Проголошення незалежності України

України довго перебувала під владою, мабуть, кожного з її сусідів: Австро-Угорщини, Росії, Польщі, Туреччини, Кримського ханства.

У цей час українці-патріоти ні на секунду не забували про можливість бути незалежними. Ключ до успіху полягав у тому, аби вчасно вловити правильний момент, вирватись з духовного та політичного полону.

 На межі століть, Україні, що на той час входила до складу Радянського Союзу, випала нарешті можливість отримати або, скоріш, повернути собі незалежну державу. Положення Союзу на той час і без того було дуже хитким: напруга в суспільстві, сумнівне становище компартії, якій так і не вдалось досягти «примарного» комунізму.

У ніч на 19 серпня 1991 р. найближчі співпрацівники президента СРСР, які займали ключові посади в керівництві союзними структурами, ізолювали Горбачова на його кримській дачі й зробили спробу перебрати всю повноту влади до рук створеного ними Державного комітету з надзвичайного стану. Таким чином вони намагались зберегти єдність Радянського Союзу, зберегти встановлений лад.

Віце-президент СРСР Генадієм Янаєвим, постановою №1 припиняв у країні діяльність небажаних новому режиму органів влади і управління, політичних партій і масових рухів, заборонив проведення мітингів, вуличних походів, демонстрацій та страйків, встановлював контроль за засобами масової інформації (цензуру); постанова №2 обмежила перелік друкованих центральних та московських газет кількома лояльними виданнями. Під приводом дотримання надзвичайного стану в Москву було введено війська; у Форосі взято під домашній арешт президента СРСР Михайла Горбачова.

Леонід Кравчук зайняв обережну позицію і в заяві по українському телебаченню закликав до стриманості, дисципліни та громадського порядку і не дав однозначної оцінки подіям у Москві, посилаючись на відсутність офіційних документів. На мою думку, позиція Кравчука була правильною. Звісно український народ прагнув якомога скоріше діяти, від’єднатись вже тоді. Хоча минуле важко критикувати.

 Невизначеною була і заява Верховної ради України, прийнята після дводенної дискусії 20 серпня і опублікована лише 22 серпня. Підтримку московським путчистам висловило керівництво Дніпропетровської, Житомирської, Закарпатської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Харківської, Чернігівської областей та Криму, міст Кіровограда та Кривого Рогу. Українське телебачення та радіо ввело жорстку цензуру на телевізійні матеріали, повністю подавши всі документи ДКНС і не надавши жодної хвилини ефіру опозиції.

Основною силою, що виступила проти путчистів було кервництво Росії. Першого ж дня перевороту президент Борис Єльцин закликав громадян до опору; до будинку Верховної ради РРФСР почали прибувати москвичі, почалось будівництво барикад, на сторону законного уряду перейшла частина військових з бойовою технікою. Начальником штабу оборони Білого дому був член московького Руху український дисидент Григорій Куценко. Штурмувати будинок парламенту путчисти не наважилися і 21 серпня, коли відкрилася надзвичайна сесія Верховної ради Росії, стало зрозуміло, що путч провалився. З делегацією парламенту до Москви повернувся Михайло Горбачов. Наступного дня він скасував антиконституційні акти ДКНС, усунув членів хунти з їх посад та віддав їх під арешт.

24 серпня Верховна рада України прийняла Акт про державну незалежність України. З метою всенародного підтвердження Акта сесія вирішила провести 1 грудня республіканський референдум.

26 серпня прес-секретар президента Росії від імені Єльцина заявив, що Росія, у випадку припинення союзницьких відносин з Україною, залишає за собою право на перегляд кордонів, що суперечило договору між Україною та Росією від 19 листопада 1990 року. Позиція російського керівництва була переглянута після дводенних переговорів Леоніда Кравчука і віце-президента Росії Олександра Руцького, що відбулись у Києві 28-29 серпня.

30 серпня 1991 року Л.Кравчук підписав Указ Президії Верховної ради "Про заборону діяльності Компартії України", як організації, що взяла участь в державному перевороті.

1 грудня 1991 року в загальноукраїнському референдумі взяло участь 32 мільйони громадян України, з яких 90.35% підтвердили Акт про незалежність України. 5 грудня 1991 року Верховна рада України прийняла звернення "До парламентаріїв і народів світу", в якому оголошувалось, що договір 1922 року про утворення СРСР Україна вважає стосовно себе недійсним і недіючим. 8 грудня, після підписання у Біловезькій Пущі президентами Білорусії, Росії та України спільної заяви, Радянський Союз перестав існувати як суб'єкт міжнародного права. Верховна Рада України 12 грудня 1991 р. ратифікувала угоду про СНД зі застереженнями, що забезпечували незалежність України як суб’єкта міжнародного права.

За ходом референдуму слідкувала вся світова громадськість. Референдум переконливо показав, що проголошення незалежності – це свідомий вибір народу, який прагне стати господарем у власному домі. Волевиявлення народу України, як засвідчили міжнародні спостерігачі з багатьох країн світу, відбулося вільно, демократично і без усякого тиску ззовні. Самовизначення українського народу проводилося на основі Статуту ООН, інших міжнародно-правових документів, що визначають право народу на утворення самостійної держави.

Ще з проголошенням Декларації про державний суверенітет перед Україною постало завдання вибору моделі свого державного устрою.

В обговоренні цього питання активну участь взяли новостворені політичні партії. Проходила широка і досить активна дискусія. Означилося два підходи: Україні бути парламентсько-президентською або ж президентською республікою.

Отже, цей день відкрив нову еру в історії України. Таке рішення було вистраждане українським народом у процесі державницьких змагань багатьох поколінь, стало цілком закономірною подією.

Це була надцентралізована, тоталітарна і авторитарна країна, не сумісна з засадами демократії, вільного і повноцінного розвитку індивідів і націй. Радянська держава трималася на централізмі, насильстві та жорстокому диктаті, а цементуючою силою, «хребтом» радянської системи була Комуністична партія, яка виконувала державні функції.