час якого гинуть наші солдати. Кінця цій війні не видно. На щастя, не припиняється і людська допомога армії. А знаєте, ми вистоїмо. Тільки ще б паралельно тили почистити, де знову почала піднімати голову «п’ята колона».